Війна і мир - Толстой Лев

Ця законна особливість кожної людини, що перше хвилювала і дратувала П'єра, тепер становила основу співчуття й інтересу, які він виявляв/до людей. Відмінність, іноді цілковита суперечність поглядів людей з їхнім життям і між собою, радувала П'єра й викликала в нього глузливу й лагідну усмішку.

П'єр несподівано відчув, що в практичних справах тепер у нього був центр ваги, якого не було раніш. Перше кожне грошове питання, особливо просьби про гроші, з якими до нього, як до дуже багатої людини, зверталися вельми часто, викликали в нього безвихідне хвилювання й вагання. "Дати чи не дати? — питав він себе.— У мене є, а йому треба. Але іншому ще більш треба. Кому більш треба? А може, обидва обманщики?" І з усіх цих припущень він перше не знаходив ніякого виходу, а давав усім, поки було що давати. Так само він вагався раніш над кожним питанням, що стосувалося його маєтності, коли один казав, що треба зробити так, а другий — інакше.

Тепер, на своє здивування, він побачив, що в усіх цих питаннях не було більш сумнівів і вагань. В ньому тепер був суддя, що за якимись йому самому невідомими законами вирішував, що треба і чого не треба робити.

Він був так само, як і перше, байдужий до грошових справ; але тепер він безперечно знав, що треба зробити і чого не треба. Першим застосуванням цього нового судді була для П'єра просьба полоненого французького полковника, який прийшов до нього, багато розповідав про свої подвиги і наостанку заявив майже вимогу про те, щоб П'єр дав йому чотири тисячі франків для надіслання дружині й дітям. П'єр без будь-якого зусилля й напруження відмовив йому, а потім дивувався, яким простим і легким було те, що перше здавалося нерозв'язно важким. Разом з тим у цей самий час, відмовляючи полковникові, він вирішив, що треба вдатись до хитрощів для того, щоб, виїжджаючи з Орла, змусити італійського офіцера взяти гроші, яких йому, видно, бракувало. Новим для П'єра доказом того, що в нього встановився погляд на практичні речі, було його розв'язання питання про борги дружини та про відновлення чи невідновлення московських домів і дач.

В Орел приїжджав до нього головний управитель, і з ним П'єр зробив загальний рахунок своїх прибутків, які останнім часом змінилися. Пожежа Москви обійшлася П'єру, за обліком головноуправителя, коло двох мільйонів.

Головноуправитель, щоб втішити П'єра в цих втратах, подав йому розрахунок про те, що, незважаючи на ці втрати, прибутки його не тільки не зменшаться, але й збільшаться, якщо він вїдмовиться від сплати боргів, що залишились після графині, до чого він не може бути зобов'язаний, 1 якщо він не віднрвлюватиме московських домів та підмосковної, які коштували щорічно вісімде-> сят тисяч і нічого не давали.

— Так, так, це правда,— сказав П'єр, весело усміхаючись.— Так, так, мені нічого цього не треба. Я від розорення став значно багатшим.

Але в січні приїхав Савельїч з Москви, розповів про становище Москви, про кошторис, який йому зробив архітектор для відбудови дому і підмосковної, говорячи про це, як про справу вирішену. В цей самий час П'єр одержав листи від князя Василя й інших знайомих з Петербурга. В листах говорилося про борги дружини. І П'єр вирішив, що план управителя, який так сподобався йому, був неправильний і що йому треба їхати до Петербурга, покінчити справи дружини й будуватися в Москві. Нащо це треба було, він не знав: але він знав напевно, що це треба. Прибутки його внаслідок цього рішення зменшувались на три чверті. Але так треба було; він це почував.

Вілларський їхав у Москву, і вони умовились їхати разом.

Під час свого одужування в Орлі П'єр був перейнятий почуттям радості, свободи, життя; але коли він, під час своєї подорожі, опинився на вільному світі, побачив сотні нових облич, почуття це ще більш посилилось. Він увесь час подорожі почував радість школяра на вакаціях. Усі люди: фурман, наглядач, селяни на дорозі чи в селі — усі мали для нього новий смисл. Присутність і зауваження Вілларського, який увесь час скаржився на бідність, відсталість від Європи, неуцтво Росії, тільки збільшували П'єрову радість. Там, де Вілларський вбачав мертвотність, П'єр вбачав незвичайно могутню силу життєвості, ту силу, яка в снігу, на цьому просторі, підтримувала життя цього цілого, особливого і єдиного народу. Він не перечив Вілларському, наче погоджувався з ним (бо вдавано погоджуючись, можна було найкоротшим шляхом обминути розмови, з яких нічого не могло вийти) і радісно усміхався, слухаючи його.

XIV

Так само, як важко пояснити, чому, куди поспішають мурашки з розкиданої купки, одні геть з купки, тягнучи смітинки, яйця та мертві тіла, другі назад в купку — чого вони стикаються, наздоганяють одна одну, б'ються,— так само важко було б пояснити причини, що змушували росіян після виходу французів товпитися в тому місці, яке перше звалося Москвою. Але так само, як, дивлячись на розсипаних навколо розореної купки мурашок, незважаючи на цілковите знищення купки,, можна побачити по чіпкості, енергії, по незчисленності комах, які копошаться, що розорено все, крім чогось "езруйновного, нематеріального, що являє собою всю силу купки,— так само й Москва в жовтні місяці, хоч не було ні начальства, ні церков, ні святині, ні багатств, ні будинків, була тією ж Москвою, якою була в серпні. Усе було зруйноване, крім чогось нематеріального, але могутнього і незруй. повного.

Імпульси людей, що з усіх боків поривалися до Москви після її очищення від ворога, були найрізноманітніші, особисті і в перший час здебільшого — дикі, тваринні. Один лише імпульс буз спільний для всіх — це потяг туди, в те місце, що перше звалося Москвою, для прикладення там своєї діяльності.

За тиждень у Москві вже було п'ятнадцять тисяч мешканців, за два було двадцять п'ять тисяч і т. д. Число це дедалі підвищувалось і на осінь 1813 року дійшло цифри, що перевищила кількість населення 12-го року.

Першими росіянами, які вступили в Москву, були козаки загону Вінцінгероде, селяни з сусідніх сіл і мешканці, що втекли з Москви і переховувались у її околицях. Росіяни, вступивши в розорену Москву і заставши її розграбованою, стали теж грабувати. Вони продовжували те, що робили французи. Валки селян приїжджали в Москву для того, щоб вивозити на села все, що було кинуто по розорених московських будинках та вулицях. Козаки вивозили, що могли, у свої ставки; господарі домів забирали все те, що вони знаходили в інших домах, і переносили до себе ян свою власність.

Але за першими грабіжниками приїжджали другі, треті, і що день то грабіж у міру збільшення грабіжників ставав дедалі важчим і набирав більш певних форм.

Французи застали Москву хоч і пусту, але з усіма формами міста, що органічно правильно жило, з його різними функціями торгівлі, ремесел, розкоші, державного управління, релігії. Форми ці були безживні, але вони ще існували. Були ряди, крамниці, магазини, лабази, базари — здебільшого з товарами; були фабрики, ремісничі заклади; були палаци, багаті доми, повні предметів розкоші; були лікарні, остроги, присутствені місця, церкви, собори. Чим довше залишались французи, тим більше знищувались ці форми міського життя, і наприкінці все злилося в одно неподільне, безживне поле грабежу.

Грабіж французів, чим далі він тривав, тим більше руйнував багатства Москви і сили грабіжників. Грабіж росіян, з якого почалось захоплення росіянами столиці, чим довше він тривав, чим більше було в ньому учасників, тим швидше відновлював багатство Москви і правильне життя міста.

Крім грабіжників, найрізноманітніші люди, яких тягло—кого цікавість, кого обов'язок служби, кого вигода,— домовласники, духівництво, вищі і нижчі чиновники, крамарі, ремісники, селяни— з різних боків, як кров до серця,— приливали до Москви.

Через тиждень уже селян, які приїжджали з порожніми возами для того, щоб вивозити речі, зупиняло начальство і приму-

шувало вивозити трупи з міста. Інші селяни, почувши про невдачу товаришів, приїжджали до міста з хлібом, вівсом, сіном, збиваючи ціну один одному до ціни, нижчої за колишню. Артілі теслярів, сподіваючись на добрі заробітки, щодня входили в Москву, і з усіх боків будувались нові і лагодились старі, погорілі будинки. Купці в ятках розпочинали торгівлю. Харчевні, заїзди влаштовувалися в обгорілих будинках. Духівництво відновило відправи в багатьох непогорілих церквах. Жертвувателі приносили розграбовані церковні речі. Чиновники приладновували свої столи з сукном та шафи з паперами в маленьких кімнатах. Вище начальство й поліція розпоряджались роздачею добра, що залишилось після французів. Господарі тих будинків, у яких було багато залишено звезених з інших будинків речей, скаржились на несправедливість того, що всі речі звозилися до Грановитої палати; інші наполягали на тому, що французи звезли речі з різних будинків в одно місце, і тому несправедливо віддавати господареві дому ті речі, які в нього знайдено. Лаяли поліцію; підкуповували її; писали вдесятеро кошториси на погорілі казенні речі; вимагали допомоги. Граф Растопчин писав свої прокламації.

XV

Наприкінці січня П'єр приїхав у Москву і зупинився в уцілілому флігелі. Він з'їздив до графа Растопчина, до деяких знайомих, що повернулися в Москву, і збирався на третій день їхати до Петербурга. Всі святкували перемогу; все кипіло життям у розореній і оживаючій столиці. П'єром усі були раді; всі бажали бачити його і всі розпитували його про те, що він бачив. П'єр почував себе особливо прихильно настроєним до всіх людей, яких він зустрічав; але мимоволі тепер він тримав себе з усіма людьми насторожено, так, щоб не зв'язати себе чим-небудь. На всі запитання, які йому ставили, важливі чи зовсім незначні,— чи питали його: де він житиме? чи буде він будуватись? коли він їде до Петербурга і чи візьметься одвезти ящика? — він відповідав: так, можливо, я думаю, і т. ін.

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко виникала в нього. Коли вона й виникала, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він почував себе не тільки вільним від життьових умов, але й від цього почуття, яке він, як йому здавалося, нарочито викликав у собі.

На третій день по своєму приїзді в Москву він узнав від Друбецьких, що княжна Марія в Москві.