Дожити до світанку - Биков Василь
Зразу відчув, що поранений, рвучко, щосили кинувся на лижах з городу, туди, де нетерпляче ждав його Пивоваров.
Розгубившись напочатку, німці подарували йому чверть хвилини дорогоцінного для нього часу. Він уже проскочив половину межової порослі, як вони тільки почали вибігати з дворів на город. Хтось закричав там, владно і суворо, і чоловік з п'ятеро кинулися йому навздогін. Він добре їх побачив, оглянувшись, і трохи розгубився, міркуючи, спинитися йому, щоб вогнем із ППД стишити їхню проворність, чи скоріше тікати в темряву. Та скоріше у нього вже не виходило, він швидко підпадав на силі від болю й ледве справлявся з лижами.
Позаду кілька разів вистрелили — часто й не дуже гучно, мабуть, із пістолетів, але він усе ж відірвався од переслідувачів, і тепер влучити в нього було важко. Все-таки одна куля вдарила кудись під ноги, лейтенант, не озираючись, пригнувся нижче і з усієї сили, яка дедалі слабіла, намагався вирватися з городу. Та ось іще одна куля протягла свою верескливу струну над самісінькою головою, він підхопив автомат, щоб випустити назад чергу, як тієї ж миті десь попереду міцно й гучно бабахнуло раз і вдруге. Він збагнув радісно — це рятівні постріли Пивоварова: мову своєї трилінійки він упізнав би де завгодно. Із темряви майже назустріч йому ще один за одним блиснули три часті удари, кулі свистіли дуже близько, та він уже був упевнений: своя куля його не зачепить.
— Скоріше, товаришу лейтенант!
Івановський упав, трохи не дійшовши до тину, але не від болю в грудях, який швидко передавався на всю його праву половину тіла, а тому, що йому забракло повітря. Він задихнувся. Та лейтенант знав, що Пивоваров уже тут поблизу і не покине його.
Виплюнувши з рота сніг, Івановський одразу ж спробував підвестися, але ноги йому дивно обважніли, до того ж заважали лижі, що схрестилися під час падіння. Одна лижа зовсім зіскочила з ноги, тоді він смикнув другою ногою і так само вивільнив її з ременів. Позаду ляснуло ще кілька пострілів, але його, здається, вже не переслідували, їх зупинив Пивоваров, який і вибіг до нього з темряви.
— Товаришу лейтенант!..
— Тихо! Дай руку.
— Я уклав там одного! Хай тепер спробує…
Схоже, боєць не дуже й здивувався, що командира поранили, він швидко допоміг Івановському піднятися, заклопотаний, видно, іншим, чого не дуже й приховував. Скидалося на те, що йому й невтямки, як просто зараз їх тут могли вбити обох.
Лейтенант хотів був зібрати лижі, та в голові знову запаморочилось, і він ткнувся плечем у м'який морозний сніг. Пивоваров, напевно, лише тепер зрозумів стан командира і, скинувши лижі, кинувся на допомогу.
— Що, вас сильно, га? Товаришу лейтенант!
— Нічого, нічого, — видихнув Івановський. — Поможи.
Треба було якомога скоріше звідси тікати, щохвилини сюди могли заскочити німці. Боєць раптом замовк і, підтримуючи лейтенанта, повів його кудись у темряву, далі од села, в поле. Івановський слухняно брів по снігу, ледве переставляючи ноги, в голові у нього паморочилося, починало нудити. Двічі лейтенант виплюнув на сніг щось темне, не зразу втямивши, що це кров. "Добре схопив!.. Добре схопив!.." — думав лейтенант якось байдуже, наче про когось іншого, не про себе.
Вони не оглядалися, і без того було зрозуміло, що ззаду не стих переполох. Щоправда, постріли вже не лунали, але той тривожний гамір підганяв їх дужче за постріли. Певно, німці висипали на околицю чи, може, йшли слідом. Івановський увесь був мокрий од поту й крові, збоку крізь бязь маскхалата проступала велика темна пляма; важко дихаючи, він спльовував на сніг кривавими згустками. Кілька разів обидва падали, але Пивоваров одразу підхоплювався, брав лейтенанта під пахви, і вони знову хистко й нерівно волоклися в сірих морозних сутінках, петляючи по зимовому, продутому всіма вітрами полі.
Коли вже зовсім обидва знесилились, лейтенант, виплюнувши криваву піну, простогнав: "Стій!" — і впав боком на сніг. Рядом упав Пивоваров. Уже не було нічого чути і не видно нічого, навіть не збагнеш, в якому напрямку село. Немовби вони опинилися на краю світу, де немає ні своїх, ні ворога, і Пивоваров, віддихавшись, сів на снігу.
— Зараз перев'яжемо, — сказав боєць, шукаючи по кишенях бинта. — Куди вас?
— У груди. Під рукою ось…
— Нічого, нічого! Зараз перев'яжу. А я тому як дав, так одразу… Другий, бачу, ходу… Цілу обойму випустив!
Івановський відкинувся на снігу, зняв ремінь, розстебнув тілогрійку. Пивоваров холодними руками обмацав тіло. Кров, яка густо змочила одяг, почала вже застигати і холодила на морозі, як лід. А втім, холодив, можливо, сніг, якого набилося всюди. Лейтенант стрепенувся від дрижаків, але терпів мовчки. Боєць туго обкрутив йому груди двома чи трьома бинтами, зав'язав міцно кінці.
— Дуже болить?
— Авжеж, болить, — роздратовано відказав Івановський. — Все, застебни ремінь.
Пивоваров допоміг командирові застебнути на тілогрійці ремінь, обсмикав куртку маскхалата. Поступово лейтенант став зігріватися, хоч тіло його, як і раніше, били дрібні нервові дрижаки.
— Не треба було туди йти, — сказав боєць, витираючи об штани забруднені у крові руки.
— Чого ж ти не сказав раніше?
— Таж я не знав, — ворухнув одним плечем Пивоваров.
— А я знав? — роздратовано кинув лейтенант. Він розумів, що стає сердитим, несправедливим і що Пивоваров тут ні при чім, бо в усьому винен він сам. Але якраз усвідомлення власної провини найбільше й сердило Івановського. Авжеж, тепер він ускочив, занапастив себе і, напевно, цього бійця також, остаточно завалив важливе завдання з базою, нічого не добився в селі. Проте вчинити інакше — обминути базу, штаб, це село і тим самим зберегти себе — він не міг. На такій війні це було б злочином.
— Диски давайте сюди. І автомат теж. Я понесу, — тихо сказав Пивоваров, і лейтенант мовчки погодився — тепер, зрозуміло, він багато нести не міг. З останніх сил напружуючись, він лише обернувся, аби сісти на сніг.
— Що ж, треба йти.
— Ага, давайте он туди. Як ішли, — пожвавився боєць. — Їй-богу, тут десь має бути село.
— Село?
— Атож. У якесь село треба. Без німців щоб. "Мабуть, так", — подумав Івановський. Тепер їм тільки й лишилося, що завернути в яке-небудь село, до своїх людей, більше нікуди подітися. Він просто не одразу втямив, як круто це поранення міняло всі його плани. Тепер, певно, треба клопотатися більше про те, щоб не потрапити до німців. Бази йому вже не бачити…
10
Вони все йшли по коліна в снігу, без лиж — знесилено брели в потемках, тримаючись один за одного, від знемоги ледве не падаючи в сніг. Пивоваров зовсім вибивався із сили, але не кидав лейтенанта, правою рукою підтримував його, а в лівій тягнув за ремінь автомат і гвинтівку та ще свій речмішок, який раз у раз сповзав з плеча. Івановському було дуже погано, в очах потемніло, та, зціпивши зуби, він змушував себе на останні зусилля і йшов, ішов, тільки б далі відійти од того клятого села.
Тим часом уночі повалив сніг, навкруги забіліло, затуманилося, мутне небо злилося з таким же мутним долом, затканим миготливо-сірою метушнею сніжинок. Не можна було підвести обличчя. Та вітер був слабший, аніж минулої ночі, до того ж, здавалося, дув їм у спину, і вони сліпо брели полем, іноді спиняючись, щоб перевести подих. Спльовуючи кров'ю, лейтенант сумно відзначав, як танули його сили, і вперто йшов, сподіваючись на якийсь притулок, щоб не пропасти тут, у цьому завірюшному полі. Гинути йому не хотілося, поки живий, готовий був боротися хоч усю ніч, добу, хоч і вічність, аби вціліти, вижити, добутися до своїх.
Напевне, Пивоваров відчував те саме, але нічого не казав лейтенантові, лише як міг підтримував його, напружуючи рештки своєї не дуже-то великої сили. Іншого разу командир, очевидно, здивувався б, звідки вона ще бралася в цього слабкого, виснаженого на вигляд хлопця, але тепер сам був слабіший за нього і цілком залежав од його хай навіть невеликих можливостей. І знав, що коли вони впадуть і не зможуть підвестися, то далі будуть повзти, бо якийсь порятунок у них — попереду, ззаду ж на них чигала смерть.
У якомусь вибалочку з доволі глибоким снігом вони нерішуче зупинилися раз і вдруге. Пивоваров, підтримуючи командира, спробував розглядіти щось попереду, що лейтенант не відразу й помітив. Потім, придивившись крізь густу нічну завірюху, він теж побачив невиразну темну пляму, розміри котрої, як і відстань до неї, угадати було неможливо. Це міг бути і кущ поблизу, і якась будівля вдалині, і дерево — ялина чи сосна на узліссі. Проте ця пляма насторожила обох і, поміркувавши, Пивоваров опустив командира на сніг.
— Я піду гляну…
Лейтенант не озвався, розмовляти було надто важко, дихав він з хрипом, часто спльовуючи в сніг. Рукавом маскхалата витер мокрі губи, і на білій мокрій тканині лишилася темна пляма від крові. "Оце, напевно, і все… коли вже з рота йде кров, то, мабуть, недовго протягнеш", — невесело подумав Івановський, лежачи на снігу. Голова його хилилася до землі, й перед очима стрибали вогнисто-червоні блискавки. Але свідомість його, як і досі, була ясна, і ця свідомість змушувала боротися за себе і за цього бійця, його рятівника. Рятівник, як відомо, сам ледве на ногах стояв, але досі лейтенант не міг ні в чому дорікнути йому — там, у селі, і в полі Пивоваров поводився дуже мужньо. Тепер, відчувши якусь перевагу над командиром, він трохи пожвавився, став більш упевнений у собі, спритніший, і лейтенант з приємністю подумав, що у виборі помічника не помилився.
Кілька хвилин він самотньо чекав, понуро прислухаючись до внутрішнього клекоту в прострелених грудях. Обіч лежав речмішок Пивоварова, і лейтенант подумав, що, мабуть, треба їм розвантажитись, викинути частину ноші. Тепер уже великий запас ні до чого, буде потрібна особиста зброя, патрони, гранати. Пляшки із КС, очевидно, можна тут покинути. Але, знесилений, він не міг навіть розв'язати речмішок і тільки знеможено хилився головою до землі. Він не одразу помітив, як із миготливих сутінків з'явилася біла тінь Пивоварова, що радісно загомонів здалеку:
— Товаришу лейтенант, лазня! Лазня там, розумієте, і нікого нема. "Лазня — це добре", — подумав Івановський і мовчки натужно став підводитись на ноги. Пивоваров узяв речмішок, ППД, допоміг устати командирові, й вони знову побрели до недалекої, ледь помітної вночі будівлі.
Справді, це була маленька, побудована з ялинового верховіття сільська лазня.
