Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

На сходах він зустрів військового російського доктора з сигарою в роті. За доктором йшов російський фельдшер.

— Не можу ж я розірватися, – говорив доктор; – приходь увечері до Макара Олексійовича, я там буду. – Фельдшер щось ще запитав у нього.

– Е! роби як знаєш! Хіба не все одно? – Доктор побачив Ростова, що підіймається на сходи.

– Ви навіщо, ваше благородіє? – сказав доктор. – Ви навіщо? Куля вас не брала, так ви тифу набратися хочете? Тут, батюшка, будинок прокажених.

–– Від чого? – запитав Ростов.

– Тиф, батюшка. Хто ні зайде –тиф смерть. Тільки ми двоє з Макеєвим (він вказав на фельдшера) тут воюємо. Тут вже нашого брата докторів чоловік п'ять перемерло. Як надійде новенький, через тиждень готовий, — з видимим задоволенням сказав доктор. — Прусських докторів викликали, та не люблять союзники-то наші.

Ростов пояснив йому, що він бажав бачити тут лежачого гусарського майора Денисова.

— Не знаю, не відаю, батюшка. Адже ви подумайте, у мене на одного три госпіталі, 400 хворих з лишком! Ще добре, прусські дами-благодійниці нам кави і корпію надсилають по два фунти на місяць, а то б пропали. – Він засміявся. – 400, батюшка; а мені все новеньких надсилають. Адже 400 є? Га? –звернувся він до фельдшера.

Фельдшер мав змучений вигляд. Він, мабуть, з досадою чекав, чи скоро піде забалакавшийся доктор.

– Майор Денисов, – повторив Ростов; – він під Молітеном поранений був.

– Здається, помер. А, Макєєв? – байдуже спитав лікар у фельдшера.

Фельдшер проте не підтвердив слів доктора.

– Що він такий довгий, рудуватий? – спитав лікар.

Ростов описав зовнішність Денисова.

– Був, був такий, – як би радісно промовив доктор, – цей має бути помер, а втім я подивлюсь, у мене списки були. Є у тебе, Макєєв?

– Списки у Макара Олексійовича, – сказав фельдшер. – А завітайте в офіцерські палати, там самі побачите, – додав він, звертаючись до Ростова.

– Ех, краще не ходити, батюшка, – сказав доктор, – а то як би самі тут не залишилися. — Але Ростов відкланявся доктору і попросив фельдшера проводити його.

– Не нарікати ж чур на мене, – прокричав доктор з-під сходів.

Ростов з фельдшером увійшли в коридор. Лікарняний запах був такий сильний в цьому темному коридорі, що Ростов схопився за ніс і повинен був зупинитися, щоб зібратися з силами і йти далі. Направо відчинилися двері, і звідти висунувся на милицях худий, жовтий чоловік, босий і в одній білизні.

Він, спершись об надпоріжник, блискучими, заздрісними очима подивився на тих, що проходять. Заглянувши в двері, Ростов побачив, що хворі і поранені лежали там на підлозі, на соломі і шинелях.

– А можна увійти подивитися? – запитав Ростов.

– Що ж дивитися? – сказав фельдшер. Але саме тому що фельдшер очевидно не бажав впустити туди, Ростов увійшов в солдатські палати. Запах, до якого він вже встиг придихатися в коридорі, тут був ще сильніше. Запах цей тут дещо змінився; він був різкіше, і відчувалось, що звідси-то саме він і йшов.

У довгій кімнаті, яскраво освітленій сонцем в великі вікна, в два ряди, головами до стін і залишаючи прохід по середині, лежали хворі і поранені. Велика частина з них були в забутті і не звернули уваги на прибулих. Ті, які були в пам'яті, всі піднялися або підняли свої худі, жовті лиця, і всі з одним і тим же виразом надії на допомогу, докору і заздрості до чужого здоров'я, не спускаючи очей, дивилися на Ростова. Ростов вийшов на середину кімнати, заглянув в сусідні двері кімнат з розчиненими дверима, і з обох сторін побачив те ж саме. Він зупинився, мовчки озираючись навколо себе. Він ніяк не очікував побачити це. Перед самим їм лежав майже поперек середнього проходу, на голій підлозі, хворий, ймовірно козак, тому що волосся його були обстрижені в дужку. Козак цей лежав горілиць, розкинувши величезні руки і ноги. Обличчя його було багряно-червоне, очі зовсім закачані, так що видно було самі білки, і на босих ногах його і на руках, ще червоних, жили напружено як мотузки. Він стукнувся потилицею об підлогу і щось хрипко промовив і став повторювати це слово. Ростов прислухався до того, що він говорив, і розібрав повторюване їм слово. Слово це було: випити — пити — випити! Ростов озирнувся, шукаючи того, хто б міг укласти на місце цього хворого і дати йому води.

– Хто тут ходить за хворими? – запитав він фельдшера. У цей час із сусідньої кімнати вийшов фурштадской солдат, лікарняний служитель, і відбиваючи крок витягнувся перед Ростовом.

– Доброго здоров'я, ваше високоблагородіє! – прокричав цей солдат, викочуючи очі на Ростова і, очевидно, приймаючи його за лікарняне начальство.

– Прибери ж його, дай йому води, – сказав Ростов, вказуючи на козака.

– Слухаю, ваше високоблагородіє, – із задоволенням промовив солдат, ще старанніше викочуючи очі і витягаючи, але не рушаючи з місця.

– Ні, тут нічого не зробиш, – подумав Ростов, опустивши очі, і хотів уже виходити, але з правого боку він відчував спрямований на себе значущий погляд і озирнувся на нього. Майже в самому кутку на шинелі сидів з жовтим, як скелет, худим, суворим обличчям і неголеною сивою бородою, старий солдат і наполегливо дивився на Ростова. З одного боку, сусід старого солдата щось шепотів йому, вказуючи на Ростова. Ростов зрозумів, що старий має намір про щось просити його. Він підійшов ближче і побачив, що у старого була зігнута тільки одна нога, а інший зовсім не було вище коліна. Інший сусід старого, нерухомо лежав із закинутої головою, досить далеко від нього, був молодий солдат з воскової блідістю на кирпатому, вкритому ще веснянками, лиці і з закоченими під повіки очима. Ростов подивився на кирпатого солдата, і мороз пробіг по його спині.

– Та це ж цей, здається ... – звернувся він до фельдшера.

– Вже як просили, ваше благородіє, – сказав старий солдат з тремтінням нижньої щелепи. – Ще вранці помер. Адже теж люди, а не собаки ...

– Зараз пришлю, приберуть, приберуть, – поспішно сказав фельдшер. – Прошу, ваше благородіє.

– Підемо, підемо, – поспішно сказав Ростов, і опустивши очі, і зіщулившись, намагаючись пройти непоміченим крізь стрій цих докірливих і заздрісних очей, спрямованих на нього, він вийшов з кімнати.

Глава 18

Пройшовши коридор, фельдшер ввів Ростова в офіцерські палати, що складалися з трьох, з розчиненими дверима, кімнат. У кімнатах цих були ліжка; поранені і хворі офіцери лежали і сиділи на них. Деякі в лікарняних халатах ходили по кімнатах. Перша особа, що зустрілося Ростову в офіцерських палатах, був маленький, худий чоловічок без руки, в ковпаку і лікарняному халаті з закушеною трубочкою, що ходив в першій кімнаті. Ростов, вдивляючись в нього, намагався згадати, де він його бачив.

– Ось де Бог привів побачитися, — сказав маленький чоловік. — Тушин, Тушин, пам'ятайте довіз вас під Шенграбеном? А мені шматочок відрізали, ось ... – сказав він, посміхаючись, показуючи на порожній рукав халата. – Василя Дмитровича Денисова шукаєте? – співмешканець! – сказав він, дізнавшись, кого потрібно було Ростову. – Тут, тут і Тушин повів його в іншу кімнату, з якої чувся регіт кількох голосів.

"І як вони можуть не тільки реготати, але жити тут"? – думав Ростов, все чуючи ще цей запах мертвого тіла, якого він набрався ще в солдатському госпіталі, і все ще бачачи навколо себе ці заздрісні погляди, які проводжали його з обох сторін, і лице цього молодого солдата з закоченими очима.

Денисов, закрившись з головою ковдрою, спав ліжку, не дивлячись на те, що був 12-й годині дня.

– А, Г'остов? 3до'ово, здо'ово, — закричав він все тим же голосом, як бувало і в полку; але Ростов з сумом зауважив, як за цією звичною невимушеністю і жвавістю якесь нове погане, приховане почуття проглядало у виразі обличчя, в інтонаціях і словах Денисова.

Рана його, незважаючи на свою нікчемність, все ще не заживала, хоча вже минуло шість тижнів, як він був поранений. В лиці його була та ж бліда припухлість, яка була на всіх гошпітальних особах. Але не це вразило Ростова; його вразило те, що Денисов ніби не радий був йому і неприродно йому посміхався. Денисов не допитувався ні про полк, ні про загальний хід справи. Коли Ростов говорив про це, Денисов не слухав.

Ростов помітив навіть, що Денисову неприємно було, коли йому нагадували про полк і взагалі про те, інше, вільне життя, яке йшло поза госпіталю. Він, здавалося, намагався забути те колишнє життя і цікавився тільки своєю справою з харчовими чиновниками. На питання Ростова, в якому становищі була справа, він негайно дістав з-під подушки папір, отриману з комісії, і свою чорнову відповідь на неї. Він пожвавився, почавши читати свою папір і особливо давав помітити Ростову шпильки, які він в цьому папері говорив своїм ворогам. Госпітальні товариші Денисова, які оточили було Ростова – новоприбулу з вільного світу особу, – стали потроху розходитися, як тільки Денисов став читати свою папір. За їх обличчями Ростов зрозумів, що всі ці панове вже не раз чули всю цю історію, яка встигла їм набриднути. Тільки сусід на ліжку, товстий улан, сидів на своєму ліжку, похмуро насупившись і курячи трубку, і маленький Тушин без руки продовжував слухати, несхвально хитаючи головою. В середині читання улан перебив Денисова.

– А по мені, – сказав він, звертаючись до Ростова, – треба просто просити государя про помилування. Тепер, кажуть, нагороди будуть великі, і вірно пробачать ...

– Мені просити государя! – сказав Денисов голосом, яким він хотів надати колишню енергію і гарячність, але який звучав марною дратівливістю. – Про що? Якщо б я був розбійник, я б просив милості, а то я суджуся за те, що виводжу на чисту воду розбійників. Нехай судять, я нікого не боюся: я чесно служив царю, батьківщини і не крав! І мене розжалувати, і ... Слухай, я так прямо і пишу їм, ось я пишу: "якби я був казнокрад ...

– Спритно написано, що й казати, – сказав Тушин. Та не в тому річ, Василь Дмитрович, – він теж звернувся до Ростова, – скоритися треба, а ось Василь Дмитрович не хоче. Адже аудитор говорив вам, що справа ваша йде погано.

– Ну нехай буде погано, – сказав Денисов. – Вам написав аудитор прохання, – продовжував Тушин, – і треба підписати, та ось з ними і відправити. У них вірно (він вказав на Ростова) і рука в штабі є.