Війна і мир - Толстой Лев

Щоразу, коли вона давала йому ліки, він, схлипуючи, мовчки цілував її в руку. В останній день він, ридаючи, просив прощення у дружини і заочно в сина за розорення маєтку — головну вину, яку він за собою почував. Причастившись і прийнявши маслосвяття, він тихо помер, і другого дня натовп знайомих, приїхавши віддати останню шану покійникові, наповнив найману квартиру Ростових. Усі ці знайомі, які стільки разів обідали й танцювали в нього, стільки разів сміялися з нього, тепер з однаковим почуттям каяття і зворушення, мовби виправдуючись перед кимсь, говорили: "Так, що б там не було, а чудова була людина. Таких людей нині вже не зустрінеш... А в кого ж нема своїх дошкульних місць?.."

Саме в той час, коли графові справи так заплутались, що це можна було уявити собі, чим це все кінчиться, якщо протягнеться ще рік, він несподівано помер.

Микола був з російськими військами в Парижі, коли до нього прийшла звістка про смерть батька. Він зараз же подав у відставку і, не чекаючи її, взяв відпустку й поїхав у Москву. Стан грошових справ через місяць після смерті графа цілком визначився, здивувавши всіх величезністю суми різних дрібних боргів, про існування яких ніхто й гадки не мав. Боргів було вдвічі більше, ніж маєтності.

Рідні і друзі радили Миколі відмовитися від спадщини. Але Микола у відмові від спадщини вбачав вияв докору священній для нього пам'яті батька і тому не хотів чути про відмову і прийняв спадщину з зобов'язанням сплати боргів.

Кредитори, які так довго мовчали, бувши за життя графа зв'язаними тим невизначеним, але могутнім впливом, що його мала на них його розпущена добрість, враз усі подали до стягнення. Виникло, як це завжди буває, змагання — хто раніш одержить,— і ті самі люди, що, як Митенька й інші, мали безгрошові векселі —подарунки, стали тепер найвимогливішими кредиторами. Миколі не давали ні строку, ні відпочинку, і ті, які, очевидно, жаліли старого, що був винуватцем їхньої втрати (коли були втрати), тепер безжально накинулись на очевидно не винного перед ними молодого спадкоємця, який добровільно взяв на себе сплату.

Жоден з оборотів, що їх передбачав Микола, не вдався; маєток з молотка було продано за півціни, а половина боргів залишилася все ж несплаченою. Микола взяв тридцять тисяч, які запропонував йому зять Безухов, для сплати тієї частини боргів, що їх Микола визнавав за грошові, справжні борги. А щоб за решту боргів не бути посадженим у яму, чим йому погрожували кредитори, він знову став на службу.

їхати в армію, де він був на першій вакансії полкового командира, не можна було, бо мати тепер держалася за сина, як за останню принаду життя; і тому, незважаючи на небажання залишатися в Москві в колі людей, що знали його раніш, незважаючи на свою відразу до цивільної служби, він узяв у Москві місце по цивільній лінії і, скинувши свій улюблений мундир, оселився з матір'ю і з Сонею в маленькій квартирі на Сивцевому Вражку.

Наташа і П'єр жили в цей час у Петербурзі, не маючи ясного уявлення про Миколове становище. Микола, позичивши в зятя грошей, намагався приховати від нього свою скруту. Миколове становище особливо погане було тому, що на свої тисячу двісті карбованців платні він не тільки мусив утримувати себе, Соню і матір, але й утримувати матір так, щоб вона не помічала, що вони бідні. Графиня не могла зрозуміти можливості життя без звичних їй змалку умов розкоші і раз у раз, не розуміючи того, як це важко для сина, вимагала то екіпажа, якого в них не було, щоб послати за знайомою, то дорогої їжі для себе і вина для сина, то грошей, щоб зробити подарунок-сюрприз Наташі, Соні й тому ж Миколі.

Соня вела домашнє господарство, доглядала тітку, читала їй вголос, переносила її примхи і затаєну неприхильність і помагала Миколі приховувати від старої графині ті нестатки, яких вони зазнавали. Микола почував себе в неоплатному боргу вдячності перед Сонею за все, що вона робила для його матері, захоплювався її терпінням і відданістю, але намагався віддалятись від неї.

Він у душі своїй наче докоряв їй за те, що вона була занадто досконала, і за те, що не було чого закинути їй. У ній було все, за що цінять людей; але було мало того, що змусило б його любити її. І він почував, що чим більше він цінить, тим менше любить її. Він піймав її на слові, в її листі, яким вона давала йому волю, і тепер обходився з нею так, наче все те, що було між ними, вже давним-давно забуте і ні в якому разі не повториться.

Миколове становище дедалі гіршало. Думка про те, щоб відкладати зі своєї платні, залишилася мрією. Він не тільки не відкладав, але й, задовольняючи материні вимоги, заборгову-вався дрібницями. Виходу зі свого становища він не бачив ніякого. Думка про одруження з багатою спадкоємницею, яку йому пропонували його родички, була для нього огидна. Другий вихід

з його становища — смерть матері — ніколи не спадав йому на думку. Він нічого не бажав, ні на що не сподівався; і в самій глибині душі почував понуру й сувору насолоду в покірливому перенесенні свого становища. Він старанно уникав колишніх знайомих з їх співчуттям та пропонуванням образливої допомоги, уникав усякого розвіяння і розваги, навіть вдома нічим не займався, крім розкладання карт зі своєю матір'ю, мовчазними прогулянками по кімнаті та курінням люльки за люлькою. Він наче оберігав у собі той понурий настрій, в якому лише й почував себе спроможним переносити своє становище.

VI

На початку зими княжна Марія приїхала в Москву. З міських чуток вона взнала про становище Ростових і про те, як "син жертвував собою для матері",— так говорили в місті.

"Я й не чекала від нього іншого",— казала собі княжна Марія, почуваючи радісне підтвердження своєї любові до нього. Згадуючи свої дружні і майже родинні стосунки з усією сім'єю, вона вважала за свій обов'язок їхати до них. Але, згадуючи свої взаємини з Миколою у Воронежі, княжна Марія боялась цього. Переборовши свій страх, вона, проте, через кілька тижнів по своєму прибутті в місто приїхала до Ростових.

Микола перший зустрів її, бо до графині можна було проходити лише через його кімнату. Як тільки він глянув на неї, обличчя його замість виразу радості, яку сподівалась побачити на ньому княжна Марія, набрало зовсім нового для княжни виразу холодності, сухості й гордості. Микола спитав про її здоров'я, провів до матері і, посидівши хвилин з п'ять, вийшов з кімнати.

Коли княжна виходила від графині, Микола знову зустрів її і особливо урочисто й сухо провів до передпокою. Він ні слова не відповів на її зауваження про графинине здоров'я. "Вам що до того? Дайте мені спокій",— говорив його погляд.

— І чого швендяє? Чого їй треба? Терпіти не можу цих паній і всіх цих люб'язностей!—сказав він уголос при Соні, очевидно не можучи стримувати своєї досади, після того, як карета княжни від'їхала від дому.

— Ой, як можна так говорити, Nicolas, —сказала Соня, ледве приховуючи свою радість. — Вона така добра, і maman1 так любить її.

Микола нічого не відповів і хотів би зовсім не говорити більше про княжну. Але з часу її одвідин стара графиня щодня по кілька разів заговорювала про неї.

Графиня хвалила її, вимагала, щоб син поїхав до неї, висловлювала бажання бачити її частіш, але разом з тим у неї завжди, коли вона говорила про княжну, псувався настрій.

Микола хотів мовчати, коли мати говорила про княжну, але мовчання його дратувало графиню.

— Вона дуже достойна і прекрасна дівчина,— казала вона,— і тобі треба до неї поїхати. Все-таки ти побачиш кого-небудь, а то тобі скучно, я гадаю, з нами.

— Та я зовсім не бажаю, матусю.

— То хотів бачити, а тепер — не бажаю. Я тебе, друже мій, не розумію. То тобі скучно, то ти раптом нікого не хочеш бачити.

— Та я не казав, що мені скучно.

— Як же, ти сам сказав, що ти й бачити її не бажаєш. Вона дуже достойна дівчина і завжди тобі подобалась; а тепер раптом якісь резони. Все від мене приховують.

— Та зовсім ні, матусю.

— Якби я просила тебе зробити щось неприємне, а то я прошу тебе поїхати віддати візит. Здається, й чемність вимагає... Я тебе просила і тепер більш не втручаюсь, коли в тебе таємниці від матері.

— Та, я поїду, якщо ви хочете.

— Мені все одно; я для тебе бажаю.

Микола зітхав, кусаючи вуса, і розкладав карти, намагаючись відвернуту материну увагу на іншу тему.

На другий, на третій і на четвертий день повторилася та ж і знову та ж розмова.

Після своїх одвідии Ростових і того несподіваного холодного прийому, що їй зробив Микола, княжна Марія призналась собі, що вона мала рацію, не бажаючи їхати першою до Ростових.

"Я нічого іншого й не чекала,— казала вона собі, закликаючи на допомогу свою гордість.— Мені нема ніякого діла до нього, я тільки хотіла бачити стареньку, яка завжди була добра до мене і якій я багато чим завдячую".

Та вона не могла заспокоїтися цими міркуваннями: щось схоже на каяття мучило її, коли вона згадувала свої одвідини. Незважаючи на те, що вона твердо вирішила не їздити більш до Ростових і забути все це, вона увесь час почувала себе в непевному становищі. І коли вона питала себе, що ж таке було те, що мучило її, вона мусила признатися, що це були її взаємини з Ростовим. Його холодний, чемний тон не випливав з його почуття до неї (вона це знала), а прикривав щось. Це щось їй треба було з'ясувати; і вона почувала, що до того часу не могла бути спокійною.

В середині зими вона сиділа у класній і стежила за уроками небожа, коли прийшли повідомити її про приїзд Ростова. З твердим наміром не виявляти своєї таємниці й не показати свого збентеження, вона запросила m-lle Bourienne і з нею разом вийшла до вітальні.

З першого погляду на Миколове обличчя вона побачила, що він приїхав лише для того, щоб виконати обов'язок чемності,

і вирішила твердо тримати себе в тому самому тоні, в якому він звернеться до неї.

Вони заговорили про здоров'я графині, про спільних знайомих, про останні новини війни, і коли минули ті десять хвилин, що їх вимагає пристойність і після яких гість може встати, Микола підвівся прощаючись.

Княжна з допомогою m-lle Bourienne витримала розмову дуже добре; але вже в останню хвилину, в той час, як він підвівся, вона відчула таку втому від розмови про те, до чого їй не було діла, і думка про те, за що саме їй так мало дано радощів у житті, так заполонила її, що вона в забутті, спрямувавши перед собою погляд своїх променистих очей, сиділа нерухомо, не помічаючи, що він встав.

Микола подивився на неї і, бажаючи показати, що він не помічає її неуважності, сказав кілька слів m-lle Bourienne і знову глянув на княжну.