Війна і мир - Толстой Лев

Читаємо онлайн Війна і мир - Толстой Лев

Та річ тепер не в тому.

І які майстерні маневри пропонують мені всі оці! їм здається, що, коли вони видумали дві-три випадковості (він згадав про загальний план з Петербурга), вони видумали їх усі. А їм усім нема числа!"

Нерозв'язане питання про те, смертельна чи не смертельна рана, завдана в Бородіні, уже цілий місяць висіло над головою Кутузова. З одного боку, французи захопили Москву. З другого боку, безперечно, всім єством своїм Кутузов почував, що той страшний удар, в якому він разом з усіма руськими людьми напружив усі свої сили, повинен був бути смертельним. Але в усякому разі треба було доказів, і він чекав їх уже місяць, і чим далі минав час, тим більш нетерплячим він ставав. Лежачи на своїй постелі в свої безсонні ночі, він робив те саме, що робила ця генеральська молодь, те саме, за що він докоряв їм. Він придумував усі можливі випадки так само, як і молодь, тільки з тією різницею, що він нічого не будував на цих припущеннях і що він бачив їх не два і не три, а тисячі. Що далі він думав, то більше їх поставало. Він придумував усякого роду рухи наполеонівської армії, всієї або частин її — до Петербурга, на нього, в обхід його, придумував (чого він найбільш боявся) і той випадок, що Наполеон почне боротися проти нього його ж зброєю, що він залишиться в Москві, вичікуючи його. Кутузов придумав навіть рух наполеонівської армії назад на Мединь та Юхнов; але одного, чого він не міг передбачити, це того, що сталося, того божевільного, судорожного метання наполеонівського війська протягом перших одинадцяти днів після його виступу з Москви,— метання, яке зробило можливим те, про що все ж таки не смів ще тоді думати Кутузов: цілковите винищення французів. Донесення Дорохова про дивізію Брусьє, —сісті від партизанів про злигодні наполеонівської армії чутки про готування до виступу з Москви — усе підтверджувало припущення, що французька армія розбита ! збирається тікати; але це були тільки припущення, які здавалися важливими для молоді, але не для Кутузова. Він зі своїм шістдесятилітнім досвідом знав, якої ваги треба надавати чуткам, знав, як люди здатні, бажаючи чого-небудь, групувати всі вісті так, що вони наче підтверджують бажане, і знав, як у такому випадку охоче випускають усе суперечне. І чим більше бажав цього Кутузов, тим менше він дозволяв собі цьому вірити. Питання це забирало всі його душевні сили. Все інше було для нього тільки звичним виконанням життя. Таким звичним виконанням життя і підкоренням йому були його розмови зі штабними, листи до m-me Staël, які він писав з Тарутина, читання романів, роздавання нагород, листування з Петербургом і т. ін. Але загибель французів, яку лише він передбачав, була його душевним єдиним бажанням.

Вночі 11 жовтня він лежав, спершись .на руку, і думав про це.

У сусідній кімнаті заворушилось і почулися кроки Толя, Коновніцина та Болховітінова.

— Гей, хто там? Увійдіть, увійди! Що новенького? — гукнув їх фельдмаршал.

Поки лакей засвічував свічку, Толь розповідав зміст вістей.

— Хто привіз? — спитав Кутузов з обличчям, яке вразило Толя, коли заевітилася свічка, своєю холодною строгістю.

— Не може бути сумніву, ваша світлість.

— Поклич, поклич його сюди!

Кутузов сидів, спустивши одну ногу з ліжка і налігши великим животом на другу, зігнуту ногу. Він мружив своє видюще око, щоб краще розглянути посланого, наче в його рисах він хотів прочитати те, що цікавило його.

— Скажи, скажи, голубе,— звернувся він до Болховітінова своїм тихим старечим голосом, загортаючи розхристану сорочку.— Підійди, підійди ближче. Які ти привіз мені вісточки? Га? Наполеон з Москви пішов? Воістину так? Га?

Болховітінов докладно доносив спочатку все те, що йому було наказано.

— Говори, говори швидше, не томи душі,— перебив його Кутузов.

Болховітінов розповів усе і замовк, чекаючи наказу. Толь почав був говорити щось, але Кутузов перебив його. Він хотів сказати щось, та раптом обличчя його зіщурилось, скривилося; він, махнувши рукою на Толя, повернувся в протилежний бік, до покуття, що чорніло образами.

— Господи, создателю мійі Почув ти молитву нашу...— тремтячим голосом сказав він, склавши руки.— Врятована Росія. Слава тобі, господи! — І він заплакав.

XVIII

З часу звістки про вихід французів з Москви і до кінця кампанії вся діяльність Кутузова полягає лише в тому, щоб владою, хитрістю, просьбами стримувати свої війська від непотрібних наступів, маневрів і сутичок з ворогом, який гине. Дохтуров іде до Малоярославця, а Кутузов бариться зі всією армією і дає накази про очищення Калуги, відступ за яку здається йому вельми можливим.

Кутузов скрізь відступає, але ворог, не дожидаючись його відступу, втікає назад, у протилежний бік.

Історики Наполеона описують нам майстерний маневр його на Тарутино та Малоярославец і роблять припущення про те, що було б, якби Наполеон встиг пройти в багаті південні губернії.

Але не кажучи про те, що ніщо не перешкоджало Наполеону йти в ці південні губернії (бо російська армія давала йому дорогу), історики забувають, що армія Наполеона не могла бути врятована нічим, бо вона в самій собі мала вже тоді передумови неминучої загибелі. Чому ця армія, знайшовши силу продовольства в Москві і, не мігши втримати його, а стоптавши його під ногами, ця армія, яка, прийшовши до'Смоленська, не розбирала продовольства, а грабувала його,— чому ця армія могла б виправитися в Калузькій губернії, населеній тими ж росіянами, що й у Москві, і з тими ж властивостями вогню спалювати те, що запалюють?

Армія не могла ніде виправитися. Вона від Бородінського бою і грабежу Москви мала в собі вже ніби хімічні передумови розкладу.

Люди цієї колишньої армії втікали зі своїми ватажками самі не знаючи куди, бажаючи (Наполеон і кожен солдат) тільки одного: виплутатися особисто якомога швидше з того безвихідного становища, яке, хоч і не ясно, вони всі усвідомлювали.

Тільки тому на раді в Малоярославца коли генерали, вдаючи, що вони радяться, висловлювали різні думки, остання думка простодушного солдата Мутона, який сказав те, що всі думали, що треба тільки піти звідси якнайскоріше, закрила всі роти, і ніхто, навіть Наполеон, не міг сказати нічого проти істини, яку всі усвідомлювали.

Але хоч усі і знали, що треба було йти, залишався ще сором свідомості того, що треба тікати. І треба було зовнішнього поштовху, який переміг би цей сором. І поштовх цей з'явився тоді,

коли треба було. Це було так зване у французів le Hourra de l'Empereur1.

Другого дня після ради Наполеон, рано-вранці, вдаючи, що хоче оглядати війська і поле минулого та майбутнього бою, з почтом маршалів і конвою їхав серединою лінії розташування військ. Козаки, шастаючи коло здобичі, натрапили на самого імператора і мало не спіймали його. Коли козаки цього разу не спіймали Наполеона, то врятувало його те саме, що губило французів: здобич, на яку і в Тарутині і тут, залишаючи людей, кидались козаки. Вони, не звертаючи уваги на Наполеона, кинулись на здобич, і Наполеон встиг утекти.

Коли les enfants du Don2 ось-ось могли спіймати самого імператора серед його армії, ясно було, що нічого більш робити, як тільки тікати якомога швидше найближчим знайомим шляхом. Наполеон, зі своїм сорокалітнім черевцем, не почуваючи вже в собі колишньої моторності і сміливості, зрозумів цей натяк. І під впливом страху, якого він набрався від козаків, одразу погодився з Мутоном і дав, як кажуть історики, наказ про відступ назад на Смоленський шлях.

Той факт, що Наполеон погодився з Мутоном і що війська пішли назад, доводить не те, що він наказав це, а що сили, які діяли на всю армію в розумінні спрямування її по Можайському шляху, одночасно діяли й на Наполеона.

XIX

Коли людина перебуває в русі, вона завжди придумує собі мету цього руху. Для того, щоб іти тисячу верст, людині конче треба думати, що щось гарне є за цією тисячею верст. Потрібне уявлення про обітовану землю для того, щоб мати силу рухатися.

Обітованою землею для французів під час їх наступу була Москва, під час відступу — батьківщина. Але батьківщина була занадто далеко, і для людини, яка йде тисячу верст, неодмінно треба сказати собі, забувши про кінцеву мету: "сьогодні я прийду за сорок верст на місце відпочинку і нічлігу", і в першому переході це місце відпочинку заслоняє кінцеву мету і зосереджує на собі всі бажання й надії. Ті прагнення, що виявляються в окремої людини, завжди посилюються в натовпі.

Для французів, які пішли назад старим Смоленським шляхом, кінцева мета, батьківщина, була занадто далеко, і найближчою метою, тією, до якої, у величезній пропорції посилюючись у натовпі, поривалися всі бажання та надії,— був . Смоленськ. Не тому, що люди знали, що в Смоленську було багато провіанту і свіжих військ, не тому, що їм казали це (навпаки, вищі чини ар

1 імператорське ура. • сини Дону

мії і сам Наполеон знали, що там мало провіанту), а тому, що це лише могло дати їм силу рухатися і переносити теперішні зли-' годні. Вони, і ті, що знали, і ті, що не знали, однаково обманюючи себе, як до обітованої землі, поривалися до Смоленська.

Вийшовши на великий шлях, французи надзвичайно енергійно, нечувано швидко побігли до своєї вигаданої мети. Крім цієї причини загального прагнення, що пов'язувала в одно ціле юрми французів і надавала їм деякої енергії, була ще друга причина, яка пов'язувала їх. Причина ця полягала в їх кількості. Сама величезна маса їх, як у фізичному законі притягання, притягала до себе окремі атоми людей. Вони рухались своєю стотисячною масою як цілою державою.

Кожна людина з них бажала тільки одного — віддатися в полон, позбутися всіх жахів і нещасть. Але, з одного боку, сила загального поривання до мети—Смоленська втягала кожного в то^у самому напрямі; з другого боку — не міг корпус віддатися в полон роті, і незважаючи на те, що французи користалися з усякої нагоди, щоб відкараскатись один від одного і при найменшому пристойному приводі в/іддатися в полон, приводи ці не завжди траплялися. Сама кількість їх і тісний, швидкий рух позбавляли їх цієї можливості і робили для росіян не тільки трудним, але й неможливим зупинення цього руху, на який спрямована була вся енергія маси французів.

Відгуки про книгу Війна і мир - Толстой Лев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: