Війна і мир - Толстой Лев
Все кінчалося.
Радісне, несподіване божевілля, до якого П'єр вважав себе нездатним, опанувало його. Увесь смисл життя, "не для нього лише, а для цілого світу, здавалось йому, полягав тільки в його любові і в можливості її любові до нього. Іноді йому здавалося, що всі люди заклопотані лише одним — його майбутнім щастям. Йому здавалось іноді, що всі вони радіють так само, як і він, і тільки намагаються приховати цю радість, прикидаючись заклопотаними іншими інтересами. В кожному слові і поруху він вбачав натяки на своє щастя. Він часто дивував людей, які зустрічалися з ним, своїми значущими, з виразом таємної згоди, щасливими поглядами та усмішками. Але коли він розумів, що люди могли не знати про його щастя, він від щирого серця жалів їх і почував бажання як-небудь пояснити їм, що все те, чим вони заклопотані, є цілковита нісенітниця і дрібниця, не варта уваги.
Коли йому пропонували служити або коли обмірковували які-небудь загальні державні справи і війну, гадаючи, що від такого чи он такого завершення події залежить щастя всіх людей, він слухав з лагідною співчутливою усмішкою і дивував співрозмовників своїми чудними зауваженнями. Але як ті люди, що здавались П'єру розуміючими справжній смисл життя, тобто його почуття, так і ті нещасні, що, очевидно, не розуміли цього,— всі люди в цей період часу поставали перед ним у такому яскравому сяйві його почуття, що він без будь-якого зусилля, одразу, зустрічаючись хоч би з якою людиною, бачив у ній все, що було гарного і гідного любові.
Розглядаючи справи і папери своєї покійної дружини, він до її пам'яті не мав ніякого почуття, тільки жалів, що вона не знала того щастя, яке він знав тепер. Князь Василь, особливо гордий тепер з одержання нової посади і зірки, здавався йому зворушливим, добрим і жалюгідним стариком.
П'єр часто потім згадував цей час щасливого безумства. Усі уявлення, які в нього склалися про людей і про обставини за цей період, зостались для нього назавжди вірними. Він не тільки не зрікався згодом цих поглядів на людей і речі, але й, навпаки, у
внутрішніх сумнівах і суперечностях вдавався до того погляду, який мав у цей час безумства, і погляд цей завжди був вірним.
"Можливо,— думав він,— я і здавався тоді чудним і смішним; проте я тоді не був таким безумним, як здавалося. Навпаки, я був тоді розумніший і проникливіший, ніж будь-коли, і розумів усе, що варто розуміти в житті, бо... я був щасливий".
Безумство П'єрове полягало в тому, що він не чекав, як раніше, особистих причин, які він називав гідностями людей, для того, щоб любити їх, а любов переповнювала його серце, і він, безпричинно люблячи людей, знаходив безперечні причини, за які варто було любити їх.
XX
З першого того вечора, коли після П'єрового від'їзду Наташа з радісно-глузливою усмішкою сказала княжні Марії, що він зовсім, ну зовсім як з лазні, і сюртучок, і обстрижений, з цієї хвилини щось приховане і самій їй невідоме, але непереборне прокинулося в Наташиній душі.
Усе: обличчя, хода, погляд, голос — усе раптом змінилося в ній. Несподівані для неї самої — сила життя, надії на щастя сплили назовні і вимагали вдоволення. З першого вечора Наташа наче забула все те, що з нею було. Вона відтоді ні разу не поскаржилася на своє становище, жодного слова не сказала про минуле і не боялась уже робити веселі плани на майбутнє. Вона мало говорила про П'єра, але коли княжна Марія згадувала про нього, давно погаслий блиск засвічувався в Наташиних очах і губи морщились чудною усмішкою.
Зміна, що сталася в Наташі, спочатку здивувала княжну Марію; але коли вона зрозуміла її значення, то зміна ця викликала в неї прикрість. "Невже вона так мало любила брата, шо так скоро могла забути його?"—думала княжна Марія, сама з собою обмірковуючи цю зміну. Але коли вона була з Наташею, то не сердилась на неї і не докоряла їй. Сила життя, що, прокинувшись, охопила Наташу, була, очевидно, така невгамовна, така несподівана для неї самої, що княжна Марія в присутності Наташі почувала, що вона не мала права докоряти їй навіть у своїй душі.
Наташа так повно і щиро вся поринула в нове почуття, що й не намагалася приховувати, що їй було тепер не гірко, а радісно й весело.
Коли після нічної розмови з П'єром княжна Марія повернулася до своєї кімнати, Наташа зустріла її на порозі.
— Він сказав? Так? Він сказав? — повторила вона. І радісний і разом жалісний вираз, наче вона просила пробачити їй цю радість, застиг на обличчі в Наташі.
— Я хотіла слухати біля дверей, але я знала, що ти скажеш мені.
Хоч який зрозумілий, який зворушливий був для княжни Марії той погляд, яким дивилась на неї Наташа; хоч як жаль було їй бачити її хвилювання, але Наташині слова в першу хвилину образили княжну Марію. Вона згадала про брата, про його любов.
"Але що ж робити! вона не може інакше",— подумала княжна Марія; і з сумовитим і трохи суворим обличчям переказала вона Наташі все, що сказав їй П'єр. Почувши, що він збирається до Петербурга, Наташа дуже здивувалася.
— До Петербурга! — повторила вона, ніби не розуміючи. Але, придивившись до сумного виразу обличчя княжни Марії, вона догадалась про причину її смутку і раптом заплакала.— Марі,— сказала вона,— навчи, що мені робити: я боюсь бути поганою. Що ти скажеш, те я й робитиму; навчи мене...
— Ти любиш його?
— Люблю,— прошептала Наташа.
— Чого ж ти плачеш? Я щаслива за тебе,— сказала княжна Марія, за ці сльози цілком уже пробачивши Наташі її радість.
— Це буде не скоро, коли-небудь. Ти подумай, яке щастя, коли я буду його дружиною, а ти вийдеш за Nicolas.
— Наташо, я просила тебе не говорити про це. Будемо говорити про тебе.
Вони помовчали.
— Тільки чому ж до Петербурга!— раптом сказала Наташа і сама ж поспішно відповіла собі:— Ні, ні, так треба... Правда, Марі? Так треба...
І
инуло сім літ після 12'ГО року'. Схвильоване історичне море Європи вляглося в свої береги. Воно здавалося затихлим; але таємничі сили, що рухають людство (таємничі тому, що закони, які зумовлюють
-= їх рух, невідомі нам), діяли далі.
Хоч поверхня історичного моря здавалась нерухомою, так само безперервно, як рух'часу, тривав рух людства. Складалися, розкладались різні групи людських зчеплень; підготовлялись причини утворення і розкладу держав, переміщень народів.
Історичне море не ринуло поривами, як раніш, від одного ое-рега до другого: воно вирувало у глибині. Історичних осіб не носило, як раніш, хвилями від одного берега до другого; тепер вони, здавалось, кружляли на одному місці. Історичні особи, які раніш на чолі військ відбивали рухи мас наказами воєн, походїз. боїв, тепер відбивали вируючий рух політичними й дипломатичними міркуваннями, законами, трактатами...
Цю діяльність історичних осіб історики називають реакцією.
Описуючи діяльність цих історичних осіб, які були, на їх думку, причиною того, що вони називають реакцією, історики суворо осуджують їх. Усі відомі люди того часу, від Олександра і Наполеона до m-me Staël, Фотія, Шеллінга, Фіхте, Шато-бріана й ін., проходять перед їх суворим судом і виправдуються або осуджуються, залежно від того, чому вони сприяли — прогресові чи реакції.
В Росії, за їх описом, у цей період часу теж відбувалась реакція, і головним винуватцем цієї реакції був Олександр І — той самий Олександр І, який, за їхніми ж описами, був головною причиною ліберальних починань свого царювання і врятування Росії.
В сучасній російській літературі нема людини, від гімназиста до вченого історика, яка б не кинула свого камінчика в Олександра за неправильні вчинки його в цей період царювання.
"Він повинен був зробити так-то і так-то. В такому разі він зробив добре, в такому погано. Він прекрасно держався на початку царювання і під час 12-го року; але він зробив погано, давши конституцію Польщі, утворивши Священний Союз, давши владу Аракчеєву, підтримуючи Голіцина і містицизм, потім підтримуючи Шишкова і Фотія. Він зробив погано, займаючись фронтовими справами армії; він зробив погано, розкасувавши Семенов-ський полк і т. д."
Треба було б списати десять аркушів для того, щоб перелічити всі ті докори, що їх роблять йому історики на підставі того знання блага людства, яке вони мають.
Що означають ці докори?
Ті самі вчинки, за які історики хвалять Олександра І,— як-от: ліберальні заходи царювання, боротьба з Наполеоном, твердість, яку він виявив у 12-му році і похід 13-го року,— хіба не випливають з тих самих джерел—умов крові, виховання, життя, що зробили особу Олександра тим, чим вона була,— з яких випливають і ті вчинки, що за них історики картають його, як-от: Священний Союз, відновлення Польщі, реакція 20-х років?
У чому полягає суть цих докорів?
У тому, що така історична особа, як Олександр І, особа, яка стояла на найвищому можливому щаблі людської влади, ніби в фокусі сліпучого сяйва всіх зосереджених на ній історичних променів; особа, яка підлягала тим найбільшим у світі впливам інтриг, обманів, лестощів, самоомани, що є нерозлучні з владою; особа, яка почувала на собі кожної хвилини свого життя відповідальність за все, що відбувалося в Європі, і особа не вигадана, а жива, зі своїми, як і кожна людина, особистими звичками, пристрастями, прагненнями добра, краси, істини,— що ця особа п'ятдесят років тому не то що не була доброчесною (за це історики не картають), а не мала тих поглядів на благо людства, що їх має тепер професор, який змолоду займається наукою, тобто читанням книжок, лекцій і списуванням цих книжок та лекцій в один зошит.
Але коли навіть припустити, що Олександр І п'ятдесят років тому помилявся в своїх поглядах на те, в чому полягає благо народів, мимоволі треба припустити, що по тому, як мине якийсь час, так само виявиться помилковість поглядів на те, в чому полягає благо людства, і того історика, який судить Олександра. Припущення це .тим більш природне і конче потрібне, що, стежачи за розвитком історії, ми бачимо, як що не рік, що не новий письменник, то змінюється погляд на те, в чому полягає благо людства; так що те, що здавалося благом, через десять років здається злом; і навпаки. Мало того, в історії ми знаходимо водночас цілком протилежні погляди на те, що було злом і що було благом; одні дану Польщі конституцію і Священний Союз ставлять у заслугу, другі на карб Олександрові.
Про діяльність Олександра і Наполеона не можна сказати, що вона була корисна чи шкідлива, бо ми не можемо сказати, для чого вона корисна і для чого шкідлива.
