Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Деякі керуючі (тут були і напівписьменні економи) слухали злякано, припускаючи сенс промови в тому, що молодий граф незадоволений їх управлінням і приховуванням грошей; інші, після першого страху, знаходили забавним шепелявлення П'єра і нові, нечувані ними слова; треті знаходили просто задоволення послухати, як говорить пан; четверті, найрозумніші, в тому числі і головнокеруючий, зрозуміли з цієї промови те, яким чином треба обходитися з паном для досягнення своїх цілей.

Головнокеруючий висловив велике співчуття намірам П'єра; але зауважив, що крім цих перетворень необхідно було взагалі зайнятися справами, які були в поганому стані.

Незважаючи на величезне багатство графа Безухова, з тих пір, як П'єр одержав його і отримував, як говорили, 500 тисяч річного доходу, він відчував себе набагато менш багатим, ніж коли він отримував свої 10-ть тисяч від покійного графа. У загальних рисах він смутно відчував наступний бюджет. До Ради платилося близько 80-ти тисяч по усім маєткам; близько 30-ти тисяч коштувало утримання підмосковного, московського будинку і князівен; близько 15-ти тисяч виходило на пенсії, стільки ж на богадільні; графині на прожиття надсилалося 150 тисяч; відсотків платилося за борги близько 70-ти тисяч; споруда розпочатої церкви коштувала ці два роки близько 10-ти тисяч; інше близько 100-та тисяч розходилося – він сам не знав як, і майже кожен рік він змушений був позичати. Крім того кожен рік головнокеруючий писав то про пожежі, то про неврожаї, то про необхідність перебудов фабрик і заводів. І так, перша робота, що представилися П'єру, було та, до якої він найменше мав здібності і схильності – заняття справами.П'єр з головнокеруючим кожен день займався. Але він відчував, що заняття його ні на крок не посували справи. Він відчував, що його заняття відбуваються незалежно від справи, що вони не чіпляються за справу і не змушують її рухатися. З одного боку головнокеруючий виставляв справи в самому поганому висвітленні, показуючи П'єру необхідність сплачувати борги і робити нові роботи силами кріпаків, на що П'єр не погоджувався; з іншого боку, П'єр вимагав підступати до справи звільнення, на що керівник виставляв необхідність перш сплатити борг Опікунській ради, і тому неможливість швидкого виконання.

Управитель не говорив, що це абсолютно неможливо; він пропонував для досягнення цієї мети продаж лісів Подільської губернії, продаж земель низових і кримського маєтку. Але всі ці операції в промовах керуючого зв'язувалися з такою складністю процесів, зняття заборон, витребування, дозволів тощо, що П'єр губився і тільки говорив йому:

– Так, так, так і зробіть.

П'єр не мав тієї практичної чіпкості, яка б дала йому можливість безпосередньо взятися за справу, і тому він не любив її і тільки намагався прикинутися перед керуючим, що він зайнятий справою. Керуючий же намагався вдати перед графом, що він вважає ці заняття дуже корисними для господаря і для себе утрудненими.

У великому місті знайшлися знайомі; незнайомі поспішили познайомитися і радо вітали багатія, що знову приїхав, найбільшого власника губернії. Спокуси по відношенню головної слабкості П'єра, тієї, в якій він зізнався під час прийому в ложу, теж були такі сильні, що П'єр не міг утриматися від них. Знову цілі дні, тижні, місяці життя П'єра проходили так само стурбовано і зайнято між вечорами, обідами, сніданками, балами, не даючи йому часу схаменутися, як і в Петербурзі. Замість нового життя, яку сподівався повести П'єр, він жив все тим ж колишнім життям, тільки в іншій обстановці.

З трьох призначень масонства П'єр усвідомлював, що він не виконував того, яке наказувало кожному масону бути зразком моральної життя, і з семи чеснот абсолютно не мав в собі двох: ґречності і любові до смерті. Він заспокоював себе тим, що зате він виконував інше призначення – виправлення роду людського і мав інші чесноти, любов до ближнього і особливо щедрість.

Навесні 1807 П'єр зважився їхати назад в Петербург. По дорозі назад, він мав намір об'їхати всі свої маєтки і особисто упевнитися в тому, що зроблено з того, що їм наказано і в якому становищі знаходиться тепер той народ, який довірений йому Богом, і який він прагнув облагодіяти.

Головнекеруючий, який вважав всі витівки молодого графа майже безумством, невигодою для себе, для нього, для селян — зробив поступки. Продовжуючи справу звільнення представляти неможливою, він розпорядився споруджуванням у всіх маєтках великих будівель шкіл, лікарень і притулків; для приїзду пана всюди приготував зустрічі, не пишно-урочисті, які, він знав, не сподобаються П'єру, але саме такі релігійно-подячні, з образами і хлібом-сіллю, саме такі, які, як він розумів пана, повинні були подіяти на графа і обдурити його.

Південна весна, спокійна, швидка подорож у віденській колясці і самота дороги радісно діяли на П'єра. Маєтки, в яких він не бував ще, були – один мальовниче іншого; народ всюди представлявся благоденствуючим і зворушливо-вдячним за зроблені йому благодіяння. Скрізь були зустрічі, які, хоча і приводили в збентеження П'єра, але в глибині душі його викликали радісне почуття. В одному місці мужики підносили йому хліб-сіль і образ Петра і Павла, і просили дозволу на честь його ангела Петра і Павла, в знак любові та вдячності за зроблені ним благодіяння, спорудити на свій рахунок новий боковий вівтар в церкві. В іншому місці його зустріли жінки з грудними дітьми, дякуючи йому за позбавлення від важких робіт. У третьому саме його зустрічав священик з хрестом, оточений дітьми, яких він по милостей графа навчав грамоті і релігії. У всіх маєтках П'єр бачив своїми очима по одному плану кам'яні будівлі лікарень, шкіл, богаділень, що споруджувалися і споруджені вже які повинні були бути, незабаром, відкриті. Скрізь П'єр бачив звіти керівників про роботи на панщині, зменшених проти колишнього, і чув за те зворушливі подяки депутацій селян в синіх жупанах.

П'єр тільки не знав того, що там, де йому підносили хліб-сіль і будували вівтар Петра і Павла, було торгове село і ярмарок в Петров день, що боковий вівтар вже будувався давно багатіями-мужиками села, тими, які з'явилися до нього, а що дев'ять десятих мужиків цього села були в найбільшому розоренні. Він не знав, що внаслідок того, що перестали за його наказом посилати хлопятниць-жінок з грудними дітьми на панщину, ці самі хлопятниці тим найтяжчу роботу несли на своїй половині. Він не знав, що священик, який зустрів його з хрестом, обтяжував мужиків своїми поборами, і що зібрані до нього учні зі сльозами були віддаваємі йому, і за великі гроші були відкупаєми батьками. Він не знав, що кам'яні, за планом, будівлі споруджувалися своїми робітниками і збільшили панщину селян, зменшену тільки на папері. Він не знав, що там, де керуючий вказував йому по книзі на зменшення по його волі оброку на одну третину, була наполовину додана повинність панщини. І тому П'єр був захоплений своєю подорожжю по маєткам, і цілком повернувся до того філантропічного настрою, в якому він виїхав з Петербурга, і писав захоплені листи своєму наставнику-брату, як він називав великого майстра.

"Як легко, як мало зусиль потрібно, щоб зробити так багато добра, – думав П'єр, – і як мало ми про це дбаємо!"

Він щасливий був вдячністю, що виявлялась йому, але соромився, приймаючи її. Ця подяка нагадувала йому, на скільки він ще більше би зміг зробити для цих простих, добрих людей.

Головнокеруючий, вельми дурна і хитра людина, абсолютно розкушуючи розумного і наївного графа, і граючи їм, як іграшкою, побачивши дію, вироблену на П'єра приготованими прийомами, рішучіше звернувся до нього з доводами про неможливість і, головне, непотрібності звільнення селян, які і без того були абсолютно щасливі.

П'єр потай своєї душі погоджувався з керуючим в тому, що важко було уявити собі людей, більше щасливих, і що Бог знає, що чекало їх на волі; але П'єр, хоча і неохоче, наполягав на тому, що він вважав справедливим. Керуючий обіцяв вжити всі сили для виконання волі графа, ясно розуміючи, що граф ніколи не буде в змозі перевірити його не тільки в тому, чи вжиті всі заходи для продажу лісів і маєтків, для викупу з Ради, але і ніколи ймовірно не запитає і не дізнається про те, як побудовані будівлі стоять порожніми і селяни продовжують давати роботою і грошима все те, що вони дають у інших, тобто все, що вони можуть давати.

Глава 11

У самому щасливому стані духу повертаючись зі своєї південної подорожі, П'єр виконав свій давній намір заїхати до свого друга Болконського, якого він не бачив два роки.

Богучарово лежало в некрасивій, плоскій місцевості, покритої полями і зрубаними і незрубленими ялиновими і березовими лісами. Барський двір знаходився на кінці прямого, по великій дорозі розташованого села, за знову виритим, повно-налитим ставком, з необрослими ще травою берегами, в середині молодого лісу, між яким стояло кілька великих сосон.

Барський двір складався з току, надвірних будівель, конюшень, лазні, флігеля і великого кам'яного будинку з напівкруглим фронтоном, який ще будувався. Навколо будинку був розсаджений молодий сад. Огорожі та ворота були міцні і нові; під навісом стояли дві пожежні труби і бочка, пофарбована зеленою фарбою; дороги були прямі, мости були міцні з перилами. На всьому лежав відбиток акуратності і хазяйновитості. Зустрілися дворові і на питання, де живе князь, вказали на невеликий, новий флігель, що стояв біля самого краю ставка. Старий дядько князя Андрія, Антон, висадив П'єра з коляски, сказав, що князь у будинку, і проводив його в чистий, маленький передпокій.

П'єра вразила скромність невеликого, хоча і чистенького будиночка після тих блискучих умов, в яких останній раз він бачив свого друга в Петербурзі. Він поспішно увійшов в не оштукатурену маленьку залу, що пахла ще сосною, і хотів іти далі, але Антон навшпиньки пробіг уперед і постукав у двері.

– Ну що там? – почувся різкий, неприємний голос.

– Гість, — відповідав Антон.

– Проси почекати, – і почувся відсунутий стілець. П'єр швидкими кроками підійшов до дверей і зіткнувся віч-на-віч з нахмуреним і постарілим, князем Андрієм, який виходив до нього. П'єр обійняв його і, піднявши окуляри, цілував його в щоки і близько дивився на нього.

– От не чекав, дуже радий, – сказав князь Андрій.