Дожити до світанку - Биков Василь
Здається, перейшли знову. Відкілясь іздалеку долинуло гурчання дизелів, та це лейтенанта не лякало. Його думки вже бігли наперед, туди, де їх чекали бійці, і першою тривогою Івановського було: як там Хакімов? Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що той опритомніє і підведеться на ноги, та все ж… А що, як він помер? Чомусь подумалося про це без ляку, навіть без жалю, скоріше навпаки — з надією. Як би все було простіше, коли б цей Хакімов помер, як би він допоміг групі. Але це, звичайно, не залежало від його волі та їхньої потреби.
Десь зовсім близько в рові були його бійці, і лейтенант прислухався — здалося, він уловив знайомий розважливий голос, і це його здивувало. Івановський поспішно вийшов із-за повороту і віч-на-віч зустрівся з Дзюбіним. Очевидно, той, почувши його кроки, вийшов йому назустріч і тепер з напруженою увагою на бурому, немов опеченому обличчі, глянув у вічі лейтенантові. Поблизу сиділи на снігу Лукашов, Краснокутський, Судник, а біля волокуші з Хакімовим самотньо згорбився Заєць.
Усі обернулися до командира, але ніхто не сказав жодного слова, і лейтенант теж мовчки, не глянувши ні на кого, підійшов до волокуші.
— Як Хакімов?
— Так само. Непритомний, — відповів Лукашов.
— Води давали?
— Як же води? У живіт…
Напевно, так, у живіт. Якщо в живіт, то води не можна. Але що ж тоді можна? Дивитись, як він мучиться, і самим мучитися з ним разом Лейтенант вдивився у бліде обличчя Хакімова зі страждальним виразом розтулених присмаглих губ — боєць ледве чутно стогнав, заплющивши очі, й неможливо було зрозуміти, чув він що чи ні.
— Укрити б його кожухом, — озвався Дзюбін.
Йому наче аж сердито відказав Лукашов:
— Кожух! Де ти візьмеш того кожуха!
— А так пропаде.
— Давно прийшов? — не обертаючись од Хакімова, запитав Івановський.
— Годину тому, — сказав Дзюбін і кивнув на Зайця. — Он через нього. Лижу зламав…
— Яким чином?
— Та як ліс об'їжджали, — пояснив Заєць. — На якусь купину наскочив, — хрясь — і все. Не винен я…
Певна річ, іншим разом було б доречно як слід вилаяти цього Зайця, що вже двічі підвів групу, та зараз Івановський змовчав. Те, що Дзюбін наздогнав групу, трохи порадувало його, хоч радість та, звісно, затьмарювалася загальною невдачею. Лейтенант умисне старався мовчати, не заводити про це розмови, він просто боявся того моменту, коли виявиться, що нічний шалений крос був марний. Але довго мовчати не довелося, хоча його похмурий вигляд аж ніяк не заохочував до розмови, і це бачили всі. Однак питання про базу, видно, непокоїло всіх, а обіч у рові сидів простодушний молодий Пивоварчик, на нього тепер і спрямували свої погляди лижники. Перший не витримав Лукашов.
— Ну що там? Багато німців? — тихо спитав сержант за плечима в лейтенанта.
— А немає німців. І складу теж немає, — просто відказав Пивоваров.
— Як немає Лейтенант внутрішньо стиснувся, нахмурив брови. Він не бачив, але фізично відчув, як стривожено завмерли за його спиною лижники, і, довго не витримавши, сам підвівся на ноги.
— Як, лейтенанте? Це правда? — обернувся до нього Лукашов. Інші, надто здивовані, мало не з переляком дивилися на командира.
— Бази нема. Напевно, перекинули в інше місце.
Стало тихо, ніхто не сказав жодного слова, лише Краснокутський чвиркнув крізь зуби на сніг. Заєць спантеличено дивився прямо в обличчя Івановському.
— Називається, город городили. Лико плели, — пробурчав Лукашов.
— Що вдієш, — зітхнув Краснокутський. — На війні все трапляється.
— А може, її там і не було? Може, вона десь в іншому місці? — похмуро засумнівався Лукашов, знову звертаючись до лейтенанта.
— Була там, — просто відказав йому Пивоваров. — Стовпи ж стирчать. Без дроту тільки.
Лейтенант відійшов од волокуші, кинув погляд на Судника, що з бруствера напружено дивився в рів. Командир намагався не бачити Лукашова, але й без того відчував, як злість розпирала сержанта, і той ладний був почати сварку.
— А що, і слідів ніяких нема? — зі спокійною діловитістю запитав Дзюбін.
— Нічого нема, — відказав Івановський.
— Що ж виходить… Як же так? — не вгавав Лукашов. — Хтось винен, значить.
Лейтенант різко повернувся до нього.
— Це в чому винен?
— А в тому, що даремно шпарили. Та й людей поклали…
— Так що ви пропонуєте? — осадив його лейтенант різким запитанням.
Він не міг починати з ним суперечки, бо знав, що в цьому їхньому напруженні недалеко й до сварки, до того ж розумів, що значною мірою сержант мав рацію. Але навіщо зараз багато говорити про те, від чого й так погано кожному? Знову ж, у таких випадках в армії не заведено відкрито висловлювати своє незадоволення, тим паче обурення — подібне завжди каралося дуже суворо.
Проте Лукашов розпалився, очі його заблищали, брезкле, з настовбурченою щетиною обличчя стало злим.
— Що мені пропонувати? Я кажу…
— Краще помовчіть!
Сержант Лукашов змовк і відійшов убік, а лейтенант знову сів на сніг. Розмова була не з найприємніших, але те, що допікало йому з самого ранку, відразу опало, якось само по собі все вирішилося, хоч, може, і не найкращим чином. До нього вже не зверталися, напевно, бачили, що тепер він знає не більше за інших. Бійці мовчки чекали нової команди або рішення, як бути далі, і він, розуміючи це, витяг із-за пазухи карту. Спробував усе-таки щось знайти на ній, щось вирішити для себе, намагався зрозуміти, куди з найбільшою вирогідністю могла переміститися ця проклята база. Але скільки він не вдивлявся в карту, та не відповіла на жодне його питання, червона лінія шосе зникла за її краєм, сусіднього ж аркуша в нього не було. І тут, і, напевно, й далі зручних для бази місць було чимало: у лісах, чагарниках, вибалках. Де її шукати Він так сидів довго і мовчав, не приймаючи з колін розгорнутої карти, по якій сніжною крупою шурхотів вітер. Він уже нічого не розглядав на ній — просто уникав зараз непотрібних розмов з бійцями, їхніх запитливих поглядів. Він відчував, що негайно треба щось вирішувати і тільки-но стемніє, треба звідси йти. Тільки куди?
— Підмініть Судника. Либонь, закляк на вітрі, — ні до кого не звертаючись, сказав лейтенант, коли відчув, що напружена мовчанка надто затяглася. — Заєць!
Заєць одразу підвівся і почав вилазити на бруствер, а Судник, обсипаючи сніг, задом з'їхав у рів. Здійнята ним хмара снігу обдала Дзюбіна, котрий заворушився і підхопився на ноги.
— Так що ж далі, командире? — запитав він..
— Що таке? — вдав, наче не зрозумів Івановський, хоча він добре розумів, що непокоїть Дзюбіна.
— Куди підемо далі?
— Ви підете назад, — просто вирішив командир.
— Як? Я сам?
— Ви з усіма. Спробуйте врятувати Хакімова.
— А ви?
— Я? Я спробую знайти базу.
— Сам?
На це запитання старшини Івановський зразу не відповів. Він не знав, піде сам чи ще з кимось, але те, що треба далі шукати — це він знав певно.
— Ні, не сам. Піде ще хтось.
— Може, я, лейтенанте? Справді? — сказав Дзюбін, наче випробовуючи свою рішучість. Але командир мовчав.
Івановський напружено додумував те, чого не додумав раніше. Звичайно, вихід для нього можливий тільки такий, він не міг ризикувати всіма, його люди зробили все необхідне, і не їхня вина, що мети не досягнуто. Далі починався особливий рахунок його командирської честі, мало не особистий поєдинок з німецькою хитрістю, тож бійці до цього єдиноборства не мали відношення. З цього часу він почне діяти на свій страх і риск, всі інші мають повернутися за лінію фронту.
Лейтенант підняв очі від карти і подивився на Дзюбіна. Порізане передчасними зморшками, темне від холоду обличчя старшини було незворушне, погляд з-під маленького козирка червонозоряної будьонівки спокійно, без вимоги чекав чогось і ніби говорив зараз: візьмеш — добре, а не візьмеш — так само напрошуватися не стану. І лейтенантові захотілося взяти з собою старшину, мабуть, кращого напарника тут знайти було неможливо. Але тоді старшим над групою треба призначити Лукашова, а він чомусь не хотів цього. Лукашова командир уже трохи взнав за цю дорогу, і в душі появилася стійка неприязнь до нього.
Отже, з групою має залишитися Дзюбін.
Їх надто мало повертається назад, їм довірено пораненого Хакімова, їх новий шлях навряд чи буде легшим за дорогу сюди, а лейтенантові дуже хотілося, щоб вони по можливості благополучно дісталися до своїх. У цьому розумінні краще за все було покластися на досвідченого, урівноваженого старшину Дзюбіна.
— Ні, старшина, — сказав лейтенант після тривалої паузи. — Поведете групу. Зі мною зостанеться… Пивоваров.
Усі трохи здивовано повернули голови до Пивоварова, що лежав на боці, а при цих словах командира ніби засоромився й сів рівно.
— Так, Пивоваров?
— Атож, — просто відповів той, зашарівшись і кліпнувши білими віями.
— От і гаразд, — сказав лейтенант, задоволений тим, що все так швидко владналося. (Потім він не один раз спитає себе: чому його такий важливий вибір так несподівано для нього самого, майже несвідомо випав на цього молодого бійця? Чому б у помічники собі не взяти сапера Судника чи високого, дужого Краснокутського? Хіба сумирна покірливість слабосилого сільського хлопчика тільки й визначила його рішення? Чи тут вплинув на нього їхній сьогоднішній спільний перехід через шосе, де вони вдвох пережили небезпеку і перше для обох розчарування?)
А проте вибір зроблено, Пивоваров якось ураз підібрався, посерйознішав і тихо сидів на витоптаній чобітьми сніговій кучугурі.
— Що ж, ваше право, — сказав Дзюбін. — То як там передати, в штабі?
— Я напишу, — подумавши, сказав Івановський.
Паперу, однак, у нього не знайшлося, був тільки трофений олівець, довелося старшині видерти аркушик із свого заяложеного блокнота, на якому лейтенант, подумавши трохи, написав: "Об'єкта на місці не виявилося. Група зазнала втрат, відправляю її назад. Сам із бійцем продовжую пошуки. Через дві доби повернуся. Івановський. 29. XI 41 р.".
— Ось. Передайте начальникові штабу.
— Оті самі, гранати, візьмете?
— Так. Гранату й зо дві пляшки. Пивоваров, візьміть у Судника пляшки з каес. Гранату дайте сюди.
Старшина зняв із ременя протитанкову гранату, яку лейтенант одразу ж підв'язав шматком бинта до свого пояса.
— І харчами б запастися треба.
— Харчами також. Дайте сухарів. Консервів кілька банок. Самі ж, напевно, в агече снідати будете…
— Дай боже, щоб у агече, — з надією зітхнув Краснокутський.
— Тільки глядіть при переході.
