Дожити до світанку - Биков Василь
Причепурена, Янінка здавалася дорослішою за свої ще зовсім юні роки і вища на зріст — майже урівні з його плечем. Вони йшли вулицею, і йому було дуже приємно, що її тут багато хто знав і шанобливо вітався: чоловіки — люб'язним кивком голови з доброзичливою усмішкою на лагідних обличчях. Янінка відповідала з підкресленою ввічливістю, але з якоюсь невловимою гідністю й стриманістю, стиха розповідала йому про все цікаве, що траплялося їм по дорозі.
— Ось наша Розкіш, так називалася вона раніше. Нічого особливого, але цю церкву збудували на згадку полеглих у російсько-японську війну. Невисока, щоправда, але дуже акуратна церковка. Мене там хрестили. А далі, бачите, такі смішні будиночки, он цілий ряд, із фронтончиками на зразок півнячих гребенів. Це будиночки текстильників з Ліона. Так, не дивуйтеся. Ще у вісімнадцятому столітті Тізенгауз виписав з Ліона ткачів і збудував для них такі самі будиночки, як у Франції. От і стоять досі. А то он будиночок польської письменниці Елізи Ожешко, вона тут жила й померла. Знаєте, цікаво писала.
Містечко йому справді подобалося скромним, але обжитим затишком своїх брукованих вуличок із вузенькими, викладеними плитками тротуарами, які дбайливо були оздоблені кам'яними скосами. На стінах багатьох будинків кучеряво зеленів виноград, деякі з них аж до третього поверху були обвиті його чіпкими пагонами. Та більше за все Ігор чекав зустрічі з розхваленим Янінкою Німаном, котрий, як вона сказала, протікав через місто, розділяючи його на дві нерівні частини.
Біля готичного громаддя костьолу вулиця повертала вбік, і вони повільно пішли вздовж торгових рядів та міської ратуші. На розі під каштанами жінка продавала морозиво, і Янінка, йдучи весь час поруч Ігоря, легенько торкнула його за лікоть.
— Ігорю, можна попросити вас?.
— Та будь ласка, — зі щирою готовністю виконати будь-яке її прохання озвався той.
— Знаєте, я давно мріяла… Одне слово… Щоб мене хлопець пригостив морозивом…
— Ах, морозивом!..
Івановський навіть жахнувся, подумавши, який же він тюхтій, коли сам не здогадався про це! Та він, здається, і не помітив цієї продавщиці, так захоплено розглядав ряди каштанів за огорожею костьолу і не подумав про бажання своєї богині.
— Проше, панєнко! Дзенькую гжечнєго пана, — сказала продавщиця, коли Ігор відмовився од кількох копійок здачі.
— Дзенькую, пані Бандо, — в свою чергу церемонно подякувала Янінка, беручи з рук літньої жінки вафельні шматочки з морозивом поміж ними.
У кінці коротенької вулиці над липами зяяв такий широкий, простір, який може відкритися лише з дуже високого узгір'я, і вони швидко вийшли на кам'яний міст через виярок. Це був в'їзд у стародавній, з напівзруйнованими стінами замок, по той бік якого в глибині парку височів розкішний палац із фігурною огорожею.
— Замок польського короля Баторія, — урочисто сказала Янінка. — А це Новий замок. А зараз поглянь он туди. Бачиш Він подивився через кам'яний висотою майже в ріст людини парапет і подумки ахнув од височини, на якій вони опинилися. Далеко внизу по кам'яних сходах рухалися маленькі постаті людей, що розходилися на обидва боки набережної, котра плавно огинала берег і десь зникала під густими кронами дерев.
— Ну, бачиш? Як тобі подобається? — притулившись до його ліктя, запитала Янінка.
Стародавні, змуровані з величезних брил стіни замку, цей тяжкий, довжелезний, перекинутий через кам'яні сходи міст, широкі масиви зелені на схилах, височенний стовп каланчі поблизу, що підносився над містом, ясна річ, не могли йому не сподобатись, і він ладний був оглядати все це до вечора. А от Німан з такої височини зовсім не вразив Ігоря — звичайна, середньої величини, затиснута високими берегами, річка. Пригадується, озерні простори куди більше зворушували його почуття. Зате Янінка була в захопленні саме від Німану і, не стихаючи, щебетала біля його вуха:
— Поглянь, поглянь туди! Бачиш, яка течія? Бачиш, яка бистрина! Он там, під вербами, так і вирує! Ого! Тільки поткнися туди — закрутить, понесе, не виберешся.
Вони пройшли трохи назад і по тих самих гранітних східцях спустилися до річки. Ні, все-таки ріка була чудова, певно, з висоти він просто не роздивився як слід. На її правому березі зеленіла упорядкована, обсаджена деревами набережна, праворуч піднімалися величезні, повиті стежками схили з рештками фортечних стін угорі. Ріка, плавно вигинаючись, ховалася за недалекими урвищами, над якими темніла суцільна шапка верб, там же закінчувалося місто і далі синів хвойний ліс, за який сідало сонце. Вони помалу йшли вздовж Німану, і Янінка без упину говорила й говорила щось не дуже обов'язкове у ці хвилини вечірньої краси, а він думав, як усе-таки дивно влаштоване життя. До сьогоднішнього ранку він і гадки не мав про її існування на цій землі, випадково побачив у Барановичах, звернувся до неї жартома і, власне кажучи, безглуздо, так непристойно, як не повинен був звертатися молодий вихований чоловік. А тепер от, пробувши з нею день, він уже не знав, як бути далі — подальше життя без неї просто втрачало для нього будь-яку радість.
Вони довго йшли так по набережній і, коли сонце вже зовсім сховалося за зубчастою стіною лісу, повернули назад до міста. Слухаючи дрібний перестук її каблучків, Ігор невиразно відчув, як у його житті щось дивно переінакшується, набуваючи невідомого, але дуже важливого для нього смислу. І він був радий цьому, майже щасливий. Поряд ледь помітно струменіла блискуча гладінь Німану, береги, що так і клекотіли життям удень, помітно обезлюдніли, стомлені за день рибалки один за одним складали свої вудочки і йшли до міста. Поміж темним прибережним камінням тихо плюскали хвильки, ледь гойдалися чорні дерев'яні човни, від яких несло смолою. Здоровенні верби, звисаючи над набережною, кидали на неї густі сутінки, в яких один за одним зникали перехожі. Звідкись потягло солодкуватим запахом диму, долинало притихле вечірнє дихання міста.
В густій літній пітьмі теплої ночі Янінка трималася вільніше, мабуть, остаточно подолала те, що розділяло їх удень, і тепер ішла зовсім поруч, легенько торкаючись пальцями його ліктя. Якось непомітно для Ігоря вона перейшла на "ти" і він так само кілька разів сказав їй "ти", обом стало на диво просто; зовсім зникла ніяковість і незрозуміла натягнутість, яка цілий день тривала між ними.
Як тільки вони ступили під верби, в пітьму ночі, Янінка, нічого не кажучи, раптом побігла по трав'яному схилу кудись угору. Він зупинився в нерішучості, в голові майнула думка про хромові святкові чоботи, але дівчина з темряви підбадьорила його — давай, давай! — і сама швидко пробиралася між колючими кущами, дедалі вище на кручу. Він не бачив, що було вгорі, півнеба затуляло там щось надто схоже на розлогу крону дерева, та, відчувши в її голосі змовницький азарт таємниці, теж поліз у чагарник. Скинувши з ніг туфлі, Янінка видиралася все вище, гукаючи йому віддалеки напівголосно:
— Ось зараз ти побачиш. Зараз, зараз…
За якусь хвилину він подолав найстрімкіше місце і хоч подряпав до крові руки, виліз на край неширокої, обнесеної штахетами тераси, від гладкого каміння якої приємно пашіло ще денним теплом. Поряд, закривши половину неба, височіло могутнє старе дерево і височіла стіна якоїсь будівлі. Довкола було тихо і темно, знизу, із-під верб, ледве долинав плескіт Німану, пахло вапном від стін і кропом з недалеких, певно, городів.
— Ну, ти зрозумів? Ти зрозумів, що це таке?
— А що?
— Коложа — от що! Дванадцяте століття, ти зрозумів?
— Тепер зрозумів. Але як подивитися…
— Побачиш! — просто запевнила Янінка. — Встигнеш. А зараз іди сюди…
Вона знову метнулася в темряву, легко пролізла крізь негусті штахети огорожі, пірнула в пролом стіни, і її світла кофточка зовсім зникла в темряві. Щоб не відстати, Ігор поспішив слідом і незабаром опинився в невеликому глухому, порослому травою дворі. Небо тут цілком затуляли дерева, було темно, і в цій темряві ледь угадувалася сіра стіна рядом. Прислухаючись до тиші, поруч завмерла Янінка. Навкруги було тихо, як у склепі, й вона наблизилася до низеньких дверей у ніші. Поставивши долі туфлі, Янінка потягла до себе двері й по-змовницьки шепнула Ігореві: "Лізь!" Той ледве протиснувся у вузьку щілину, потім зсередини так само притримав двері, щоб пролізла Янінка. Коли опинилася поруч, двері самі зачинились, і обох огорнула така темрява, що він зовсім перестав бачити дівчину і, щоб не загубити, легенько притримував її за плече. У настороженій тиші вгорі щось заворушилося, залопотіло. Янінка здригнулася і відразу ж стала заспокоювати Ігоря:
— Не бійся: то голуби.
— Я не боюся, — пошепки одказав він, хоч йому було водночас і страшнувато, і цікаво.
— Це іконостас, це аналой. А тут ось…
Нечутно ступаючи в темряві по кам'яній шершавій підлозі, вона провела його до якоїсь стіни, змусила сісти, притаїтися, а сама, підвівшись, крикнула:
— О-о! "О-о! О-о! О-о!" — відгукнулося в різних місцях безліччю таємничих голосів, од яких Ігорю стало аж моторошно.
— О-о-о! — повторила вона гучніше. "О-о-о-о! О-о-о-о!.." — покотилося кудись далі, напевно, під небачені в темряві склепіння притворів, і нарешті стихло вгорі, мабуть, у дзвіниці.
— Голосники, зрозумів? — тихо шепнула Янінка.
— Які голосники?
— Не знаєш? Ех ти… Іди сюди… От сюди, сюди…
Вона знову повела Ігоря в пітьму, тримаючи за руку, як зрячий веде сліпого, зупинилася, легенько штовхнувши його вбік.
— Ось, мацай. Ти ж високий, певно, дістанеш Він став мацати цегляну стіну, поки не наткнувся руками на якісь гладенькі, відполіровані дірки в ній, але втямити нічого не міг, хоч ні про що не питав уже й не дивувався. Він уже звик за сьогодні до безлічі загадок і вражень, а щоб розібратися в них, певна річ, потрібний був час.
А часу якраз було мало, найкоротша ніч року швидко летіла назустріч ранку, і коли вони вибралися із церкви, над містом уже тьмяніли зірки, і далекий сонячний відсвіт мерехтів на східній закраїні неба. Янінка поспішливо, не даючи Ігорю отямитись, говорила і говорила щось про те значне й цікаве, що бачила, знала і що обов'язково хотіла розділити з ним. Тримаючи в руках туфлі, вона вже простувала кудись через колючі зарості на кручі, і він ледве встигав за нею, вже не клопотався про свої святкові чоботи, яким, певно, дісталося за цю ніч.
— Іди, іди сюди! Ну що ти такий неповороткий! Не бійся, не впадеш.
