Війна і мир - Толстой Лев

Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.

"Ну, що ж робити; коли, вже не можна без цього?^ Що ж робити?! Виходить, так треба",— сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.

"Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя,— треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою",— сказав він собі.

П'єр ще за кілька днів до цього визначив п'ятницю днем свого від'їзду до Петербурга. Коли він прокинувся в четвер, Савельїч прийшов до нього за наказами про складання речей у дорогу.

"Як до Петербурга? Що таке Петербург? Хто в Петербурзі?— мимоволі, хоч і в думці, спитав він.— Ага, щось таке давно, ще раніше, ніж це сталося, я чогось збирався до Петербурга,— згадав він.— Чому ж? я й поїду, можливо. Який він добрий, уважний, як усе пам'ятає!— подумав він, дивлячись на старе обличчя Савельїча.— І яка усмішка приємна!"— подумав він.

— Ну, що, все не хочеш на волю, Савельїч?— спитав П'єр.

— Нащо мені, ваше сіятельство, воля? За покійного графа, царство небесне, жили і від вас кривди не бачили.

— Ну, а діти?

— І діти проживуть, ваше сіятельство: за такими панами жити можна.

— Ну, а спадкоємці мої? — сказав П'єр.— Раптом я оженюся... Може ж таке статися,— додав він, мимоволі усміхнувшись.

— І, насмілюся сказати, добре діло, ваше сіятельство.

"Як він думає це легко,— подумав П'єр.— Він не знає, як це страшно, як небезпечно. Занадто рано або занадто пізно... Страшно!"

— То як зволите наказати? Завтра зволите їхати?— спитав Савельїч.

— Ні; я трохи відкладу. Я тоді скажу. Ти мені пробач за турботи,— сказав П'єр і, дивлячись на Савельїчеву усмішку, подумав: "Як дивно, однак, що він не знає, що тепер нема ніякого Петербурга і що передусім треба, щоб вирішилось те. А втім, він, певне, знає, тільки прикидається. Поговорити з ним? Як він думає?— подумав П'єр.— Ні, згодом коли-небудь".

За сніданком П'єр сказав княжні, що вчора він був у княжн" Марії і застав там,— можете собі уявити, кого?!—Наташу Ростову.

Княжна удала, що вона в цій звістці не вбачає нічого більш незвичайного, як у тому, що П'єр бачив Анну Семенівну.

— Ви її знаєте?— спитав П'єр.

— Я бачила княжну,— відповіла вона.— Я чула, що її сватали за молодого Ростова. Це було б дуже добре для Ростових; кажуть, вони з'овсім розорилися.

— Ні, Ростову ви знаєте?

— Чула тоді тільки про цю історію. Дуже шкода.

"Ні, вона не розуміє або вдає,— подумав П'єр.— Краще теж не казати їй".

Княжна теж приготувала провізію на дорогу П'єру.

"Які вони добрі всі,— думав П'єр,— чого вони тепер, коли вже напевне їх це не може більш цікавити, клопочуться всім цим? І все для мене; ось що дивно".

Цього ж дня до П'єра приїхав поліцеймейстер з пропозицією прислати довіреного до Грановитої палати для прийняття речей, які сьогодні роздають власникам.

"Ось і цей теж,— думав П'єр, дивлячись в обличчя поліцеймейстерові,— який гарний, красивий офіцер і який добрий! Тепер клопочеться такими дрібницями. А ще кажуть, що він нечесний і користується. Яка нісенітниця! А втім, чому ж йому й не користуватись? Він так і вихований. І всі так роблять. А таке приємне, добре обличчя, і усміхається, дивлячись на мене".

П'єр поїхав обідати до княжни Марії.

Проїжджаючи вулицями поміж згарища будинків, він дивувався з краси цих руїн. Комини будинків, обвалені стіни, мальовничо нагадуючи Рейн і Колізей, тяглися, ховаючи одні одних, по погорілих кварталах. Зустрічні візники і їздці, теслярі, які клали зруби, перекупки та крамарі, всі з веселими, радісними обличчями, кидали погляди на П'єра і наче казали: "А, ось він! Побачимо, що вийде з цього".

Біля входу в дім княжни Марії П'єра охопив сумнів у правдивості того, що він був тут вчора, бачився з Наташею і говорив з нею. "Може, це я видумав. Може, я ввійду і нічого не побачу". Але не встиг він вступити до кімнати, як уже всім єством своїм з раптової втрати своєї свободи відчув її присутність. Вона була в тому самому чорному платті з м'якими складками і так само причесана, як і вчора, але вона була зовсім інша. Якби вона була такою вчора, коли він увійшов до кімнати, він би не міг ні на мить не впізнати її.

Вона була такою ж, якою він знав її майже дитиною і потім нареченою князя Андрія. Веселий запитливий блиск світився в її очах; на обличчі був привітний і химерно-пустотливий вираз.

П'єр обідав і просидів би цілий вечір; але княжна Марія їхала на всеношну, і П'єр поїхав з ними разом.

Другого дня П'єр приїхав рано, обідав і просидів цілий вечір. Незважаючи на те, що княжна Марія і Наташа були очевидно раді гостем, незважаючи на те, що весь інтерес П'ерового жиггя зосереджувався тепер у цьому домі, до вечора вони все переговорили, і розмова раз у раз переходила з однієї зовсім незначної теми на другу і часто уривалася. П'єр засидівся цього вечора так допізна, що княжна Марія і Наташа переглядались між собою, очевидно чекаючи, коли він піде. П'єр бачив це і не міг піти. Йому ставало важко, незручно, але він усе сидів, бо не міг встати й піти.

Княжна Марія, не бачачи цьому кінця, перша встала і, поскаржившись на мігрень, стала прощатися.

— То ви завтра їдете до Петербурга?— спитала вона.

— Ні, я не їду,— здивовано і наче образившись, поспішно сказав П'єр.— Та ні, до Петербурга? Завтра; тільки я не прощаюся. Я заїду за комісіями,— промовив він, стоячи перед княжною Марією, червоніючи і не виходячи.

Наташа подала йому руку і вийшла. Княжна Марія, навпаки, замість того, щоб вийти, сіла в крісло і своїм променистим, глибоким поглядом строго і уважно подивилась на П'єра. Втома, яку вона очевидно виявляла перед цим, тепер зовсім пройшла. Вона важко і протягло зітхнула, наче готуючись до довгої розмови.

Коли Наташа вийшла, уся П'єрова ніяковість і незграбність зникла вмить і замінилася схвильованою жвавістю. Він швидко підсунув крісло близько до княжни Марії.

— Так, я й хотів сказати вам,— промовив він, відповідаючи, як на слова, на її погляд.— Княжно, поможіть мені. Що мені робити? Чи можу я сподіватися? Княжно, друже мій, вислухайте мене. Я все знаю. Я знаю, що не вартий ЇЇ; я знаю, що тепер неможливо говорити про це. Але я хочу бути братом їй. Ні, я не цього... не хочу, не можу...

Він зупинився і потер собі обличчя й очі руками.

— Ну, от,— заговорив він далі, очевидним зусиллям волі намагаючись говорити складно.— Я не знаю, відколи я люблю її. Але я одну тільки її, одну любив за ціле моє життя і люблю так, що без неї не можу собі уявити життя. Просити руки її тепер я не наважуюсь; але думка про те, що, можливо, вона могла б бути моєю і що я пропущу цю можливість... можливість... жахлива. Скажіть, можу я сподіватися? Скажіть, що мені робити? Дорога княжно,— сказав він, помовчавши трохи і торкнувши її в руку, тому що вона не відповідала.

— Я думаю про те, що ви мені сказали,— відповіла княжна Марія.— Ось що я скажу вам. Ви маєте рацію, що тепер говорити їй про любов...

Княжна зупинилася. Вона хотіла сказати: говорити їй про любов тепер неможливо; але вона зупинилась тому, що вона третій день бачила по Наташі, яка раптом змінилася, що Наташа не тільки не образилася б, якби П'єр признався їй у своїй любові, а що вона одного лише цього й бажала.

— Говорити їй тепер... не можна,— все ж сказала княжна Марія.

— Але що ж мені робити?

— Доручіть це мені,— сказала княжна Марія.— Я знаю... П'єр дивився в очі княжні Марії.

— Ну, ну...— сказав він.

— Я знаю, що вона любить... полюбить вас,— виправилась княжна Марія.

Не встигла вона сказати цих слів, як П'єр схопився і із зляканим обличчям швидко взяв за руку княжну Марію.

— Чому ви гадаєте? Ви гадаєте, що я можу сподіватися? Ви гадаєте?!.

— Так, гадаю,— усміхаючись, сказала княжна Марія.—Напишіть батькам. І доручіть мені. Я скажу їй, коли можна буде. Я бажаю цього. І серце моє почуває, що це буде.

— Ні, цього не може бути! Який я щасливий! Але цього не може бути... Який я щасливий! Ні, не може бути!— говорив П'єр, цілуючи руки княжни Марії.

— Ви їдьте до Петербурга; це краще. А я напишу вам,—сказала вона.

— До Петербурга? їхати? Так, добре, їхати. Але завтра я можу приїхати до вас?

Другого дня П'єр приїхав попрощатися. Наташа була менш жвава, ніж попередніх днів; але цього дня, іноді глянувши їй в очі, П'єр почував, що він зникає, що ні його, ні її нема більш, а є лише почуття щастя. "Невже? Ні, не може бути",— казав він собі при кожному її погляді, жесті, слові, що сповнювали його душу радістю.

Коли він, прощаючись з нею, взяв її тонку, худу руку, він мимоволі трохи довше затримав її в своїй.

"Невже ця рука, це обличчя, ці очі, весь цей чужий мені скарб жіночої чарівності, невже це все буде завжди моїм, звичним, таким самим, як сам я для себе? Ні, це неможливо!.."

— Прощавайте, графе,— сказала вона до нього голосно.— Я дуже чекатиму вас,— додала вона пошепки.

І ці прості слова, погляд і вираз обличчя, що супроводжували їх, протягом двох місяців були для П'єра темою нескінченних спогадів/ тлумачень і щасливих марень. "Я дуже чекатиму вас... Так, так, як вона сказала? Так, я дуже чекатиму вас. Ой, який я щасливий! Що ж це таке, який я щасливий!"— говорив сам до себе П'єр.

XIX

В душі у П'єра тепер не відбувалось нічого схожого на те, що відбувалося в ній за таких самих обставин під час його сватання з Елен.

Він не повторював, як тоді, з болісним соромом слів, які він сказав, не говорив собі: "Ох, чому я не сказав цього, і нащо, нащо я сказав тоді "je vous aime"?1 Тепер, навпаки, кожне слово її, свог він повторював у своїй уяві з усіма подробицями обличчя, усмішки і нічого не хотів ні втратити, ні додати: хотілось тільки повторювати. Сумнівіз у тому, гоже чи негоже те, ЩО він розпочав,— тепер не було й тіні. Один лише страшний сумнів іноді спадав йому на думку. Чи не уві сні все це? Чи не помилилась княжна Марія? Чи не занадто я гордий і самовпевнений? Я вірю; а що, як,— і це має статися,— княжна Марія скаже їй, а вона усміхнеться і відповість: "От дивно! Він, певне, помилився. Хіба він не знає, що він людина, просто людина, а я?.. Я зовсім інше, вище".

Тільки цей сумнів часто виникав у П'єра. Планів він теж не робив тепер ніяких. Йому таким неймовірним здавалося майбутнє щастя, що досить цьому статися, і вже далі нічого не могло бути.