Війна і мир - Толстой Лев

Та тільки-но він приїхав до Орла, він захворів. Прийшовши до пам'яті від своєї хвороби, П'єр побачив біля себе двох своїх двораків, що приїхали з Москви,— Терентія і Ваську, і старшу княжну, яка, живучи в Єльці, у П'єровому маєтку, і взнавши про його визволення і хворобу, приїхала до нього, щоб доглядати його.

Під час свого одужування П'єр тільки потроху одвикав від тих, що стали йому звичними, вражень останніх місяців і звикав до того, що його ніхто нікуди не пожене завтра, що теплої постелі в нього ніхто не відбере і що в нього напевно буде обід і чай, і вечеря. Але уві сні він ще довго бачив себе в тих самих умовах полону. Так само потроху П'єр починав розуміти ті новини, які він почув після свого виходу з полону: смерть князя Андрія, смерть дружини, знищення французів.

Радісне почуття свободи — тієї повної, невід'ємної, притаманної людині свободи, свідомість якої він вперше відчув на першому привалі, коли виходили з Москви, сповнювало П'єрову душу під час його одужування. Він дивувався з того, що ця внутрішня свобода, незалежна від зовнішніх обставин, тепер наче з надлишком, з розкішшю обставлялася і зовнішньою свободою. Він був сам один у чужому місті, без знайомих. Ніхто від нього нічого не вимагав; нікуди його не посилали. Все, чого йому хотілося, було в нього; думки, що перше вічно мучила його, про дружину більше не було, бо і її вже не було.

— Ох, як добре! Як гарно! — казав він сам до себе, коли йому підсували чисто накритого стола з пахучим бульйоном, або коли він на ніч лягав на м'яку чисту постіль, або коли йому згадувалось, що дружини і французів нема більш.— Ох, як добре, як гарно! — І, за старою звичкою, він ставив собі запитання: ну" а потім що? що я робитиму? І одразу ж відповідав собі: нічого. Житиму. Ох, як гарно!

Те саме, чим він перше мучився, чого шукав повсякчас, мета життя — тепер для нього не існувала. Ця пошукувана мета життя тепер не випадково не існувала для нього, не цієї лише хвилини, а він почував, що її нема й не може бути. І ця ось відсутність мети давала йому ту повну, радісну свідомість свободи, яка в цей час являла собою його щастя.

Він не міг мати мети, бо він тепер мав віру,— не віру в які-небудь правила, чи в слова, чи в думки, а віру в живого, завжди відчутного бога. Раніш він шукав його в цілях, які ставив собі. Це шукання мети було тільки шуканням бога; і раптом він узнав у своєму полоні не словами, не міркуваннями, а безпосереднім почуттям те, що йому давно вже казала нянечка: що бог ось він, тут, скрізь. Він у полоні взнав, що бог у Каратаєві величніший, безмежніший і незбагненніший, ніж у Архітектоні всесвіту, якого визнавали масони. У нього було почуття людини, що знайшла пошукуване в себе під ногами, тимчасом як вона дивилася, напружуючи зір, далеко від себе. Він ціле життя своє дивився туди кудись, поверх голів навколишніх людей, а треба було не напружувати очей, а тільки дивитись перед себе.

Він не вмів перше бачити великого, незбагненного й безмежного ні в чому. Він тільки почував, що воно повинне бути десь, і шукав його. В усьому близькому, зрозумілому він вбачав лише обмежене, дрібне, життьове, беззмістовне. Він брав розумову зорову трубу і дивився вдалину, туди, де це дрібне, життьове, зникаючи в туманній далині, здавалось йому великим і безмежним тому лише, що його було неясно видно. Таким йому здалося європейське життя, політика, масонство, філософія, філантропія. Але й тоді, в ті хвилини, які він вважав за свою слабість, розум його прозирав і в ту далину, і там він бачив те саме дрібне, життьове, беззмістовне. А тепер він навчився бачити велике, вічне й безмежне в усьому, і тому природно, щоб бачити його, щоб натіша-тися його спогляданням, він кинув трубу, в яку дивився досі через голови людей, і радісно споглядав навколо себе вічно мінливе, вічно велике, незбагненне й безмежне життя. І чим ближче він дивився, тим він був спокійніший і щасливіший. Страшне питання — нащо? —яке перше руйнувало всі його розумові побудови, тепер для нього не існувало. Тепер на це питання — нащо? — в душі його завжди готова була проста відповідь: на те, що є бог, той бог, без волі якого не впаде волос з людської голови.

XIII

П'єр майже не змінився у своїй зовнішній поведінці. На вигляд він був такий самий, яким був раніш. Так само, як і перше, він був неуважний і здавався зацікавленим не тим, що було перед очима, а чимсь своїм, особливим. Різниця між колишнім і теперішнім його станом полягала в тому, що перше, коли він забував те, що було перед ним, те, що йому казали, він, стражденно зморщивши лоба, наче намагався і не міг розглядіти чогось, що було далеко від нього. Тепер він так само забував те, що йому казали, і те, що було перед ним; але тепер з ледве помітною, ніби глузливою усмішкою він вглядався в те саме, що було перед ним, вслухався в те, що йому говорили, хоч, очевидно, бачив і чув щос§> зовсім інше. Перше він здавався хоч і доброю людиною, але нещасною; і тому мимоволі люди віддалялись від нього. Тепер усмішка радості життя завжди грала біля його рота, і в очах його світилась турбота за людей — запитання: чи задоволені вони так само, як і він? І людям приємно було в його присутності.

Перше він багато говорив, гарячився, коли говорив, і мало слухав; тепер він рідко захоплювався розмовою і вмів слухати так, що люди залюбки відкривали йому свої найзадушевніші таємниці.

Княжна, яка ніколи не любила П'єра і почувала до нього особливу ворожість з того часу, як після смерті старого графа вона почувала себе в боргу перед П'єром, на досаду і подив свій, після недовгочасного перебування в Орлі, куди вона приїхала з наміром^ довести П'єру, що, хоч який він невдячний, вона вважає за свій обов'язок доглядати його, княжна скоро відчула, що вона його любить. П'єр нічим не домагався прихильності княжни. Він тільки з цікавістю розглядав її. Перше княжна почувала, що в його погляді на неї були байдужість і глузливість, і вона, як і перед іншими, зіщулювалась перед ним і виставляла лише свій бойовий бік життя; тепер, навпаки, вона почувала, що він ніби докопується до найзадушевніших сторін її життя; і вона спочатку з недовірою, а потім з вдячністю виявляла йому затаєні добрі сторони свого характеру.

Найхитріша людина не могла б вправніше вкрастися в довіру княжни, викликаючи її спогади кращого часу молодості і виявляючи до них співчуття. А тимчасом уся хитрість П'єрова полягала лише в тому, що він шукав приємності для себе, викликаючи в озлобленій, сухій і по-своєму гордій княжні людські почуття.

— Так, він дуже, дуже добра людина, коли перебуває під впливом не поганих людей, а таких, як я,— казала собі княжна.

Зміну, що відбулася в П'єрі, по-своєму помітили і його слуги— Терентій і Васька. Вони вважали, що він дуже попростішав. Те-рентій часто, роздягнувши пана і сказавши надобраніч, баріївся з чобітьми і одягом в руці, чекаючи, чи не почне пан розмоби. І здебільшого П'єр зупиняв Терентія, помічаючи, що йому хочеться поговорити.

— Ну, то скажи мені... та як же ви здобували собі їжу? — питав він. І Терентій починав розповідати про московське розорення, про небіжчика графа і довго стояв з одягом, розказуючи, а іноді слухаючи П'єрову розповідь, і, з приємною свідомістю близькості до себе пана та з прихильністю до нього, виходив у передпокій.

Лікар, який лікував П'єра і одвідував його щодня, незважаючи на те, що, за звичаєм лікарів, вважав за свій обов'язок маги вигляд людини, кожна хвилина якої дорогоцінна для стражденного людства, засиджувався годинами у П'єра, розповідаючи свої улюблені історії та спостереження над звичаями хворих взагалі і особливо дам.

— Егеж, ось з такою людиною поговорити приємно, не те, ІДО в нас, у провінції,— казав він.

В Орлі жило кілька полонених французьких офіцерів, і лікар привів одного з них, молодого італійського офіцера.

Цей офіцер став ходити до П'єра, ц княжна сміялася з тих ніжних почуттів, що їх виявляв італієць до П'єра.

Італієць, видно, був щасливий тільки тоді, коли він міг приходити до П'єра і розмовляти й розповідати йому про своє минуле, про своє домашнє життя, про свою любов і виливати перед ним своє обурення проти французів і особливо проти Наполеона.

— Якщо всі росіяни хоч трохи схожі на вас,— казав він до П'єра,— c'est ur^sacri lège que de faire la guerre à un peuple comme le vôtre1. Ви, зазнавши такого лиха від французів, навіть злоби не маєте проти них.

І гарячу любов італійця П'єр тепер заслужив тільки тим, що він викликав у ньому найкращі сторони його душі і милувався ними.

В останній час П'єрового перебування в Орлі до нього приїхав його давній знайомий масон — граф Еілларський,— той самий, який' вводив його в ложу в 1807 році. Вілларський був жонатий з багатою росіянкою, яка мала великі маєтки в Орловській губернії, і займав у місті тимчасову посаду по продовольчій лінії. ч

^Взнавши, що Безухов у Орлі, Вілларський, хоч і ніколи не був близько знайомий з ним, приїхав до нього з тим засвідченням дружби та близькості, що його висловлюють звичайно одне одному люди, зустрічаючись у пустелі. Вілларський нудьгував у Орлі І був щасливий, зустрівши людину одного з ним кола і з однаковими, як він гадав, інтересами.

Але на подив свій Вілларський помітив скоро, що П'єр дуже відстав від теперішнього життя і поринув, як він сам з собою визначав П'єра, в апатію та егоїзм.

— Vous vous encroûtez, mon cher2, —казав він йому. Незважаючи на те, Вілларському було тепер приємніше з П'єром, ніж перше, і він щодня бував у нього. А П'єру, дивлячись на Вілларського і слухаючи його тепер, чудно і неймовірно було думати, що він сам дуже недавно був таким же.

Вілларський був жонатий, сімейний чоловік, заклопотаний справами дружининого маєтку, і службою, і сім'єю. Він вважав, що всі ці клопоти є завадою в житті і що всі вони нікчемні, бо мають за мету особисте благо його і родини. Воєнні, адміністративні, політичні, масонські міркування увесь час заполонювали його увагу. І П'єр, не намагаючись змінити його погляд, не осуджуючи його, зі своєю тепер постійно тихою, радісною глузливістю милувався цим чудним, тасим знайомим йому явищем.

У стосунках П'ерових з Вілларським, з княжною, з лікарем,

1 то воювати з таким народом, як ви,— злочин.

2 — Ви опускаєтесь, дорогий мій,

з усіма людьми, з якими він зустрічався тепер, у нього була нова риса, що прихиляла до нього всіх людей: це визнання того, що кожна людина може думати, почувати і дивитись на речі по-своєму; визнання неможливості словами переконати людину в помилковості її думки.