Дожити до світанку - Биков Василь

Я у неї один, але ж і вона в мене теж одна. У нас там і родичів ніяких. Мама із Ленінграда сама. До революції в Пітері жила. Скільки мені про Пітер порозказувала. А я так ні разу й не був. Усе збирався, збирався. Тепер хіба що після війни.

— Напевно, після війни.

— Я, знаєте, я нічого. Я не дуже: уб'ють, ну й що ж! Маму шкода…

Маму, звичайно, шкода, мовчки погодився Івановський. Шкода і батька так само. Навіть такого, яким був його батько, ветеринар Івановський. Не дуже добрий і не надто розумний, любив погомоніти з чоловіками, навіть випити при нагоді, він часом здавався неохайним, пошарпаним життям невдахою. Справді, в усіх були дружини, які турбувалися про харчування, побут, сімейні зручності, хай по-різному, але неодмінно поважали своїх чоловіків-командирів. А вони з батьком, скільки й пам'ятав Ігор, завжди жили в якихось комірчинах, кутках, на приватних єврейських квартирах, обідали коли і як доведеться, обходилися куском сала, мискою капусти, консервами, однією на двох алюмінієвою ложкою. Матері своєї Ігор не пам'ятав і майже ніколи не запитував про неї у батька; він знав: варто лише почати цю розмову, як батько не втримається від сліз. З матір'ю була пов'язана якась сімейна драма Івановських, і син навіть не знав, чи на той час була мати жива, чи, може, давно померла. А втім, як з'ясувалося потім, батько теж про це не знав.

Про батька Івановського знайомі говорили різне, по-різному ставився до нього син, але все одно це був батько, який посвоєму любив єдиного сина, бажав йому тільки доброго, радів його майбутньому військового. І от дорадувався. Останнього листа від нього Івановський отримав в училищі, перед випуском, на початку червня; батько тоді був під Белостоком, усе в тому ж прикордонному загоні, а Ігор отримав призначення в Гродно, в розпорядження армійського відділу кадрів, і сподівався, що вони незабаром зустрінуться. Ігор навіть не відписав батькові на листа, а потім уже й відписувати стало нікуди. Де він, жйвий чи ні? Ніхто йому сказати не міг, та й запитати не було в кого. Видно, з батьком Івановського все назавжди покінчено, надії на зустріч не лишилося ніякої.

Так само, як і з його Янінкою.

Дивно, але ту страшну розлуку з дівчиною він переживав куди важче й болісніше, аніж довічну, певно, розлуку з батьком. Правда, потім, у боях, у кривавій метушні фронтових буднів, часто забував про неї, щоб зовсім несподівано де-небудь на ночівлі, в спокійну хвилину, перед тривожною невідомістю бою, раптом згадати до щемкого болю в серці. Він нікому не розповідав про це своє перше і, мабуть, останнє, дуже коротке кохання. Знав — у інших було не краще. Хто на війні не переживає, не сохне, мучиться від розлуки з коханою, матір'ю, дружиною чи дітьми… Розлуки мучили, пекли, болем гризли солдатські серця, і ніхто не міг нічого вдіяти, щоб якось полегшити цей біль.

… Здається, він знову поринув у забуття — заснув або просто принишк на болісній грані між життям і смертю, а коли отямився, то лазня майже потонула в сутінках. Він уже не дивився на годинника, час для нього тепер утратив своє початкове значення, стан Івановського погіршав. Лейтенант часто й неглибоко дихав, ледве переборюючи задишку, вранішні дрижаки змінилися пітливою лихоманкою. Опам'ятавшись, він обвів довкола очима, угледів Пивоварова, що сидів на перекинутому дерев'яному відерці біля віконця і гриз сухаря. Віконце, мабуть, потіло від його дихання, і боєць раз у раз витирав шибку рукавицею.

— Що там? — розплющив і заплющив очі лейтенант.

— Одне і те ж. Нікуди не йдуть, гади.

Не йдуть, — отже, в село не поткнешся. Тоді куди ж, окрім села, тепер можна поткнутися? В полі буде гірше, аніж у цій лазні, в полі його доконає мороз. Але і в лазні навряд щоб вони дочекалися чого доброго.

Чорт, потрібні лижі, даремно він покинув їх у тому селі. Хоча там, під обстрілом, було не до лиж — там рятували голови. Але тепер ось без лиж вони просто не могли нікуди податися з цієї лазні.

Зрештою, йому вже байдуже, лижі йому не будуть потрібні. А Пивоварову вони просто необхідні. Без лиж бійцеві ніяк не добратися до лінії фронту — на першому ж кілометрі дороги його схоплять німці.

— Пивоварчику, як гадаєш, до того села далеко?

— Якого села?

— Ну того, вчорашнього.

— Може, кілометрів зо два.

Виявляється, так близько, а йому вночі здавалося, що вони втекли од нього кілометрів на п'ять, не менше. Хоча міра відстані й часу, мабуть, втратила для нього своє значення, кожен метр шляху і кожна хвилина життя неймовірно подовжувалися його муками, спотворюючи нормальне людське сприйняття їх. Напевно, тепер йому треба більше покладатися на Пивоварова.

— А що треба, товаришу лейтенант? — запитав боєць.

— Сходити по лижі. Вночі. Може, німці не підібрали.

Пивоваров хвилину мовчав, щось прикидаючи, потім, зітхнувши, відказав:

— Що ж, сходжу. Хай тільки стемніє.

— Ага. Треба, знаєш…

— Ну. Тільки ви… Як ви тут?..

— Як-небудь. Я зачекаю.

Ще не зовсім стемніло, але боєць підвівся, почав збиратися в дорогу. Передусім він стяг з ноги кирзовий чобіт і перемотав онучу. Потім витяг із речмішка два сухарі, засунув їх у кишеню штанів; речмішок переставив ближче до Івановського.

— І це… я автомат візьму — добре?

— Візьми.

— З автоматом, знаєте… Якось більше впевненості.

Лейтенант бачив, Пивоваров не міг стримати радості, взявши до рук таку зброю, про яку мріяв кожен боєць на фронті. Автомати ще тільки надходили у війська, піхота була майже уся озброєна гвинтівками. Івановський сам одержав автомат лише напередодні виходу, коли генерал, роздобрившись, наказав своєму коноводу передати автомат лейтенантові. Зрозуміло, що в їхньому становищі зброя важила багато, на одвічній силі зброї трималися тепер мізерні їхні можливості.

— А гвинтівка хай тут побуде.

Лейтенант не заперечував, і Пивоваров зняв з ременя обидва брезентові підсумки, брязнув обоймами і поклав їх на підлогу біля лавки.

— Гвинтівка хороша: бій по центру. Старшина пристрілював.

Івановський неуважно слухав бійця і думав, що гвинтівки, кількох обойм патронів, протитанкової гранати, двох пляшок КС — напевне, цього досить. Пощастить — він дочекається Пивоварова з лижами, і, може, вони щось придумають. А ні, то буде з чим постояти за себе до кінця.

Боєць перемотав і другу онучу, затяг ремінь і з явним задоволенням закинув за плече автомат. Здається, він уже був готовий вирушити в недалекий, але хто знає, наскільки безпечний свій шлях.

— Котра на вашому там? П'ята вже? Ну, я за годинку справлюся. Тут недалеко…

За годину він справиться, і вони знову будуть разом. У хвилину, коли вони знову розходилися, лейтенант відчув, як загалом непогано йому було з цим безвідмовним, терплячим хлопцем і як, напевно, нелегко буде пережити цю годину самому. Відокремленість значно ослабляла їхні сили. У дію вступала дивна, не цілком узгоджена з математикою логіка, коли два розділені пополам становили менше одиниці кожен, тоді як в іншому випадку дві складені одиниці становили більше двох. Напевно, таке не дуже збігалося із нормальною логікою і було можливо тільки на цій війні. А що це було саме так, лейтенант надто добре пересвідчився на власному досвіді.

Боєць готовий був іти, але чомусь гаявся, мабуть, ще бракувало якоїсь дрібниці в їхньому прощанні. Лейтенант знав, у чому полягала та дрібниця, і сам вагався. Появилася остання можливість поткнутися в те прокляте село і спробувати що-небудь дізнатися про той штаб. Хоча б у загальних рисах, щоб не з порожніми руками з'являтися до генерала і хоча б якоюсь мірою виправдати їхню прикру невдачу з базою. Та він не міг не знати, що найменша необережність Пивоварова могла обернутися потрійною бідою, назавжди поховати їхню і без того дуже незначну можливість виконати свій обов'язок і живими повернутися до своїх.

— То я піду, товаришу лейтенант, — наважився Пивоваров і ступив до порога.

Лейтенант сказав:

— Стривай. Знаєш… Я не наказую, дивися сам. Але… Може, як-небудь… Що там, у селі? Аби якось дізнатися…

Він замовк, а Пивоваров усе ще насторожено чекав, але, не дочекавшись більше жодного слова, сказав просто:

— Гаразд. Я спробую.

У лейтенанта всупереч його волі щось запротестувало, аж наче скрикнуло в прострелених грудях. Що значить — спробую, від спроби користі не багато, тут потрібна неабияка хитрість, наполегливість, витримка, та ще, крім усього, треба ризикувати життям. Але Івановський не міг розтлумачити цього бійцеві, щось перешкоджало йому говорити про трагічні, хоч і звичайні на війні речі, до того ж він ледве змагав у собі кволість і біль. Командир тільки зітхнув:

— Дивись там, обережно…

— Гаразд. Ви не турбуйтеся. Я потихеньку…

— Добре. І недовго…

— Авжеж. Ось тут водичка вам, — боєць зачерпнув у діжці й поставив коло нього бляшанку з водою. — Як пити схочете…

Стомлений важкою розмовою, Івановський заплющив очі. Він чув, як Пивоваров вийшов у передбанник, не відразу, обережно розчинив там двері й тихо притиснув їх ізнадвору. Хвилину ще було чути його кроки, вони швидко віддалялись, і з ними віддалялась якась надія; здавалося, щось для них закінчилось, а нове так і не почалося. Він став чекати, сторожко прислухаючись до кожного шарудіння вітру на покрівлі, кожного віддаленого звуку в селі; від цієї хвилини він жив у тривожному, скупому світі звуків, іноді приглушених кашлем і глухим, набридливим хрипом у грудях.

Потроху слух став притуплятися, довкола було тихо, і його свідомістю заволоділи думки, що дивовижно перепліталися в часі й просторі. Здається, він починав дрімати, і тоді серед безглуздої нісенітниці випливло щось схоже на дійсність чи власне минуле Івановського, яке тривожило і водночас солодко гнітило…

11

До відходу поїзда лишалося кілька останніх хвилин, а вона стояла на платформі й плакала. Ніхто, певно, її не проводжав і ніхто не чекав, загалом людей у цей вранішній час на пероні було небагато, й Івановський, ставши на східець нижче, жартома озвався до дівчини:

— Гей, білява, чого плачеш? Іншого знайдемо.

Сказано це було з бездумною дорожньою легкістю у стосунках між людьми, які випадково зустрічаються і відразу ж розлучаються, щоб ніколи більше не зустрітися. Та дівчина ріжком строкатої, зав'язаної на шиї, косинки витерла очі й кинула на нього гострий, короткий погляд.