Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Як тільки він скінчив, вона з своєю звичайною посмішкою звернулася до нього:

– Дуже потрібно, щоб ви приїхали побачитися зі мною, [Il faut absolument que vous veniez me voir,] – сказала вона йому таким тоном, наче за деякими міркувань, які він не міг знати, це було абсолютно необхідно.

– У вівторок, між 8 і 9 годинами. Ви мені зробите велике задоволення. [Mariedi entre les 8 et 9 heures. Vous me ferez grand plaisir.] – Борис обіцяв виконати її бажання і хотів вступити з нею в розмову, коли Ганна Павлівна відкликала його під приводом тітоньки, яка бажала його чути.

– Ви ж знаєте її чоловіка? – сказала Ганна Павлівна, закривши очі і сумним жестом вказуючи на Елен. – Ах, це така нещасна і чарівна жінка! Не кажіть при ній про нього, будь ласка не кажіть. Їй дуже важко!

Глава 7

Коли Борис і Ганна Павлівна повернулися до загального гуртка, розмовою в ньому заволодів князь Іполит.

Він, висунувшись вперед на кріслі, сказав: Прусський король! [Le Roi de Prusse!] І сказавши це, засміявся. Всі звернулися до нього: Le Roi de Prusse? — запитав Іполит, знову засміявся і знову спокійно і серйозно сів в глибині свого крісла. Ганна Павлівна почекала його трохи, але так як Іполит рішуче, здавалося, не хотів більше говорити, вона почала мову про те, як безбожний Бонапарт викрав в Потсдамі шпагу Фрідріха Великого.

– Це шпага Фрідріха Великого, яку я ... [C'est l'epee de Frederic le Grand, que je ...] — почала було вона, але Іполит перебив її словами:

– Le Roi de Prusse ... – і знову, як тільки до нього звернулися, вибачився і замовк. Ганна Павлівна скривилася. MorteMariet, приятель Іполита, рішуче звернувся до нього:

– Ну так що ж про пруського короля? [Voyons a qui en avez vous avec votre Roi de Prusse?]

Іполит засміявся, наче йому соромно було свого сміху.

– Ні, нічого, я тільки хотів сказати ...] [Non, ce n'est rien, je voulais dire seulement ... (Він мав намір повторити жарт, який він чув у Відні, і який він цілий вечір збирався помістити.) [Je voulais dire seulement, que nous avons tort de faire la guerre рour le roi de Prusse. ] Я тільки хотів сказати, що ми даремно воюємо pour le roi de Prusse. (Неперекладна гра слів, що має значення: "через дрібниці".)

Борис обережно посміхнувся так, що його посмішка могла бути віднесена до глузування або до схвалення жарту, залежно від того, як вона буде прийнята. Всі засміялися.

– Ваша гра слів не хороша, дуже розумна, але несправедлива [Il est tres mauvais, votre jeu de mot, tres spirituel, mais injuste,] – погрожуючи зморщеним пальчиком, сказала Ганна Павлівна. – ми не воюємо pour le roi de Prusse (тобто через дрібниці), а за добрі начала. Ах, який він злий, цей князь Іполит! – сказала вона. [Nous ne faisons pas la guerre pour le Roi de Prusse, mais pour les bons principes. Ah, le mechant, ce prince Hippolytel;]

Розмова не вщухала цілий вечір, обертаючись переважно близько політичних новин. В кінці вечора вона особливо пожвавилася, коли справа зайшла про нагороди, подаровані государем.

– Адже отримав же в минулому році NN табакерку з портретом, – говорила людина глибокого розуму, [l'homme a l'esprit profond,] – чому ж SS не може отримати тієї ж нагороди?

– Вибачте, табакерка з портретом Імператора є нагорода, а не відзнака – сказав дипломат, скоріше подарунок. [Je vous demande pardon, une tabatiere avec le portrait de l'Empereur est une recompense, mais point une distinction, un cadeau plutot]

– Були приклади – Шварценберг. [Il y eu plutot des antecedents, je vous citerai Schwarzenberg.]

– Це неможливо, [C'est impossible,] – заперечив інший.

– Парі. Стрічка – це інша справа ... [Le grand cordon, c'est different ... ]

Коли всі піднялися, щоб їхати, Елен, яка дуже мало говорила весь вечір, знову звернулася до Бориса з проханням і ласкавим, значним наказом, щоб він був у неї у вівторок.

– Мені це дуже потрібно, — сказала вона з посмішкою, озираючись на Ганну Павлівну, і Ганна Павлівна тією сумною усмішкою, яка супроводжувала її слова при згадуванні про свою високу покровительницю, підтвердила бажання Елен. Здавалося, що в цей вечір з якихось слів, сказаних Борисом про прусське військо, Елен раптом відкрила необхідність бачити його. Вона начебто обіцяла йому, що, коли він приїде у вівторок, вона пояснить йому цю необхідність.

Приїхавши у вівторок увечері в чудовий салон Елен, Борис не отримав чіткого пояснення, для чого було йому необхідно приїхати. Були інші гості, графиня мало говорила з ним, і тільки прощаючись, коли він цілував її руку, вона з дивним відсутністю посмішки, несподівано, пошепки, сказала йому: Приїжджайте завтра обідати ... ввечері. Треба, щоб ви приїхали ... Приїжджайте. [Venez demain diner ... le soir. Il faut que vous veniez ... Venez.]

В цей свій приїзд до Петербурга Борис зробився близькою людиною в будинку графині Безухової.

Глава 8

Війна розгоралася, і театр її наближався до російських кордонів. Усюди чулися прокльони ворогові роду людського Бонапарту; в селах збиралися ратники і рекрути, і з театру війни приходили суперечливі звістки, як завжди неправдиві і тому по-різному перетлумачені.

Життя старого князя Болконського, князя Андрія і княжни Марії багато в чому змінилася з 1805 року.

У 1806 році старий князь був визначений одним з восьми головнокомандуючих по ополченню, призначених тоді по всій Росії. Старий князь, незважаючи на свою старечу слабкість, особливо ставшою помітною в той період часу, коли він вважав свого сина вбитим, не вважав за можливе відмовитися від посади, в яку був визначений самим государем, і ця новоявлена йому діяльність збудила і зміцнила його. Він постійно бував в роз'їздах по трьом довіреним йому губерніям; був до педантизму старанний в своїх обов'язках, строгий до жорстокості з своїми підлеглими, і сам доходив до найменших подробиць справи. Княжна Марія перестала вже брати у свого батька математичні уроки, і тільки вранці, супроводжувана годувальницею, з маленьким князем Миколою (як кликав його дід) входила в кабінет батька, коли він був удома. Грудний князь Микола жив з годувальницею і нянею Савишною на половині покійної княгині, і княжна Мар'я більшу частину дня проводила в дитячій, замінюючи, як вміла, матір маленькому племіннику. M-lle Bourienne теж, як здавалося, пристрасно любила хлопчика, і княжна Марія, часто позбавляючи себе, поступалася своїй подрузі насолоду няньчити маленького ангела (як називала вона племінника) і грати з ним.

Біля вівтаря Лисогірської церкви була каплиця над могилою маленької княгині, і в каплиці був поставлений привезений з Італії мармуровий пам'ятник, який зображував ангела, який розправив крила і готується піднятися на небо. У ангела була трохи піднята верхня губа, як ніби він збирався посміхнутися, і одного разу князь Андрій і княжна Марія, виходячи з каплиці, зізналися один одному, що дивно, лице цього ангела нагадувало їм лице небіжчиці. Але що було ще дивніше і чого князь Андрій не сказав сестрі, було те, що в вираженні, яке дав випадково художник лицю ангела, князь Андрій читав ті ж слова лагідного докору, які він прочитав тоді на обличчі своєї мертвої дружини: "Ах, навіщо ви це зі мною зробили? ... "

Незабаром після повернення князя Андрія, старий князь відділив сина і дав йому Богучарово, великий маєток, що знаходився в 40 верстах від Лисих Гір. Частиною через важкі спогади, пов'язані з Лисими Горами, частиною тому, що не завжди князь Андрій відчував себе в силах переносити характер батька, частиною і тому, що йому потрібно було усамітнення, князь Андрій скористався Богучаровим, будувався там і проводив в ньому більшу частину часу.

Князь Андрій, після Аустерлицької кампанії, твердо вирішив ніколи не служити більше на військовій службі; і коли почалася війна, і всі повинні були служити, він, щоб звільнитися від дійсної служби, прийняв посаду під начальством батька по збору ополчення. Старий князь із сином як би змінилися ролями після кампанії 1805 року. Старий князь, збуджений діяльністю, очікував всього хорошого від поточної кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участь у війні і в таємниці душі жалкуючи про те, бачив одне погане.

26 лютого 1807 року старий князь поїхав по округу. Князь Андрій, як і здебільшого під час поїздок батька, залишався в Лисих Горах. Маленький Миколка був нездоровий вже 4-й день. Кучери, які возили старого князя, повернулися з міста і привезли папери і листи князю Андрію.

Камердинер з листами, не заставши молодого князя в його кабінеті, пройшов на половину княжни Марії; але і там його не було. Камердинерові сказали, що князь пішов в дитячу.

– Прошу, ваша світлість, Петруша з паперами прийшов, – сказала одна з дівчат-помічниць няні, звертаючись до князя Андрія, який сидів на маленькому дитячому стільці і тремтячими руками, хмурячись, капав з пляшечки ліки в чарку, налиту до половини водою.

– Що таке? – сказав він сердито, і необережно здригнувши рукою, перелив з баночки в чарку зайву кількість крапель. Він виплеснув ліки з чарки на підлогу і знову запитав води. Дівчина подала йому.

В кімнаті стояло дитяче ліжечко, дві скрині, два крісла, стіл і дитячі столик і стільчик, той, на якому сидів князь Андрій. Вікна були завішані, і на столі горіла одна свічка, заставлена переплетеною нотною книгою, так, щоб світло не падало на ліжечко.

– Мій друг, – звертаючись до брата, сказала княжна Мар'я від ліжечка, у якого вона стояла, – краще почекати ... після ...

– Ах, зроби милість, ти все говориш дурниці, ти і так все чекала – ось і дочекалася, – сказав князь Андрій озлоблено і пошепки, мабуть бажаючи вколоти сестру.

– Мій друг, їй-бо краще не будити, він заснув, – благальним голосом сказала княжна.

Князь Андрій встав і, навшпиньках, з чаркою підійшов до ліжечка.

– Чи точно не будити? – сказав він нерішуче.

– Як хочеш — далебі ... я думаю ... а як хочеш, – сказала княжна Марія, мабуть боячись і соромлячись того, що її думка запанувала. Вона вказала брату на дівчину, що пошепки викликала його.

Була друга ніч, коли вони обидва не спали, доглядаючи за хлопчиком, який горів у жару. Обидві доби ці, не довіряючи своєму домашньому лікарю і чекаючи того, за яким було послано в місто, вони використовували то той, то інший засіб.