Дожити до світанку - Биков Василь
Він більше не оглядався. Позаду вже нічого для нього не було, — все добре чи погане чекало на нього попереду.
Потім він двічі підряд упав, просто не втримався на ослаблих ногах, підводився не одразу — спочатку віддихувався на снігу, тамуючи біль у потривожених ранах. Іншого разу йому не пощастило ще більше — упав незручно — на спину: больовий удар був настільки сильний, що лейтенант на якийсь час утратив свідомість. Потім отямився, проте довго ще лежав на снігу, відчуваючи під собою твердий кругляк гранати. Всетаки він зміг якось підвестися, сісти, далі, хитаючись, стати на ноги і зробити кілька дуже невпевнених кроків.
Івановський старався ні про що не думати, навіть не дуже розглядався навсібіч, однаково мало що видно, зате не відводив погляду од снігу, по якому тяглися глибокі сліди Пивоварова. Вони йшли в одному напрямку, видно, боєць добре пам'ятав учорашній шлях з того села і швидко наближався до нього. Івановський тепер найбільше боявся, щоб не збитися з цього сліду.
А збитися можна, особливо коли підступала чергова хвиля знемоги й темніло в очах. Але тоді він спинявся, встромляв у сніг гвинтівку, підпирав себе її дерев'яним прикладом і чекав, поки слабість мине. Крім того, йому дуже набридав вітер — не давав глянути вперед, витискував із очей сльози; іноді його сильні пориви так штурхали Івановського, що той, хитаючись, ледве не падав з ніг. Але вперто протистояв вітру, власній знемозі, болю. Він розумів, звичайно, що навряд чи стріне тут Пивоварова, скоріше за все ніколи більше не побачить свого бійця, та все одно він мусив пройти тим шляхом, на який відправив його. Івановський просто не міг лишити бійця невідомо де і рятувати себе. Безперечно, він багато ким ризикував на цій війні, певно, багатьох з його волі спіткала смерть. Але цей його ризик відрізнявся од усіх попередніх — він був останній, і тому Івановський повинен дійти до кінця. Коли у цій диявольській сутичці зі смертю він не зберіг багатьох, то він і себе не беріг, і тільки це виправдовувало його командирське право ризикувати життям інших. Другого права на війні лейтенант не хотів визнавати. Принаймні, перш ніж загинути самому, він мусив переконатися, що де-небудь у цьому полі не стікає кров'ю його Пивоварчик.
І лейтенант ішов — хитаючись, розслаблено, раз у раз спотикаючись і обпираючись на важку й довжелезну гвинтівку Пивоварова. Одного разу, коли від утоми зовсім обважніли ноги, сів на землю, довго спочивав. Але щоб устати потім, йому довелося стільки витратити і без того мізерної сили, що він більше не сідав і спочивав, обіпершись на приклад гвинтівки. Зупинявся він тепер через кожні чотири-п'ять кроків. На більше в нього не вистачало снаги.
Лейтенантові видавалося знову, що пройдено кілометрів зо два, не менше, і він засумнівався в правильності слів Пивоварова щодо відстані до цього села. Важко було повірити, що воно за один-два кілометри від їхньої лазні. Шкода, цього разу він не прихопив із собою годинника й не міг простежити за часом. Але за якимись непевними прикметами йому показалося, що село недалеко, можливо, він уже на його околиці. Одначе сліди Пивоварова тяглися й тяглися в пітьмі, здавалося, їм не буде й кінця в засніженому полі. Де зараз міг бути сам боєць, важко було вгадати? хоча лейтенант був готовий до найгіршого. Проте могло статися, що боєць, як і вони вчора обидва, втік од погоні й де-небудь поранений лежить у полі.
Івановський мало не пройшов мимо нього, бо сліди на снігу все кудись вели і попереду нічого не було видно. Але раптом трохи збоку в мутній темряві ночі серед заметеного снігом чорнобилю щось невиразне мовби ворухнулося. Спочатку він не звернув уваги на це, лише ковзнув поглядом, та коли зупинився й придивився уважніше, то щось розпачливо здригнулося у ньому всередині. Тихо, майже беззвучно, на вітрі метлялося щось схоже на шмат паперу, хоча звідки тут міг узятися папір? Він зійшов із слідів Пивоварова і, не в змозі відвести погляду від недалекої гривки чорнобилю, насилу пересуваючи ноги в снігу, поплівся туди.
Ще здалеку і якось ураз Івановський заглядів у тому чорнобилі білий невиразний горбик, характерну лінію людського тіла, чорні халяви чобіт у снігу. І він спинився. В голові майнуло химерне здивування — хто міг тут лежати, в нічному полі, в таку холоднечу? Лейтенант усе ще не хотів зв'язувати подумки те, що побачив, зі своїм Пивоваровим, очевидно, було надто безглуздо бачити у цій позі бійця, думалося, це хтось інший, випадковий, чужий тут чоловік.
А все ж таки це був він, його останній боєць, його Пивоварчик. Він лежав нерухомо у розідраному своєму маскхалаті, без шапки, з обсипаною снігом стриженою головою, розкинутими ногами. Лейтенант не зразу помітив, що сніг навколо витоптали чиїсь чужі ноги і в ньому де-не-де чорніли маленькі круглячки автоматних гільз.
Доплентавши до чорнобилю, Івановський випустив з рук гвинтівку і впав поруч бійця. Закоцюблими пальцями він обхопив його голову, підняв трохи, але, запорошена снігом, вона давно, певно, втратила ознаки життя і була просто мертвою головою людини, позбавленої будь-якої схожості з його Пивоваровим. Лейтенант став обмацувати його тіло — подертий маскхалат промерз кров'ю, тілогрійка так само примерзла до закривавленого тіла, його, певно, розстріляли автоматною чергою з близької відстані. Сніг під ним теж узявся твердими мерзлими грудомахами.
— Що вони з тобою зробили! Що вони зробили? — розгублено шептав лейтенант марне тепер запитання. Але що вони зробили, і так було ясно. Видно, наздогнали Пивоварова й розстріляли в упор. Могло бути й так, що німці розстріляли його пораненим, на снігу, в цьому чорнобилі, й тепер із багатьох дірок у його тілогрійці стирчало світле клоччя вати. Кишені штанів були вивернуті, гімнастерка на грудях розстебнута, худі закривавлені груди засипані снігом. Автомата ні коло нього, ні поблизу не було — автомат, очевидно, забрали німці.
Зрозумівши, що все уже скінчено й нікуди більше йти не треба, лейтенант обм'як, знесилів і мовчки сидів, поклавши руки на сніг. Обіч лежало замерзле тіло бійця. Небувала спустошеність була в душі Івановського, жодного бажання, жодної гадки не спадало йому на думку. Хіба що десь на споді його почуттів жевріла ще забута вуглина гніву. Одначе з часом вона розгорялася все дужче. Та гнів цей уже не мав конкретної спрямованості проти когось — мабуть, скоріше за все догоряла його людська кривда на такий його невдалий кінець. Зараз Івановський уже знав певно, що не врятується, не проб'ється до фронту, що його спіткає смерть на цьому ж полі, між двома невідомими селами, і ніхто не розкаже людям ні про його загибель, ні про цей німецький штаб. Штабу, певна річ, ніхто заподіяти нічого не зможе, бо наші далеко, а мертві позбавлені будь-якої можливості щось зробити. І йому нічого не залишилося більше, як сидіти й чекати, коли мороз і поранення відберуть у нього останні рештки життя. Чомусь це видавалося навіть заманливим, бо увільняло його від непосильної боротьби з німцями, болем, із собою. Щоб скінчити все найшвидше, досить було витягнути чеку з протитанкової гранати і відпустити планку… Її могутній вибух розірве на шматки їхні тіла, розмете довкола сніг, вириє у землі невелику ямку-воронку, що? й стане їхньою довічною могилою. Коли його кінець затягнеться або стане зовсім безвихідним, очевидно, так і доведеться зробити. Іншого шляху вже не було. І нехай уже дарують Вітчизна, люди — не його вина, що не випало йому кращої долі й не минуло його те найстрашніше на війні, після котрого вже ніщо не потрібне.
Мабуть, Івановський незабаром і сконав би на морозному вітрі й назавжди лишився б коло свого напарника, якби невдовзі до його слуху не долинули дивні звуки. Видимо, слух був найвитривалішим із його відчуттів і діяв до останньої години життя; саме слух найбільше зв'язував його з навколишнім світом. Спочатку Івановський подумав, що йому це здалося, та, прислухавшись, відкинув геть усі сумніви — справді, десь гурчала машина. І він пригадав, як минулої ночі в полі вони натрапили на дорогу, що привела їх у село. Але де вона могла бути зараз, та дорога, він не уявляв. І все ж вона десь була — зовсім недалеко в нічній сірій пітьмі по ній сунула машина. Підвівши голову, лейтенант напружено і довго вслухався в натужне гурчання мотора, поки це гурчання зовсім не стихло вдалині.
Те, що Івановський несподівано почув, розтривожило його трохи заспокоєну свідомість; нове суперечливе бажання зародилося в його душі. Він перестав думати про своє нещастя, враз насторожився, гнівний розпач поступово переростав у мету — останню мету його життя, якою він не міг знехтувати. Ех, коли б це сталося раніше, поки в нього було трохи більше сили!..
Боячись спізнитися, Івановський заворушився на снігу, підтягнув під себе поранену ногу, якось обіперся на руки. Спочатку став навколішки, а потім спробував підвестися й на ноги. Та не зміг утримати рівновагу і впав плечем у сніг, глухо, протяжно застогнав од болю в грудях. Хвилин десять лежав, зціпивши зуби, боячись глибше зітхнути, потім став підводитися знову. Після третьої спроби це йому вдалося, він зрештою підняв себе на тремтячі ноги, похитнувся, але не впав. Лейтенант забув узяти гвинтівку, що лежала збоку, коло ніг Пивоварова, та зараз у нього вже не було впевненості, що, нагнувшись за нею, він не впаде знову. Поміркувавши, Івановський так і не ризикнув нагнутися, а швидко, наче з розгону пішов по снігу.
З усієї сили він намагався зберегти рівновагу і втриматися на ногах, але йому перешкоджав сильний вітер. Здавалося, вітер усе дужчав і часом так штурхав його в груди, що встояти на ногах було неможливо. І лейтенант знову впав, може, кроків за тридцять от Пивоварова, одразу спробував підвестися, та не зміг. Тамуючи тяжкий біль у грудях, полежав, умовляючи себе не поспішати, зачекати, більш економно витрачати свої слабкі сили. Але бажання швидше дійти до дороги стало таким сильним, що розум уже був для нього кепський порадник — зараз він був у владі почуттів, які дедалі більше брали верх над здоровим глуздом.
І він знову підвівся, спочатку навкарачки, потім на коліна, далі слабким ривком і неймовірним зусиллям — на рівні ноги.
