Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Почуття це зникло, як скоро князь Андрій вступив знову в звичні умови життя, але він знав, що це почуття, яке він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П'єром було для князя Андрія епохою, з якої почалося хоча зовнішньо й те ж саме, але у внутрішньому світі нове його життя.

Глава 13

Уже сутеніло, коли князь Андрій і П'єр під'їхали до головного під'їзду Лисогірського будинку. У той час як вони під'їжджали, князь Андрій з посмішкою звернув увагу П'єра на метушню, яка відбулася у заднього ґанку. Зігнута старенька з торбою на спині, і невисокий чоловік в чорному вбранні і з довгим волоссям, побачивши коляску, яка в'їжджала, кинулися бігти назад в ворота. Дві жінки вибігли за ними, і всі четверо, озираючись на коляску, злякано вбігли на задній ґанок.

– Це божі люди Марійки, – сказав князь Андрій. – Вони сприйняли нас за батька. А це єдине, в чому вона не кориться йому: він велить ганяти цих мандрівників, а вона приймає їх.

– Та що таке божі люди? – запитав П'єр.

Князь Андрій не встиг відповідати йому. Слуги вийшли назустріч, і він розпитував про те, де був старий князь і чи скоро чекають його.

Старий князь був ще в місті, і на нього чекали щохвилини.

Князь Андрій провів П'єра на свою половину, яка завжди в повній справності чекала на нього в будинку його батька, і сам пішов в дитячу.

– Підемо до сестри, – сказав князь Андрій, повернувшись до П'єра; – я ще не бачив її, вона тепер ховається і сидить з своїми божими людьми. Так їй й треба, вона зніяковіє, а ти побачиш божих людей. Це цікаво, чесне слово. [C'est curieux, ma parole.]

– Що таке [Qu'est ce que c'est que] божі люди? – запитав П'єр

– А ось побачиш.

Княжна Марія дійсно зніяковіла і почервоніла плямами, коли увійшли до неї. В її затишній кімнаті з лампадами перед кіотами, на дивані, за самоваром сидів поруч з нею молодий хлопчик з довгим носом і довгим волоссям, і в чернечій рясі.

На кріслі, біля, сиділа зморщена, худа бабуся з лагідним виразом дитячого лиця.

– Андрій, чому не попередили мене? [Andre, pourquoi ne pas m'avoir prevenu?] — сказала вона з лагідним докором, стаючи перед своїми мандрівниками, як квочка перед курчатами.

– Дуже рада вас бачити. Я так задоволена, що бачу вас, [Charmee de vous voir. Je suis tres contente de vous voir,] – сказала вона П'єру, в той час, як він цілував її руку. Вона знала його дитиною, і тепер дружба його з Андрієм, його нещастя з дружиною, а головне, його добре, просте обличчя привабили її до нього. Вона дивилася на нього своїми прекрасними, променистими очима і, здавалося, говорила: "я вас дуже люблю, але будь ласка не смійтеся над моїми". Обмінявшись першими фразами вітання, вони сіли.

– А, і Іванушка тут, – сказав князь Андрій, вказуючи посмішкою на молодого мандрівника.

– Andre! – благально сказала княжна Мар'я.

– Знай, що це жінка, [Il faut que vous sachiez que c'est une femme,] – сказав Андрій П'єру.

– Андрій, заради Бога! [Andre, au nom de Dieu!] – повторила княжна Мар'я.

Видно було, що глузливе ставлення князя Андрія до мандрівників і марне заступництво за них княжни Марії були звичні відносини, які встановилися між ними.

–Але, мій друг, – сказав князь Андрій, – ти повинна б бути мені вдячна, що я пояснюю П'єру твою близькість до цього молодій людині. [Mais, ma bonne amie, vous devriez au contraire m'etre reconaissante de ce que j'explique a Pierre votre intimite avec ce jeune homme ...]

– Справді? [Vraiment? ] — сказав П'єр цікаво і серйозно (за що особливо йому вдячна була княжна Марія) вдивляючись через окуляри в обличчя Іванушки, який, зрозумівши, що мова йшла про нього, хитрими очима оглядав всіх.

Княжна Марія даремно зніяковіла за своїх. Вони анітрохи не боялися. Старенька, опустивши очі, але скоса поглядаючи на тих, що увійшли, перекинувши чашку догори дном на блюдці і поклавши біля обкусаний шматочок цукру, спокійно і нерухомо сиділа на своєму кріслі, чекаючи, щоб їй запропонували ще чаю. Іванко, попиваючи з блюдечка, спідлоба лукавими, жіночими очима дивився на молодих людей.

– Де, в Києві була? – запитав стару князь Андрій.

– Була, батьку, – відповідала балакуче стара, – на саме Різдво удостоїлася у угодників прилучитися святих, небесних таємниць. А тепер з Колязина, батьку, благодать велика відкрилася ...

– Що ж, Іванушка з тобою?

– Я сам по собі йду, годувальник, – намагаючись говорити басом, сказав Іванко. – Тільки в Юхнові з Палажкою зійшлися ...

Палажка перебила свого товариша; їй видно хотілося розповісти те, що вона бачила.

– У Колязіні, батько, велика благодать відкрилася.

– Що ж, мощі нові? – запитав князь Андрій.

– Годі, Андрію, – сказала княжна Мар'я. – Не розповідай, Палажко.

– Ні ... що ти, мати, чому не розповідати? Я його люблю. Він добрий, Богом помічений, він мені, благодійник, десять рублів дав, я пам'ятаю. Як була я в Києві і каже мені Кирюша юродивий — істинно Божий чоловік, зиму і літо босий ходить. Що ходиш, каже, не за своїм місцем, в Колязін йди, там ікона чудотворна, матінка пресвята Богородиця відкрилася. Я з тих слів попрощалася з угодниками і пішла ...

Всі мовчали, одна мандрівниця говорила мірним голосом, втягуючи в себе повітря.

– Прийшла, батьку мій, мені народ і каже: благодать велика відкрилася, у матінки пресвятої Богородиці миро з щічки капає ...

– Ну добре, добре, після розповіси, – червоніючи сказала княжна Мар'я.

– Дозвольте у неї запитати, – сказав П'єр. –Ти сама бачила? – запитав він.

– Як же, батько, сама удостоїлася. Сяйво таке на лику-то, як світло небесне, а з щічки у матінки так і капає, так і капає ...

–Та це ж обман, – наївно сказав П'єр, який уважно слухав мандрівницю.

– Ах, батьку, що говориш! – з жахом сказала Палажка, за захистом звертаючись до княжни Марії.

– Це обманюють народ, – повторив він.

– Господи Ісусе Христе! – хрестячись сказала мандрівниця. – Ох, не кажи, батьку. Так-то один анарал не вірив, сказав: "монахи обманюють", так як сказав, так і осліп. І приснилося йому, що приходить до нього матінка Печерська і каже: "увіруй мені, я тебе вилікую". Ось і став проситися: повези та повези мене до неї. Це я тобі щиру правду кажу, сама бачила. Привезли його сліпого прямо до неї, підійшов, упав, каже: "зціли! віддам тобі, каже, у чому цар жалував ". Сама бачила, батько, зірка в ній так і вправлена. Що ж, — прозрів! Гріх казати так. Бог покарає, – повчально звернулася вона до П'єра.

–Як же зірка то в образі опинилася? –запитав П'єр.

– У генерали і матінку возвели? – сказав князь Aндрей посміхаючись.

Палажка раптом зблідла і сплеснула руками.

– Батьку, батьку, гріх тобі, у тебе син! – заговорила вона, з блідості раптом переходячи в яскраву фарбу.

– Батьку, що ти сказав таке, Бог тебе прости. – Вона перехрестилася. – Господи, прости його. Матушка, що ж це? ... — звернулася вона до княжни Марії. Вона встала і мало не плачучи стала збирати свою сумочку. Їй, видно, було і страшно, і соромно, що вона користувалася благодійністю в будинку, де могли говорити це, і шкода, що треба було тепер позбутися благодіянь цього будинку.

– Ну що вам за охота? – сказала княжна Мар'я. – Навіщо ви прийшли до мене? ...

– Ні, адже я жартую, Палажко, – сказав П'єр. – Княжна, я справді не хотів образити її, [Princesse, ma parole, je n'ai pas voulu l'offenser, ] я так тільки. Ти не думай, я пожартував, – говорив він, боязко посміхаючись і бажаючи загладити свою провину. – Адже це я так, пожартував тільки.

Палажка зупинилася недовірливо, але в обличчі П'єра була така щирість каяття, і князь Андрій так лагідно дивився то на Палажку, то на П'єра, що вона потроху заспокоїлася.

Глава 14

Мандрівниця заспокоїлася і, наведена знову на розмову, довго потім розповідала про батька Амфілохія, який був такого святого життя, що від ручки його ладаном пахло, і про те, як знайомі їй монахи в останню її мандрівку до Києва дали їй ключі від печер, і як вона, взявши з собою сухарики, дві доби провела в печерах з угодниками. "Помолюся одному, почитаю, піду до іншого. Передрімаю, знову піду прикластися; і така, матінка, тиша, благодать така, що і на світ Божий виходити не хочеться".

П'єр уважно і серйозно слухав її. Князь Андрій вийшов з кімнати. І слідом за ним, залишивши божих людей допивати чай, княжна Марія повела П'єра в вітальню.

– Ви дуже добрі, – сказала вона йому.

– Ах, я далебі не думав образити її, я так розумію і високо ціную ці почуття!

Княжна Марія мовчки подивилася на нього і ніжно посміхнулася. – Адже я вас давно знаю і люблю як брата, – сказала вона. – Як ви знайшли Андрія? —– запитала вона поспішно, не даючи йому часу сказати що-небудь у відповідь на її ласкаві слова. – Він дуже турбує мене. Здоров'я його взимку краще, але минулої весни рана відкрилася, і лікар сказав, що він повинен їхати лікуватися. І морально я дуже боюся за нього. Він не такий характер як ми, жінки, щоб вистраждати і виплакати своє горе. Він всередині себе носить його. Нині він веселий і жвавий; але це ваш приїзд так подіяв на нього: він рідко буває таким. Якщо б ви могли вмовити його поїхати за кордон! Йому потрібна діяльність, а це рівне, тихе життя губить його. Інші не помічають, а я бачу.

У 10-й годині офіціанти кинулися до ґанку, зачувши дзвіночки екіпажу старого князя, що під'їжджає. Князь Андрій з П'єром теж вийшли на ґанок.

– Це хто? – запитав старий князь, вилазячи з карети і вгадавши П'єра.

– A, дуже радий! цілуй, — сказав він, дізнавшись, хто був незнайомий молодий чоловік.

Старий князь був у доброму дусі і приголубив П'єра.

Перед вечерею князь Андрій, повернувшись назад в кабінет батька, застав старого князя в гарячій суперечці з П'єром.

П'єр доводив, що прийде час, коли не буде більше війни. Старий князь, кепкуючи, але не сердячись, заперечував йому.

– Кров з жил випусти, води налий, тоді війни не буде. Бабина маячня, бабські бредні, – промовив він, але все-таки ласкаво поплескав П'єра по плечу, і підійшов до столу, у якого князь Андрій, мабуть не бажаючи вступати в розмову, перебирав папери, привезені князем з міста. Старий князь підійшов до нього і став говорити про справи.

– Предводитель, Ростов-граф, половини людей не доставив. Приїхав в місто, надумав на обід кликати, – я йому такий обід задав ...