Дожити до світанку - Биков Василь

Найважче було втриматися на них саме в момент першого кроку — після цього з'являлася інерція тіла, і кілька кроків давалися відносно легко. Та наступні знову утруднювались, його водило з боку на бік, і кінець кінцем він падав, витягнувши поперед себе задубілі від морозу руки.

Його вимушені зупинки після того, як він падав, ставали дедалі триваліші, іноді здавалося, що він уже не встане більше, у притупленій свідомості на якусь мить цілком зникало відчуття часу, і лейтенант раптом здивовано прокидався: де він? Зате він твердо знав, куди йому треба, і ні разу не переплутав напрямку, в напівнепритомності виразно пам'ятаючи останню мету свого життя.

Та одного разу, впавши, Івановський дуже боляче забився й одразу ж відчув, що підвестися більше не зможе. На ці вставання витрачалося багато сили, якої в нього лишалося все менше й менше. Він ліг на пекуче-морозний сніг і лежав довго. Певно, занадто довго для того, щоб коли-небудь підвестися. Проте в найостанніший момент він раптом збагнув, що може замерзнути, і це налякало його; замерзнути він уже не міг собі дозволити. Тоді він просто поповз, розгрібаючи ліктями і коліньми м'який, пушистий сніг.

Незабаром, одначе, виявилося, що повзти не легше, може, навіть важче, ніж шкутильгати на ногах — лейтенант зовсім видихнувся і тепер падав ниць. Це була нескінченна сліпа боротьба зі снігом, але ж вона мала і свою перевагу над ходьбою — не треба було підводитись на ноги, і це заощаджувало рештки його зовсім уже мізерних сил. І він гріб, завмирав на снігу і знову гріб, поки вистачало повітря в легенях. Увесь його шлях складався тепер із цього нестямного порпання в снігу і тривалих проміжків напівзабуття. Та свідомість усе ж таки притуплялася ненадовго, її живила мета його останніх хвилин, що владно диктувала сівою волю до краю виснаженому тілу.

Груди розпирав кашель, та він уже не міг і зітхнути, ані, тим більше, відкашлятись — боявся нападу болю, котрого, напевне, просто не витримав би. А проте одного разу кашель так струсонув його, що аж дух перехопило, і він упав головою в сніг. Коли трохи сяк-так відкашлявся, то відчув на губах якийсь тепло-солоний присмак. Він сплюнув і виразно побачив на снігу кров. Обмерзлим рукавом маскхалата витер губи, знову сплюнув, але кров ішла все дужче. На сніг з підборіддя текла темна повільна струминка. Зовсім уже знесилений, Івановський. лежав на боці, розгублено відчуваючи, як помалу залишало його життя.

Однак, полежавши трохи, він знову злякався наближення того найгіршого, хоч і знав, що колись це повинно статися. Та зараз його більше турбувало питання: де та дорога? Йому треба було встигнути дістатися до неї раніше, аніж його спіткає смерть. Вся боротьба лейтенанта на цьому полі, по суті, була змаганням зі смертю — хто кого випередить. Мабуть, зараз вона догнала його і йшла назирці, чекаючи моменту, щоб ударити напевно.

Але ні! Дідько з нею, з кров'ю, може, вся не витече. Івановський відчував: щось у ньому ще лишилося — якщо не сила, то, може, рішучість. Він пролежав з півгодини, жуючи і ковтаючи сніг, щоб спинити кров, і наче спинив її. Від холоду судомило щелепи, задерев'яніло все в роті, але солонуватість на губах зникла. Тоді він помалу, часто зупиняючись, поповз далі, тягнучи поруч на поясі єдину свою гранату.

Коли зі снігової темряви перед ним виникли сірі силуети беріз, він збагнув, що це дорога і що він зрештою доповз до неї. Велике напруження майже всієї ночі одразу спало, в очах його потемніло, він ліг простреленими грудьми на сніг у проритій ним борозні й притих, утратив свідомість…

13

Усе ж незабаром Івановський опритомнів, геть задубівши від морозу, і швидко згадав, де він і що йому треба. Його остання мета жила в ньому, навіть коли зникала притомність; лейтенант тільки не знав, скільки минуло часу і на що він ще здатний. Першої миті навіть злякався, подумавши, що спізнився: над дорогою стояла тиша, нізвідки не долинало жодного звуку. В полі мело, довкола шурхотів вітер, лейтенанта заносило снігом, руки його так закоцюбли, що він уже не міг ворухнути пальцями. Але пам'ятав — повинен виповзти на дорогу, лише там його шлях міг бути завершеним.

Знову тривала нескінченна боротьба зі снігом. Івановський просувався повільно, вперто, по метру за хвилину, не більше. Він уже так ослаб, що не міг зіп'ястися на лікті й сунувся по снігу боком, упираючись більше ногами. Болю в пораненій нозі чомусь не відчував, напевно, там уже переболіло. Зате в грудях весь час дуже пекло, там утворився розбухлий клубок нестерпного болю. Лейтенант дуже боявся, щоб знову не пішла горлом кров, — відчував, що тоді все для нього закінчиться, остерігався глибше зітхнути, не міг дозволити собі відкашлятися. Він беріг свої прострелені легені як щось найпотрібніше, від чого залежали останні години його життя.

Фізично Івановський був дуже слабий і розумів це. Притомність його, ніби канатоходець на тросі, весь час балансувала на межі з непритомністю, загрожуючи щосекунди зірватися в небуття, і лейтенант величезним зусиллям волі пересилював свою неміч. Втрачати свідомість, коли він уже приповз до самої дороги, було вже занадто.

Напевно, він усе-таки оволодів би собою і поволі, важко, але виповз би на дорогу, якби не канава, що пролягла зрадницькою пасткою на його шляху. Івановський ледве не задихнувся, провалившись у цю засипану снігом канаву, і закашлявся. Одразу ж відчув, що почалася кровотеча, тугий, огидний згусток вислизнув із його рота, і теплий струмок крові потік з підборіддя по шиї на сніг. Він лежав долілиць на краю канави і думав, що більшого безглуздя не можна собі й вигадати. Так тяжко, понад усяку людську силу, повзти ніч до дороги, щоб померти за два кроки від неї. Завтра їхатимуть німці, і він замість того, щоб зустріти їх з гранатою в руках, лежатиме перед ними жалюгідним замерзлим трупом.

Свідомість його знову почала паморочитись, і вже не могли допомогти ніякі зусилля. Перед очима все потемніло, весь світ звузився в його відчуттях до маленької світлуватої цяточки, котра дуже швидко меншала. Аж ось і вона згасла. Проте й цього разу щось перемогло в ньому смерть, і його змучене тіло повернулося до життя. Без жодного зусилля з його боку цяточка знову засвітилася, і він раптом відчув навколо себе сніг, холоднечу і себе в ній, знесиленого від немочі й болю. Він одразу ж заворушився, завовтузився, намагаючись будь-що вирватися зі снігової пастки-канави, виповзти на дорогу. Поки живий, він мусив зайняти останню свою позицію і там закінчити життя.

І лейтенант усе ж таки вибрався з цієї канави, боком звалився на край дороги, проповз ще кроків чотири і спинився, зовсім уже не маючи ніякої сили. Але під ним була колія, він добре відчував її своїм тілом, об'їхати його було неможливо. Тодї він коротко, стиха зітхнув і почав готувати гранату.

З гранатою, одначе, довелося немало помучитися, може, навіть більше, аніж у канаві. Неслухняні обморожені пальці його, здається, цілком утратили відчуття, кілька хвилин підряд він марно намагався розв'язати ними бинт, яким граната була прив'язана до ременя, але так і не зміг розв'язати. Пальці сліпо нишпорили по стегну, він навіть не спромігся намацати ними кінці зав'язки, і це було так неймовірно і так жахливо. Він ледве не заплакав од такої несподіваної зради власних рук, але справді руки перші почали не слухатися його. Тоді він ліктем уперся у важкий кругляк гранати і, зібравши всі сили, які ще були в нього, натиснув гранату вниз, до стегна. Щось тріснуло там, і він одразу ж відчув, як, відірвавшись од ременя, граната опинилася в снігу під ним.

Але, мабуть, витративши на це надто багато сили, він уже більше нічого не міг зробити. Довго лежав у колії, через яку вихрилася поземка, і думав, що так його, мабуть, і замете снігом. Одначе тепер хай замітає, поспішати вже не було куди, він досяг своєї мети, — тільки б упоратися з гранатою. Неслухняними, одубілйми руками він усе ж намацав її металеву ручку, але чеку розігнути не зміг. Тоді він підсунув гранату до підборіддя і зубами вчепився в загнуті кінці чеки.

Раніше йому досить було невеликого зусилля двох пальців, щоб розведені кінці вирівнялися і їх можна було витягти з ручки. Тепер же, як Івановський не морочився, нічого з тими кінцями зробити не міг. Вони мов попримерзали там, наче їх поприпаювали наглухо, і він, ламаючи зуби і роздираючи ясна, півгодини гриз, крутив, вигинав непіддатливі кінці дротини. Певно, тільки після сотої спроби пощастило схопити обидва кінці зубами і з'єднати їх. Весь час дуже боявся, що не встигне, що на дорозі появляться німці й він нічого не зможе їм заподіяти. Проте німці не появилися, і коли граната була готова до застосування, він почав терпляче, настійливо чекати.

Але чекати виявилось чи не найважчим із усього, що йому випало цієї ночі. Чутливим загостреним слухом він ловив кожен звук у полі, та, крім шуму вітру, що не стихав, ніяких інших звуків довкола не було чути. Дорога, заради якої він доклав стільки нелюдських зусиль, до якої він так прагнув, лежала пустельною. Все навколо стихло, заснуло, тільки снігова крупа монотонно шурхотіла по обмерзлій тканині маскхалата, поволі замітаючи лейтенанта в колії.

Він усе дослухався, та як і досі нічого не чув, і тоді промайнула сумна думка, що найімовірніше, до ранку тут ніхто й не їхатиме. Не така це дорога, щоб по ній їздили вночі, хіба що хтось з'явиться аж завтра. Вранці, певно, хто-небудь повинен виїхати з цього штабу або їхати туди; не може ж штаб обходитися зовсім без дороги. Але скільки ще лишилося до того ранку — година чи п'ять — він не уявляв. Він дуже шкодував тепер, що залишив у лазні годинника; мабуть, це було зовсім непередбачливо. Не орієнтуючись у часі, він просто не міг розрахувати свої сили, щоб дочекатися ранку.

Занімілими пальцями стискуючи рукоятку гранати, він лежав грудьми на дорозі й чекав. Очей майже не розплющував, без того знав, що навкруги сіра снігова темрява й більше нічого. В сторожкій нічній тиші добре чувся кожний звук, але тих звуків, яких він чекав, ніде не було чути.

Лежачи на одному місці, він швидко почав утрачати тепло і мерз, цілком усвідомлюючи, що мороз і вітер, напевно, скоріше з ним розправляться, ніж це можуть зробити німці.