Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

головне, я сам. Тоді я не їм, не вмиваюся ... ну, як же ви? ...

– Чому ж не вмиватися, це не чисто, – сказав князь Андрій; – навпаки, треба намагатися зробити своє життя якомога більш приємним. Я живу і в цьому не винен, отже треба якось трохи краще, нікому не заважаючи, дожити до смерті.

– Але що ж вас спонукає жити з такими думками? Будеш сидіти не рухаючись, нічого не роблячи ...

– Життя і так не залишає в спокої. Я б радий нічого не робити, а ось, з одного боку, дворянство тутешнє удостоїло мене честі обрання у предводітелі: я насилу відбувся. Вони не могли зрозуміти, що в мені немає того, що потрібно, немає цієї відомої добродушної і стурбованої вульгарності, яка потрібна для цього. Потім ось цей будинок, який треба було побудувати, щоб мати свій кут, де можна бути спокійним. Тепер ополчення.

– Чому ви не будете служити в армії?

– Після Аустерліца! – похмуро сказав князь Андрій. – Ні; уклінно дякую, я дав собі слово, що служити в діючій російській армії я не буду. І не буду, якби Бонапарте стояв тут, біля Смоленська, погрожуючи Лисим Горами, і тоді б я не служив в російській армії. Ну, так я тобі казав, – заспокоюючись продовжував князь Андрій. – Тепер ополчення, батько головнокомандувачем 3-го округу, і єдиний засіб мені позбутися від служби – бути при ньому.

– Стало бути ви служите?

– Служу. – Він помовчав трохи.

– Так навіщо ж ви служите?

– А ось навіщо. Батько мій один з чудових людей свого століття. Але він стає старий, і він не те що жорстокий, але він занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до необмеженої влади, і тепер цією владою, даною Государем головнокомандувачем над військом. Якщо б я на два години спізнився два тижні тому, він би повісив протоколіста в Юхнові, – сказав князь Андрій з посмішкою; – так я служу тому, що крім мене ніхто не має впливу на батька, і я подекуди спасу його від вчинку, від якого б він після мучився.

– А, ну так ось бачите!

– Так, але це не так, як ви це розумієте, [mais ce n'est pas comme vous l'entendez,] – продовжував князь Андрій. – Я ні найменшого добра не бажав і не бажаю цьому мерзотнику-протоколісту, який вкрав якісь чоботи у ополченців; я навіть дуже був би задоволений бачити його повішеним, але мені шкода батька, тобто знову себе ж.

Князь Андрій все більше і більше пожвавлювався. Очі його гарячково блищали в той час, як він намагався довести П'єру, що ніколи в його вчинку не було бажання добра ближнього.

– Ну, ось ти хочеш звільнити селян, – продовжував він. – Це дуже добре; але не для тебе (ти, я думаю, нікого не засікав і не посилав до Сибіру), і ще менше для селян. Якщо їх б'ють, січуть, посилають до Сибіру, то я думаю, що їм від цього анітрохи не гірше. У Сибіру веде він те ж своє скотське життя, а рубці на тілі заживуть, і він так само щасливий, як і був раніше. А потрібно це для тих людей, які гинуть морально, наживають собі каяття, пригнічують це каяття і грубіють від того, що у них є можливість стратити право і неправо. Ось кого мені шкода, і для кого б я хотів звільнити селян. Ти, може бути, не бачив, а я бачив, як хороші люди, виховані в цих переказах необмеженої влади, з роками, коли вони робляться дратливіше, робляться жорстокі, грубі, знають це, не можуть втриматися і все робляться нещасніші і найнещасніші. – Князь Андрій говорив це з таким захопленням, що П'єр мимоволі подумав про те, що думки ці навіяні були Андрію його батьком. Він нічого не відповів йому.

– Так ось кого мені шкода – людської гідності, спокою сумління, чистоти, а не їх спин і лобів, які, скільки не шмагай, скільки не голи, все залишаться такими ж спинами і лобами.

– Ні, ні і тисячу разів ні, я ніколи не погоджуся з вами, – сказав П'єр.

Глава 12

Увечері князь Андрій і П'єр сіли в коляску і поїхали в Лисі Гори. Князь Андрій, поглядаючи на П'єра, переривав зрідка мовчання промовами, які доводили, що він знаходився в хорошому настрої.

Він говорив йому, вказуючи на поля, про свої господарські вдосконалення.

П'єр похмуро мовчав, відповідаючи коротко, і здавався зануреним у свої думки.

П'єр думав про те, що князь Андрій нещасливий, що він помиляється, що він не знає істинного світла і що П'єр повинен прийти на допомогу йому, просвітити і підняти його. Але як тільки П'єр придумував, як і що він стане говорити, він передчував, що князь Андрій одним словом, одним аргументом упустить все в його вченні, і він боявся почати, боявся виставити на можливість осміяння свою улюблену святиню.

– Ні, чому ж ви думаєте, – раптом почав П'єр, опускаючи голову і набуваючи вигляду бика, що буцається, – чому ви так думаєте? Ви не повинні так думати.

– Про що я думаю? – запитав князь Андрій з подивом.

– Про життя, про призначення людини. Це не може бути. Я так само думав, і мене врятувало, ви знаєте що? масонство. Ні, ви не посміхайтеся. Масонство – – це не релігійна, не обрядова секта, як і я думав, а масонство є краще, єдине вираження кращих, вічних сторін людства. – І він почав викладати князю Андрію масонство, як він розумів його.

Він говорив, що масонство є вчення християнства, що звільнилося від державних і релігійних оков; вчення рівності, братерства і любові.

– Тільки наше святе братство має дійсний сенс в житті; все інше є сон, – говорив П'єр. – Ви зрозумійте, мій друг, що поза цим союзом все наповнене брехнею і неправдою, і я згоден з вами, що розумній і добрій людині нічого не залишається, як тільки, як ви, доживати своє життя, намагаючись тільки не заважати іншим. Але запам'ятайте собі наші основні переконання, вступите в наше братство, дайте нам себе, дозвольте керувати собою, і ви зараз відчуєте себе, як і я відчув частиною цього величезного, невидимого ланцюга, початок якого ховається в небесах, – говорив П'єр.

Князь Андрій, мовчки, дивлячись перед собою, слухав промову П'єра. Кілька разів він, не почувши від шуму коляски, перепитував у П'єра нерозчуті слова. За особливому блиску, що загорівся в очах князя Андрія, і по його мовчанню П'єр бачив, що слова його не марні, що князь Андрій не переб'є його і не буде сміятися над його словами.

Вони під'їхали до розлилася річці, яку їм треба було переїжджати на поромі. Поки встановлювали коляску і коней, вони пройшли на паром.

Князь Андрій, спершись на поручні, мовчки дивився вздовж по блискучому від призахідного сонця розливу.

– Ну, що ж ви думаєте про це? – запитав П'єр, – що ж ви мовчите?

– Що я думаю? я слухав тебе. Все це так, – сказав князь Андрій. – Але ти говориш: вступи в наше братство, і ми тобі вкажемо мету життя і призначення людини, і закони, що керують світом. Так хто ж ми – люди? Чому ж ви все знаєте? Чому я один не бачу того, що ви бачите? Ви бачите на землі царство добра і правди, а я його не бачу.

П'єр перебив його. – Чи вірите ви в майбутнє життя? – запитав він.

– У майбутнє життя? – повторив князь Андрій, але П'єр не дав йому часу відповісти і прийняв це повторення за заперечення, тим більше, що він знав колишні атеїстичні переконання князя Андрія.

– Ви говорите, що не можете бачити царства добра і правди на землі. І я не бачив його і його не можна бачити, якщо дивитися на наше життя як на кінець всього. На землі, саме на цій землі (П'єр вказав у поле), немає правди — все брехня і зло; але в світі, у всьому світі є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно діти всього світу. Хіба я не відчуваю в своїй душі, що я складаю частину цього величезного, гармонійного цілого. Хіба я не відчуваю, що я в цій величезній незліченній кількості істот, в яких проявляється Божество, — вища сила, як хочете, — що я складаю одну ланку, один щабель від нижчих істот до вищих. Якщо я бачу, ясно бачу ці сходи, які ведуть від рослини до людини, то чому ж я припущу, що ці сходи перериваються біля мене, а не ведуть далі і далі. Я відчуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає в світі, але що я завжди буду і завжди був. Я відчуваю, що крім мене наді мною живуть духи і що в цьому світі є правда.

– Так, це вчення Гердера, – сказав князь Андрій, – але не те, душа моя, переконає мене, а життя і смерть, ось що переконує. Переконує те, що бачиш дорогу тобі істоту, яка пов'язана з тобою, перед якою ти був винен і сподівався виправдатися (князь Андрій здригнувся голосом і відвернувся) і раптом ця істота страждає, мучиться і перестає бути ... Навіщо? Не може бути, щоб не було відповіді! І я вірю, що вона є .... Ось що переконує, ось що переконало мене, – сказав князь Андрій.

– Ну так, ну так, – говорив П'єр, – хіба не те ж саме і я кажу!

– Ні. Я говорю тільки, що переконують у необхідності майбутнього життя не доводи, а те, коли йдеш в житті рука об руку з людиною, і раптом людина ця зникне там в ніщо, і ти сам зупиняєшся перед цією прірвою і заглядаєш туди. І, я заглянув ...

– Ну так що ж! ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є – майбутнє життя. Хтось є – Бог.

Князь Андрій не відповідав. Коляска і коні вже давно були виведені на інший берег і вже закладені, і вже сонце сховалося до половини, і вечірній мороз покривав зірками калюжі біля перевозу, а П'єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів і перевізників, ще стояли на поромі і говорили.

– Якщо є Бог і є майбутнє життя, тобто істина є, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути до досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити, – говорив П'єр, – що живемо не нині лише на цьому клаптику землі, а жили і будемо жити вічно там у всьому (він вказав на небо). Князь Андрій стояв, спершись на перила порома і, слухаючи П'єра, не зводячи очей, дивився на червоний відблиск сонця по синіючому розливу. П'єр замовк. Було абсолютно тихо. Пором давно пристав, і тільки хвилі течії з слабким звуком вдарялися об дно порома. Князю Андрію здавалося, що це полоскання хвиль до слів П'єра примовляли: "правда, вір цьому".

Князь Андрій зітхнув, і променистим, дитячим, ніжним поглядом глянув в розчервоніле захоплене, але все боязке перед пріоритетним товаришем, обличчя П'єра.

– Та, коли б це так було! – сказав він. – Однак підемо сідати, – додав князь Андрій, і виходячи з порома, він подивився на небо, на яке вказав йому П'єр, і в перший раз, після Аустерліца, він побачив те високе, вічне небо, яке він бачив лежачи на Аустерлицькому полі, і щось давно заснуле, щось краще що було в ньому, раптом радісно і молодо прокинулося в його душі.