Війна і мир - Толстой Лев

* — Платош, гов, Платош. Візьми собі, й почуття, що раніш здавалися йому важливими. В нього й думки не виникало ні про Росію, ні про війну, ні про політику, ні про Наполеона. Йому очевидно було, що все це не стосувалось його, що в цьому не було його покликання, і тому він не міг міркувати про все це. "Літо і зима — союзу нема",— повторював він слова Каратаєва, і ці слова дивно заспокоювали його, йому здавався тепер незрозумілим і навіть смішним його намір убити Наполеона і його обчислення в шуканні кабалістичного числа і звіра Апокаліпсиса. Озлоблення його проти дружини і тривога про те, щоб не було осоромлене його ім'я, тепер здавались йому не тільки мізерними, але й кумедними. Що йому було до того, що ця жінка провадила там десь те життя, яке їй подобалось? Кому, особливо йому, яке діло було до того, дізнаються чи не дізнаються, що ім'я їх положеного — граф Безухов.

Тепер він часто згадував свою розмову з князем Андрієм і цілком погоджувався з ним, тільки трохи інакше розуміючи думку князя Андрія. Князь Андрій думав і говорив, що щастя був^є тільки негативне, але він говорив це з відтінком гіркості й іронії. Наче, кажучи це, він висловлював іншу думку — про те, що всі вкладені в нас прагнення щастя позитивного вкладені лише для того, щоб, не вдовольняючи, мучити нас. Але П'єр без усякої прихованої думки визнавав правдивість цього. Відсутність страждань, вдоволення потреб і внаслідок того свобода вибору роботи, тобто способу життя, здавалися тепер П'єру безперечним і вищим щастям людини. Тут, тепер тільки, вперше П'єр цілком оцінив насолоду їди, коли хотілось їсти, пиття, коли хотілось пити, сну, коли хотілось спати, тепла, коли було холодно, розмови з людиною, коли хотілось говорити і послухати людський голос. Вдоволення потреб — гарна їжа, чистота, свобода — тепер, коли він був позбавлений усього цього, здавались П'єру довершеним щастям, а вибір роботи, тобто життя, тепер, коли вдібір цей був такий обмежений, здавався йому такою легкою справою, що він забував те, що надмір вигод життя знищує все щастя вдоволення потреб, а більша свобода вибору роботи, та свобода, яку йому в його житті давали освіта, багатство, становище у вищому світі,— що ця ось свобода й робить вибір роботи нерозв'язно важким і знищує саму потребу і можливість роботи.

Усі П'єрові мрії тепер линули до того часу, коли він буде вільний. А тимчасом згодом і ціле життя П'єр захоплено думав і говорив про цей місяць полону, про ті неповоротні, сильні і радісні відчуття і, головне, про той повний душевний спокій, про цілковиту внутрішню свободу, які він почував лише в цей час.

Коли він першого дня, вставши рано-вранці, вийшов на світанку з барака й побачив спочатку темні бані, хрести Новодіви-чого монастиря, побачив морозну росу на припорошеній траві, побачиз пагорби Воробйових гір і лісистий берег, що звивався над річкою і зникав у ліловій далині, коли відчув дотик свіжого повітря і почув шум галок, що летіли з Москви через поле, і коли потім раптом бризнуло сяйвом зі сходу і урочисто виплив край сонця з-за хмари, і бані, і хрести, і роса, і далина, і річка, все заграло в радісному сяйві,— П'єра охопило нове, незнайоме почуття радості і тривкості життя*.

І почуття це не тільки не Ьокидало його за весь час полону, а, навпаки, зростало в ньому в міру того, як збільшувалися труднощі його становища.

Почуття цієї готовості на все, моральної підібраності все більш підтримувалось у П'єрі тією високою думкою, шо, скоро по його приході до барака, встановилася про нього між його товаришами. П'єр зі своїм знанням мов, з тією пошаною, яку до нього виявляли французи, зі своєю простотою, П'єр, який віддавав усе, що в нього просили (він одержував офіцерські три карбованці на тиждень), зі своєю силою, яку він показав солдатам, втискаючи цвяхи в стіну барака, з лагідністю, яку він виявляв в обходженні з товаришами, зі своєю незрозумілою для них здатністю сидіти нерухомо і, нічого не роблячи, думати, здавався солдатам трохи таємничою і вищою істотою. Ті самі властивості його, що в тому світі, в якому він жив раніш, були для нього коли не шкідливі, то незручні — його сила, нехтування вигодами життя, неуважність, простота,— тут, між цими людьми, давали йому становище майже героя. І П'єр почував, що ця думка про нього зобов'язує його.

XIII

Вночі з 6 на 7 жовтня почався рух — виступали французи: ламались кухні, бараки, накладались підводи і рухались війська та обози.

О сьомій годині ранку конвой французів, у похідній формі, у ківерах, з рушницями, ранцями й величезними мішками, стояв перед бараками, і французький жвавий гомін, впереміж з лайкою, перекочувався по всій лінії.

У бараку всі були готові, одягнені, підперезані, взуті й чекали тільки наказу виходити. Лише хворий солдат Соколов, блідий, худий, з синіми колами круг очей, не взутий і не вдягнений сидів на своєму місці і витріщеними від худорби очима запитливо дивився на товаришів, які не звертали на нього уваги, і неголосно й рівномірно стогнав. Видно, не так страждання — він був хворий на кривавий пронос — як страх і горе, що треба залишатися самому, змушували його стогнати.

П'єр, взутий у черевики, що їх пошив для нього Каратаєв з цибика, якого приніс француз, щоб підшили йому підошви,— підперезаний мотузкою, підійшов до хворого і присів перед ним напочіпки.

— Що ж, Соколов, вони ж не зовсім ідуть звідси! У них тут шпиталь. Може, тобі ще краще, ніж нам, буде,— сказав П'єр.

— О господи! О смерть моя! О господи! — голосніше застогнав солдат.

— Та я зараз ще спитаю їх,— сказав П'єр і, підвівшись, пішов до дверей барака. В той час, як П'єр підходив до дверей, знадвору підходив з двома солдатами той капрал, який вчора вгощав П'єра люлькою. І капрал, і солдати були в похідній формі, в ранцях та ківерах з застебнутими лускатими підборідниками, що змінювали їх знайомі обличчя.

Капрал ішов до дверей, щоб зачинити їх за наказом начальства. Перед випусканням треба було перелічити полонених.

— Caporal, que fera-t-on du malade?..1—почав П'єр; але в ту хвилину, як він говорив це, в нього виник сумнів, чи той це знайомий його капрал, чи інша, незнайома людина: так не схожий був на себе в цю хвилину капрал. Крім того, в ту хвилину, як П'єр говорив це, з двох боків раптом залунало тріскотіння барабанів. Капрал насупився на П'єрові слова і, промовивши безглузду лайку, захлопнув двері. В бараку стало напівтемно; з двох боків різко тріскотіли барабани, заглушуючи стогін хворого.

"Ось воно!.. Знову воно!" — сказав собі П'єр, і мимовільний холод пробіг по його спині. У зміненому обличчі капрала, у звуку його голосу, в збудливому й оглушливому тріскотінні барабанів П'єр пізнав ту таємничу, байдужу силу, що примушувала людей проти своєї волі умертвляти таких, як самі, ту силу, дію якої він спостерігав під час страти. Боятися, намагатись уникнути цієї сили, звертатися з просьбами чи умовлянням до людей, що правили за знаряддя її, було марно. Це знав тепер П'єр. Треба було чекати й терпіти. П'єр не підійшов більше до хворого і не оглянувся на нього. Він мовчки, насупившись, стояв біля дверей барака.

Коли двері барака відчинилися і полонені, як отара овець, стали чавити один одного, стовпившись у виході, П'єр пробився поперед них і підійшов до того самого капітана, що, як запевняв капрал, ладен був усе зробити для П'єра. Капітан теж був у похідній формі, і з холодного обличчя його дивилось те саме "воно", що його П'єр впізнав у словах капрала і в тріскотінні барабанів.

— Filez, filez2, — примовляв капітан, суворо хмурячись і дивлячись на юрму полонених, що сунула повз нього. П'єр знав, що його спроба буде даремна, але підійшов до нього.

— Eh bien, qu'est ce qu'il y a? — холодно оглянувшись, ніби не впізнавши, промовив офіцер. П'єр сказав про хворого.

— Il pourra marcher, que diable! — сказав капітан.—Fi lea, filez3,— примовляв він далі, не дивлячись на П'єра.

— Mais non, il est à l'agonie4...— почав був П'єр.

1 — Капрале, що з хворим робити?..

2 — Проходьте, проходьте,

3 — Ну, чого ще? — Він піде, бісового батька! — Проходьте, проходьте, * — Та ні ж, він помирає...

— Voulez vous bien!..1 — злобно насупившись, крикнув капітан.

"Драм-да-да-дам, дам, дам",— тріскотіли барабани. І П'єр зрозумів, що таємнича сила вже цілком оволоділа цими людьми і що тепер говорити ще що-небудь марно.

. Полонених офіцерів відділили від солдатів і звеліли їм іти попереду. Офіцерів, серед'яких був П'єр, було чоловік тридцять, солдатів чоловік триста.

Полонені офіцери, випущені з інших бараків, були всі чужі, були значно "краще одягнені, ніж П'єр, і дивились на нього, в його взутті, недовірливо і відчужено. Недалеко від П'єра йшов огрядний майор у казанському халаті, підперезаний рушникОхМ, з пухлим, жовтим, сердитим обличчям, який, видно, користувався загальною пошаною своїх товаришів полонених. Він одну руку з кисетом тримав за пазухою, другою спирався на цибух. Майор, пихкаючи і віддуваючись, буркотів і сердився на всіх за те, що, як йому здавалося, його штовхають і що всі квапляться, коли квапитись нема куди, всі з чогось дивуються, коли ні в чому нема нічого дивного. Другий, маленький худий офіцер, з усіма заговорював, роблячи припущення про те, куди їх ведуть тепер і чи далеко вони встигнуть пройти за сьогоднішній день. Чиновник у валянках і в комісаріатській формі забігав з різних боків і оглядав погорілу Москву, голосно повідомляючи про свої спостереження — що згоріло і яка була та чи ця, видна тепер, частина Москви. Третій офіцер, польського походження по акценту, сперечався з комісаріатським чиновником, доводячи йому, що він помиляється у визначенні кварта'лів Москви.

— Про що сперечаєтесь? — сердито казав майор.— Миколи чи Власа — все одно; бачите, все згоріло, ну й кінець... Чого штовхаєтесь, хіба дороги мало,— звернувся він сердито до того, що йшов позаду і зовсім не штовхав його.

— Ай, ай, ай, що наробили! — чутно було, проте, то з того, то з цього боку голоси полонених, які оглядали пожарище.— І За-москворіччя он, і Зубово, та й у Кремлі... Дивіться, половини нема. Та я вам казав, що все Замоскворіччя, он так і є.

Ну, знаєте, що згоріло, про що ж балакати! — казав

майор.

Проходячи через Хамовники (один з небагатьох вцілілих кварталів Москви) повз церкву, весь натовп полонених раптом потис-нувся до одного боку, і почулись вигуки жаху та огиди.

— Ач, мерзотники! Ото нехристи! Та мертвий, мертвий і є...