Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вже краще випадку не знайдете.

– Та це ж я сказав, що падлючити не стану, – перебив Денисов і знову продовжував читання своєї паперу.

Ростов не смів вмовляти Денисова, хоча він інстинктом відчував, що шлях, пропонований Тушиним і іншими офіцерами, був найвірніший, і хоча він вважав би себе щасливим, якби міг надати допомогу Денисову: він знав непохитність волі Денисова і його правдиву гарячність.

А як минула читання отруйних паперів Денисова, що тривало більше години, Ростов нічого не сказав, і в самому сумному настрої, в товаристві госпітальних товаришів Денисова, які знову зібралися біля нього, провів решту дня, розповідаючи про те, що він знав, і слухаючи розповіді інших. Денисов похмуро мовчав протягом всього вечора.

Пізно ввечері Ростов зібрався їхати і запитав Денисова, чи не буде якихось доручень?

– Так, постій, – сказав Денисов, озирнувся на офіцерів і, діставши з-під подушки свої папери, пішов до вікна, на якому у нього стояла чорнильниця, і сів писати.

– Видно батогом обуха не пег'ебити, – сказав він, відходячи від вікна і подаючи Ростову великий конверт. – Це було прохання на ім'я государя, складена аудитором, в якій Денисов, нічого не згадуючи про вину провіантського відомства, просив тільки про помилування.

– Передай, видно ... – Він не договорив і посміхнувся болісно-фальшивою посмішкою.

Глава 19

Повернувшись в полк і передавши командиру, в якому становищі перебувала справа Денисова, Ростов з листом до государя поїхав в Тільзіт.

13-го червня, французький і російський імператори з'їхалися в Тільзіті. Борис Друбецкий просив важливу особу, при якій він перебував, про те, щоб бути зарахованим до почту, призначеного перебувати в Тільзіті.

– Я бажав би бачити велику людину, [Je voudrais voir le grand homme,] – сказав він, кажучи про Наполеона, якого він до сих пір завжди, як і всі, називав Буонапарте.

– Ви говорите про Буонапарте? [Vous parlez de Buonaparte?] – сказав йому посміхаючись генерал.

Борис запитально подивився на свого генерала і негайно ж зрозумів, що це було жартівливе випробування.

– Князь, я говорю про імператора Наполеона, [Mon prince, je parle de l'empereur Napoleon,] – відповідав він. Генерал з посмішкою поплескав його по плечу.

– Ти далеко підеш, — сказав він йому і взяв з собою.

Борис в числі небагатьох був на Немані в день побачення імператорів; він бачив плоти з вензелями, проїзд Наполеона по тому березі мимо французької гвардії, бачив задумане обличчя імператора Олександра, в той час як він мовчки сидів у корчмі на березі Німану, очікуючи прибуття Наполеона; бачив, як обидва імператора сіли в човни і як Наполеон, приставши перш до плоту, швидкими кроками пішов вперед і, зустрічаючи Олександра, подав йому руку, і як обидва зникли в павільйоні. З часу свого вступу у вищі світи, Борис зробив собі звичку уважно спостерігати те, що відбувалося навколо нього і записувати. Під час побачення в Тільзіті він розпитував про імена тих осіб, які приїхали з Наполеоном, про мундири, які були на них надіті, і уважно прислухався до слів, які були сказані важливими особами. У той самий час, як імператори увійшли до павільйону, він подивився на годинник і не забув подивитися знову в той час, коли Олександр вийшов з павільйону. Побачення тривало годину і п'ятдесят три хвилини: він так і записав це в той вечір в числі інших фактів, які, він вважав, мали історичне значення. Так як свита імператора була дуже невелика, то для людини, що дорожить успіхом по службі, перебувати в Тільзіті під час побачення імператорів було справою дуже важливим, і Борис, потрапивши в Тільзіт, відчував, що з цього часу положення його абсолютно утвердилося. Його не тільки знали, але до нього придивилися і звикли. Два рази він виконував доручення до самого государя, так що государ знав його в обличчя, і всі наближені не тільки не дичілись його, як раніше, вважаючи за нове обличчя, але здивувалися б, якби його не було.

Борис жив з іншим ад'ютантом, польським графом Жилінським. Жилінський, вихований в Парижі поляк, був багатий, пристрасно любив французів, і майже кожен день під час перебування в Тільзіті, до Жилінськогоі Бориса збиралися на обіди та сніданки французькі офіцери з гвардії і головного французького штабу.

24-го червня ввечері, граф Жилінський, співмешканець Бориса, влаштував для своїх знайомих французів вечерю. На вечері цьому був почесний гість, один ад'ютант Наполеона, кілька офіцерів французької гвардії і молодий хлопчик старої аристократичної французької фамілії, паж Наполеона. У цей самий день Ростов, користуючись темрявою, щоб не бути впізнаним, в статському убранні, приїхав в Тільзіт і увійшов в квартиру Жилинського і Бориса.

У Ростова, також як і у всій армії, з якої він приїхав, ще далеко не здійснився щодо Наполеона і французів, що з ворогів зробилися друзями, той переворот, який стався в головній квартирі і в Борисові. Все ще продовжували в армії відчувати колишнє змішане почуття злоби, презирства і страху до Бонапарта і французів. Ще недавно Ростов, розмовляючи з Платовським козачим офіцером, сперечався про те, що якби Наполеон був узятий в полон, з ним поводилися б не як з государем, а як зі злочинцем. Ще недавно на дорозі, зустрівшись з французьким пораненим полковником, Ростов розпалився, доводячи йому, що не може бути миру між законним государем і злочинцем-Бонапарте. Тому Ростова дивно вразив в квартирі Бориса вид французьких офіцерів в тих самих мундирах, на які він звик зовсім інакше дивитися з фланкерської ланцюга. Як тільки він побачив французького офіцера, що висунувся з дверей, це почуття війни, ворожості, яке він завжди відчував при вигляді ворога, раптом охопило його. Він зупинився на порозі і по-російськи запитав, чи тут живе Друбецкий. Борис, зачувши чужий голос в передній, вийшов до нього назустріч. Обличчя його в першу хвилину, коли він дізнався Ростова, виявило досаду.

– Ах ти, дуже радий, дуже радий тебе бачити, – сказав він проте, посміхаючись і просуваючись до нього. Але Ростов зауважив перший його рух.

– Я невчасно, здається, – сказав він, – я б не приїхав, але у мене справа є, – сказав він холодно ...

– Ні, я тільки дивуюся, як ти з полку приїхав. – Цю хвилину я до твоїх послуг, ["Dans un moment je suis a vous", ] –– звернувся він на голос кликав його.

– Я бачу, що я невчасно, – повторив Ростов.

Вираз досади вже зник на обличчі Бориса; мабуть обдумавши і вирішивши, що йому робити, він з особливим спокоєм взяв його за обидві руки і повів в сусідню кімнату. Очі Бориса, спокійно і твердо дивились на Ростова, були наче застелені чимось, як ніби якась заслінка — сині окуляри співжиття — були надіті на них. Так здавалося Ростову.

– Ах годі, будь ласка, чи можеш ти бути не під час, – сказав Борис. – Борис ввів його в кімнату, де була накрита вечеря, познайомив з гостями, назвавши його і пояснивши, що він був не статський, але гусарський офіцер, його старий приятель. – Граф Жилінський, граф М.М., капітан С.С. [le comte N.N., le capitaine S.S.,] — називав він гостей. Ростов насуплено дивився на французів, неохоче розкланювався і мовчав.

Жилінський, мабуть, не радо прийняв це нове російське обличчя в свій гурток і нічого не сказав Ростову. Борис, здавалося, не помічав того, що сталася незручність із новим обличчям і з тим же приємним спокоєм і захланністю в очах, з якими він зустрів Ростова, намагався оживити розмову. Один з французів звернувся зі звичайною французькою ввічливістю до Ростова, який уперто мовчав, і сказав йому, що ймовірно для того, щоб побачити імператора, він приїхав в Тільзіт.

– Ні, у мене є справа, – коротко відповів Ростов.

Ростов став не в дусі відразу ж після того, як він помітив незадоволення на обличчі Бориса, і, як завжди буває з людьми, які не в дусі, йому здавалося, що всі неприязно дивляться на нього і що всім він заважає. І дійсно він заважав усім і один залишався поза загальної розмови, яка зав'язалася знову. "І навіщо він сидить тут?" говорили погляди, які кидали на нього гості. Він встав і підійшов до Бориса.

– Однак я тебе утруднюю, – сказав він йому тихо, – підемо, поговоримо про справу, і я піду.

– Та ні, аніскільки, – сказав Борис. – А якщо ти втомився, підемо в мою кімнатку і лягай відпочинь.

– І справді ...

Вони увійшли в маленьку кімнатку, де спав Борис. Ростов, не сідаючи, негайно ж з роздратуванням – наче Борис був у чомусь винен перед ним – почав йому розповідати справу Денисова, запитуючи, чи хоче і чи може він просити про Денисова через свого генерала у государя і через нього передати лист. Коли вони залишилися вдвох, Ростов в перший раз переконався, що йому ніяково було дивитися в очі Борису. Борис заклавши ногу на ногу і погладжуючи лівою рукою тонкі пальці правої руки, слухав Ростова, як слухає генерал доповідь підлеглого, то дивлячись в сторону, то з тою ж затьмареністю в погляді прямо дивлячись в очі Ростову. Ростову щоразу при цьому ставало ніяково і він опускав очі.

– Я чув про такого роду справи і знаю, що Государ дуже суворий в цих випадках. Я думаю, треба б не доводити до Його Величності. По-моєму, краще б прямо просити корпусного командира ... Але взагалі я думаю ...

– Так ти нічого не хочеш зробити, так і скажи! – закричав майже Ростов, не дивлячись у очі Борису.

Борис посміхнувся: – Навпаки, я зроблю, що можу, тільки я думав ...

В цей час в двері почувся голос Жилинського, що звав Бориса.

– Ну йди, йди, йди ... — сказав Ростов і відмовившись від вечері, і залишившись один у маленькій кімнатці, він довго ходив в ній взад і вперед, і слухав веселий французький говір із сусідньої кімнати.

Глава 20

Ростов приїхав в Тільзіт в день, найменше зручний для клопотання за Денисова. Самому йому не можна було йти до чергового генерала, так як він був у фраку і без дозволу начальства приїхав в Тільзіт, а Борис, якщо навіть і хотів, не міг зробити цього на інший день після приїзду Ростова. У цей день, 27-го червня, були підписані перші умови миру. Імператори помінялися орденами: Олександр отримав Почесного легіону, а Наполеон Андрія 1-го ступеня, і в цей день був призначений обід Преображенському батальйону, який давав йому батальйон французької гвардії.