Дожити до світанку - Биков Василь

— Що це тобі — у мамки? Тут… того — відстаючий гір'ше, ніж убитий.

— Убитому що, убитому сили не треба. А тут ось — пухирі на руках од вірьовки, — показав Краснокутський свої набряклі, червоні долоні — йому, звичайно, дісталося минулої ночі. Та кому не дісталося? І ще невідомо, що всіх чекає попереду.

— А то он хитруни, — тим самим роздратованим тоном вів далі Лукашов, — чи то вшилися, чи то заблукали. А тут за них відбувайся.

Він мав на увазі Дзюбіна і Зайця, про яких так само ні на хвилину не забував лейтенант. Із убитим усе було зрозуміло; дуже тяжко, але все-таки зрозуміло і з Хакімовим — старшина ж і Заєць зникли вночі, немов крізь землю провалилися, — тихо, безслідно і загадково.

— Добре ще, коли просто так. А то коли б не той, — бурмотів Лукашов, строго і заклопотано позираючи уздовж рову, і лейтенант зрозумів, на що натякав сержант. Але того, що він мав на увазі, не повинно бути. Івановський не хотів припускати й натяку на думку, що старшина Дзюбін здатний на зраду. А проте він і сам не впевнений — як не думав, не міг зрозуміти, куди пропали ті два з його і так невеликої групи.

— Ще німців слідом приведуть, — простодушно докинув Краснокутський. — А що — лижня під ногами, доганяй, десь наздоженеш.

— Усе може бути, — понуро згодився Лукашов.

— Досить вам, — утрутився Івановський. — Старшина не такий. Не та людина.

Лукашов жував сухар і все позирав у дальній кінець рову.

— Людина, припустимо, й не та, але все може статися. У нас у сто дев'ятому такий бравий капітан був, усе оборону лаштував. А налаштував — виявилося, не в той бік. Німці з'явилися, перший і руки підняв.

— Ну, це вже занадто, — рішуче обірвав його Івановський. — Дзюбін не капітан, це точно. І потім, треба більше людям вірити, Лукашов. Вам же от вірять.

— Так то ж я…

— Чому ви гадаєте, що Дзюбін гірший за вас?

— Бо я тут, а його нема.

Справді, логіка його міркувань була неспростовна, заперечити йому було важко. Адже він от не відстав, хоча й був замикаючим, і не дав відстати й Пивоварову, який сидів тепер поруч і смачно облизував ложку. Загалом Лукашов мав рацію, але Івановський чомусь не хотів осуджувати Дзюбіна, хоч і виправдовувати його так само не було як.

Консерви бійці швидко доїли, посідавши в заметі, догризли сухарі. Лейтенант сховав ложку в кишеню.

— Сержанте Лукашов, — іншим тоном сказав Івановський. — Лишаєтесь за старшого. Я піду. Треба розвідати трохи. Усім тут бути. Можна відпочивати. Спостереження кругове. Незабаром повернуся. Все ясно?

— Ясно, — з готовністю відповів Лукашов.

— І щоб усе в нормі. Доглядайте Хакімова.

— Усе буде зроблено, лейтенанте. Доглянемо.

— Так. Пивоварчику, за мною!

— Я? — здивуваэся Пивоваров, але поварившись, став швидко підводитись.

— Беріть лижі, все інше. І ходімо. Лукашов, підмініть Судника. Напевно, закляк там.

По глибокому снігу, який місцями був до пояса, вони подалися до шосе. Лижі несли в руках. Рів час від часу робив невеликі повороти, виходячи з-за яких, лейтенант насторожено позирав уперед. Але в рові й поблизу, здається, нікого не було; ребристі снігові замети на дні лежали незаймані. Нарешті стало чути глухе гурчання дизелів, повіяло ледь відчутно на холоді димком бензину — вони підійшли до шосе. Івановський висунувся з-за голого глинистого виступу біля повороту і зразу ж відскочив назад. Дуже близько, в кінці широкого розрізу рову, майнув автомобільний кузов, покритий роздутим на вітрі брезентом, потім ще й ще. Сунула довга колона, в деяких відкритих машинах, біля кабін, виднілися настовбурчені постаті німців у зелених шинелях. Судячи з їхнього вигляду, їм добряче-таки припікав російський мороз, і німці не дуже роздивлялися довкола. Лейтенант махнув рукою принишклому ззаду Пивоварову і по краю кучугури виліз на схил.

Звичайно, лейтенант не сподівався на швидку вдачу, на зручний для переходу момент, але такого нещасливого збігу обставин він не чекав. Заклякнувши на вітрі, він ледве діждався, поки прогуркотіли на дорозі машини. Здавалося, поблизу нікого більш нема. Але тільки-но висунувся з-за грудок, що вмерзли на бруствері, як знову побачив неподалік німців, їх було троє, зв'язківців. У той час, коли один, вилізши на стовп, порпався там у дротах, двоє інших з апаратами сиділи на узбіччі дороги — очевидно, налагоджували зв'язок. Із-за спин стирчали стволи гвинтівок, на землі лежали мотки дротів та якісь інструменти. Щоправда, заклопотані своєю справою, німці не звертали на інше уваги, але не так, звичайно, щоб не помітити двох росіян, коли ті у них під носом надумають перебігти шосе.

Виходить, знову треба чекати.

І лейтенант сумно лежав на промерзлих присипаних снігом лижах і не відводив од шосе очей. Було дуже холодно, мерзли ноги, поранене стегно боліло все дужче, і цей біль усе частіше привертав до себе його увагу. Рух машин на шосе вже кілька разів то відновлювався з найменшими інтервалами між автомашинами, то затихав трохи й тоді утворювався розрив на кілометр чи більше. Раз або двічі випадав більш-менш зручний момент, щоб перебігти на той бік, але німці усе ще вовтузилися зі своїм зв'язком. Івановський тричі діставав важкий кубик танкового годинника. Останній раз той показував пів на одинадцяту. Зв'язківці не йшли. Минуло ще з півгодини, поки німець нарешті зліз із стовпа на землю, і лейтенант подумав, що, може, тепер вони підуть. Але німець вайлувато перейшов до іншого стовпа і, начепивши на чоботи свої серпикігті, знову поліз угору. Утрьох вони там про щось розмовляли, та вітер забивав їхні голоси, відносячи убік, і лейтенант не міг нічого почути.

Так тривало нескінченно довго. Івановський уже почав роздивлятися на всі боки, шукаючи більш зручного місця, як раптом побачив, що біля двох німців на узбіччі дороги з'явився і третій. Звідки він узявся тут, було неясно, певне, закритий від нього пагорком, сидів десь поблизу дороги. Лейтенант відчув, як по спині побігли дрижаки: так близько був од біди. Коли б наважився перебігти шосе, то певно натрапив би на цього невидимого йому німця. Тим часом німець присів над апаратом, про щось перемовився з іншим і махнув рукою зв'язківцеві, який сидів на стовпі, — той повільно став злазити. Поки він злазив, ці троє підвелися, розібрали свої сумки, скриньки і пішли вздовж дороги.

Цього разу вони спинилися значно далі від рову, на стовп ніхто вже з них не поліз, і лейтенант глянув у протилежний кінець шосе — зараз, мабуть, треба наважитись.

Він швидко сповз по схилу у рів, уразивши своє поранене стегно. Пивоваров зразу ж підхопився з насидженого в снігу місця, Івановський мовчки йому кивнув, і вони, припадаючи до крутого схилу, швидко посувалися ровом униз. Тут їх уже легко могли помітити з дороги, лейтенант упав за перемет, утиснувся в сніг; обіч спритно зарився у сніг Пивоваров. Запухле від холоду й безсоння хлоп'яче обличчя бійця завмерло в найбільшій пильності, часом лейтенант перехоплював його стривожений запитливий погляд. Лежачи на дні рову, боєць нічого не бачив і в усьому покладався на командира, який приймав зараз рішення, що так багато важили для обох.

Але звідси вже і сам лейтенант нічого не міг побачити і змушений був покладатися на слух, уловлюючи всі розрізнені мінливі звуки, які долинали з дороги. Звичайно, це був не дуже надійний метод із усіх можливих для переходу, та іншого в них не лишилося. Дочекавшись, коли гурчання дизеля на шосе трохи стихне й не вловивщи поблизу якихось нових звуків, Івановський сказав собі: "Давай!" — і схопився на ноги.

За кілька стрибків по глибокому снігу лейтенант дістався придорожнього кінця рову, визирнув із нього — шосе справді було порожнє, хоча на далекий узгірок він просто не встиг поглянути. В шаленому пориві лейтенант вибіг на в'їжджене полотно шосе й розгонисто скочив з нього в сніг на дно рову, по той же бік дороги. На бігу він із задоволенням почув за собою стомлене дихання Пивоварова і щодуху кинувся до вже недалекого повороту рову. Через кілька кроків, однак, він знову вловив напружене завивання моторів і внутрішньо стиснувся, чекаючи викриків або, може, пострілів. Але все-таки лейтенант устиг сховатися за поворотом. Пивоваров трохи спізнився. Івановський, озирнувшись, помітив, що машини з'явилися за секунду після того, як боєць упав за поворотом. Автомашини промчалися, не зменшуючи швидкості, і він уперше за цей ранок зітхнув із полегшенням.

— Ху, чорт!

Обидва хвилину віддихувалися, потім Івановський підвівся на колінах, оглянувся навкруги. Здається, поблизу був якийсь чагарник — ріденькі його верхівки місцями стирчали з-за високого бруствера, і лейтенант з бійцем розслаблено подибали ровом. Далеченько вже відійшовши од шосе, вони спробували вибратися в поле. На здивування командира, Пивоварову це вдалося швидше, лейтенант же з першої спроби піднявся тільки до середини схилу і, послизнувшись на крутизні, зсунувся до самого низу. Знову дуже заболіло стегно. На цей раз він не зміг стримати в собі стогін, і Пивоваров обернувся на бруствері, кинувши на нього гострий, здивований погляд.

— Нічого. Усе гаразд.

Івановський набрався духу, подолав біль, боєць подав командирові лижну палицю, з її допомогою той нарешті перевалився через бруствер.

— Так. Тепер на лижі.

Тут, мабуть, можна було йти вже понад ровом, од шосе їх затуляв бруствер і непогано ховав чагарник. Праворуч на віддалі сіріли верхівки сосняка, де сьогодні чекала на них удача або нещастя, слава чи, може, смерть — їхня доля.

7

Доки вони продирались на лижах крізь чагарі, Івановський відчув приступ якогось неприємного, майже нездоланного в собі неспокою.

Було зовсім незрозуміло, чому цей неспокій саме зараз так настійливо дійняв лейтенанта. Зрештою, все складалося більшменш вдало: вони перейшли дорогу, здається, їх не помітили, зовсім уже близько була мета їхнього важкого багатокілометрового нічного шляху. Хоча і з ускладненнями, але наближався фінал, певно, тепер вони могли що-небудь зробити. Правда, їхні сили зменшилися — частину втратили, переходячи лінію фронту, двоє зникли вночі, троє зосталися по той бік шосе, і тут їх було тільки двоє. Двоє, зрозуміло, не десятеро. Але навряд чи саме ця обставина була причиною його невиразного й такого нездоланного зараз неспокою.

Чим ближче вони підходили до сосняка, тим усе тривожніше ставало на душі в лейтенанта.