Війна і мир - Толстой Лев

З коней ішла пара. І одяг, і сідла, і поводи — все було мокре, слизьке і розкисле, так само, як і земля й опале листя, яким була встелена дорога. Люди сиділи наїжившись, намагаючись не ворушитись, щоб відігрівати ту воду, яка протікала до тіла, і не пропускати нової холодної, що підтікала під сидіння, під коліна і за шиї. У середині розтягненого строю козаків дві фури з французькими і підпряжними, в сідлах, козачими кіньми торохтіли по корінню та гілках і бурчали по налитих вщерть водою коліях дороги.

Кінь Денисова, обходячи калюжу, що була на дорозі, потягнувся вбік і штовхнув його коліном об дерево.

— Е, чорт! — сердито вигукнув Денисов і, вищиривши зуби, нагайкою тричі вдарив коня, забризкавши себе й товаришів грязюкою. Денисов був не в настрої: і від дощу, і від голоду (з ранку ніхто нічого не їв), і, головне, від того, що досі від Долохова не було вістей і посланий взяти язика не повертався.

"Навряд чи трапиться друга така нагода, як нині, напасти на транспорт. Самому нападати занадто рисковано, а відкласти до другого дня — з-під носа вихопить здобич хто-небудь з великих партизанів",— думав Денисов, раз у раз поглядаючи уперед з надією побачити очікуваного посланця від Долохова.

Виїхавши на просіку, по якій видно було далеко праворуч,; Денисов зупинився.

— їде хтось,— сказав він.

Осавул подивився в тому напрямі, куди показував Денисов.

— їдуть двоє — офіцер і козак. Тільки не припущенно, щоб був сам підполковник,— сказав осавул, який любив вживати невідомі козакам слова.

Вершники, спустившись з гори, зникли з очей і за кілька хвилин знову з'явилися. Попереду втомленим галопом, поганяючи нагайкою, їхав офіцер — розтріпаний, наскрізь промоклий і з засунутими вище колін штанами. За ним, стоячи на стременах, рисив козак. Офіцер цей, дуже молоденький хлопець з широ-' ким рум'яним обличчям і з бистрими, веселими очима, під'їхав до Денисова й подав йому промоклого конверта.

— Від генерала,— сказав офіцер.— Пробачте, що не зовсім сухий...

Денисов, нахмурившись, узяв конверта і став розпечатувати.

— От казали все, що небезпечно, небезпечно,— промовив офіцер, звертаючись до осавула в той час, як Денисов читав поданого йому листа.— А втім, ми з Комаровим,— він показав на козака,— підготувались. У нас по два пісто... А це що таке?— спитаб він, побачивши французького барабанщика,— полонений? Ви вже були в бою? Можна з ним поговорити?

— Ростов! Петя!— вигукнув у цей час Денисов, перебігши поданого йому листа.— Та як же ти не сказав, хто ти?— і Де' нисов з усмішкою, обернувшись, простягнув руку офіцерові.

Офіцер цей був Петя Ростов. '

Цілу дорогу Петя готувався до того, як він, як слід дорослому й офіцерові, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим. Але тільки-но Денисов усміхнувся до нього, Петя одразу засяяз, почервонів од радості і, забувши підготовлену офіціальність, почав розповідати про те, як він проїхав повз французів і який він радий, що йому дали таке доручення, і що він був уже в бою під Вязьмою, і що там відзначився один гусар.

— Ну, я радий тебе бачити,— перебив його Денисов, і обличчя його набрало знову заклопотаного виразу.

— Михаиле Феоклитовичу,— звернувся він до осавула,— а це ж знову від німця. Він при ньому перебуває.— І Денисов розповів осавулові, що зміст паперу, привезеного щойно, полягав у повтореній вимозі від генерала німця приєднатися для нападу на транспорт.— Якщо ми його завтра не візьмемо, він у нас з-під носа видере,— закінчив він.

У той час, як Денисов говорив з осавулом, Петя, збентежений холодним тоном Денисова і гадаючи, що причиною цього тону був стан його штанів, під шинеллю зсував їх так, щоб ніхто цього не помітив, намагаючись мати вигляд якнайбільш войовничий.

— Буде який наказ від вашого високоблагородія?— спитав він Денисова, приставляючи руку до козирка і знову вертаючись до гри в ад'ютанта та генерала, до якої він підготувався,-^— чи повинен я залишатися при вашому високоблагородії?

— Накази?..— замислено сказав Денисов.— Та ти можеш зостатися до завтрашнього дня?

— Ах, будь ласка... Можна мені при вас зостатися?— вигукнув Петя.

— Та як саме сказано тобі від генерала — зразу повернутися?— спитав Денисов. Петя почервонів.

— Та він нічого не сказав. Я думаю, можна?— промовив він запитально.

— Ну, гаразд,— сказав Денисов. І, звернувшись до своїх підлеглих, він дав розпорядження про те, щоб партія йшла до призначеного біля караулкй в лісі місця відпочинку і щоб офіцер на киргизькому коні (цей офіцер виконував обов'язки, ад'ютанта) їхав шукати Долохова, довідатись, де він і чи прийде він увечері. А сам Денисов з осавулом і Петею мав намір під'їхати до узлісся, яке виходило в бік Шамшева, щоб глянути на те місце розташування французів, що на нього мав бути спрямований завтрашній напад.

— Ну, борода,— звернувся він до селянина провідника,— веди до Шамшева.

Денисов, Петя і осавул, у супроводі декількох козаків та гусара, який віз полоненого, поїхали ліворуч через яр, до узлісся.

V

Дощик ущух, тільки падав туман і капало з віття дерев. Денисов, осавул та Петя мовчки їхали за селянином у ковпаку, який, легко і беззвучно ступаючи по корінню й мокрому листю своїми вивернутими ногами у личаках, вів їх до узлісся.

Вийшовши на 'схил, селянин припинився, роздивився і рушив до рідкої стіни дерев. Біля великого дуба, з неопалим ще листям, він зупинився і таємничо поманив до себе рукою.

Денисов і Петя під'їхали до нього. З того місця, на якому зупинився селянин, було видно французів. Зразу за лісом ішло схилом униз ярове поле. Праворуч, через крутий яр, видно було невелике сільце і панський будинок із зруйнованим дахом. У цьому сільці і в панському будинку, і по всьому пагорку, в садку, біля криниць та ставка і по всій дорозі на гору від мосту до села, не більш як за двісті сажнів відстані, видно було у пливучому тумані юрми людей. Чутно було ясно їх неросійські покрикування на коней у повозках, що дерлися на гору, і погукування один до одного.

— Полоненого дайте сюди,— неголосно сказав Денисов, не зводячи очей з французів.

Козак зліз з коня, зсадив хлопчика і разом з ним підійшов до Денисова. Денисов, показуючи на французів, питав, які і які це війська. Хлопець, встромивши свої змерзлі руки до кишень і звівши брови, злякано дивився на Денисова і, незважаючи на очевидне бажання сказати все, що він знав, плутався у своїх відповідях і лише підтверджував те, що питав Денисов. Денисов, нахмурившись, одвернувся од нього і звернувся до осавула, передаючи йому свої міркування.

Петя, швидкими рухами повертаючи голову, оглядався то на барабанщика, то на Денисова, то на осавула, то на французів у селі й на дорозі, пильнуючи, щоб не пропустити чого-небудь важливого.

— Прийде, не прийде Долохов, треба брати!.. Га?—сказав Денисов, весело блиснувши очима.

— Місце зручне,— сказав осавул.

— Піхоту низом пошлемо — болотами,— говорив далі Денисов:— вони підлізуть до саду; ви заїдете з козаками звідти, — Денисов показав на ліс за селом;— а я звідси зі своїми гусарами. І за пострілом...

— Видолинком не можна буде — трясовина,— сказав осавул.— Коні позагрузають, треба об'їжджати лівіше.

У той час, як вони півголосом отак говорили, внизу, у видолинку від ставка клацнув один постріл, другий, забілів димок 1 залунав дружний, наче веселий галас сотень французів, що були на схилі. В першу хвилину і Денисов, і осавул подались назад. Вони були так близько, що їм здалося, що вони були причиною цих пострілів і вигуків. Але постріли й вигуки стосувались не їх. Низом, болотами біг чоловік у чомусь червоному. Очевидно, по ньому стріляли і на нього кричали французи.

— А це ж наш Тихон,— сказав осавул.

— Він! він і є!

— Яка шельма,— сказав Денисов.

— Втече!—примружуючи очі, промовив осавул.

Чоловік, якого вони називали Тихоном, підбіг до річки, шубовснув у неї так, шо бризки полетіли, і, зникнувши на мить, вибрався рачки, весь чорний від води, й побіг далі. Французи, які бігли за ним, зупинилися.

— Ну, спритний,— сказав осавул.

— Яка бестія!—з тим же виразом досади промовив Денисов.— І що він робив досі?

— Це хто?—спитав Петя.

— Це наш пластун. Я його посилав язика взяти.

— Ага!— сказав Петя з першого слова Денисова, киваючи головою, наче він усе зрозумів, хоч він зовсім не зрозумів жодного слова.

Тихон Щербатий був один з найпотрібніших людей у партії. Він був селянин з Покровського під Гжаттю. Коли на початку своїх дій Денисов прийшов у Покровське і, як завжди, покликавши старосту, спитав про те, що їм відомо про французів, староста відповів, як відповідали і всі старости, ніби захищаючись, що вони нічого знать не знають, відати не відають. Але коли Денисов пояснив їм, що його мета бити французів, і коли він спитав, чи не заблукували до них французи, то староста сказав, що ми-родери бували справді, але що в них у селі лише один Тишка Щербатий займається цими справами. Денисов звеліз покликати до себе Тихона і, похваливши його за його діяльність, сказав при старості кілька слів про ту вірність цареві і вітчизні та про ненависть до французів, яку повинні плекати сини вітчизни.

— Ми французам поганого не робимо,— сказав Тихон, очевидно сторопівши від цих слів Денисова.— Ми тільки так, значить, з охоти балувались з хлопцями. Миродерів справді десятків зо два побили, а так ми поганого не робили...— На другий день, коли Денисов, зовсім забувши про цього селянина, вийшов з Покровського, його повідомили, що Тихон пристав до партії і просив, щоб його при ній залишили. Денисов звелів залишити його.

Тихон, який спочатку виконував чорну роботу—розкладав вогнища, носив воду, білував коней і т. ін., скоро виявив велику охоту і здібність до партизанської війни. Він по ночах ходив по здобич і щоразу приносив з собою одяг та зброю французькі, а коли йому наказували, то приводив і полонених. Денисов звільнив Тихона від робіт, почав брЬти його з собою в роз'їзди і зачислив козаком.

Тихон не любив їздити верхи і завжди ходив пішки, ніколи не відстаючи від кавалерії. Зброя його складалася з мушкетона, якого він носив більше для сміху, піки і сокири, якою він орудував, як вовк орудує зубами, однаково легко вибираючи ними бліх з шерсті і перекушуючи товсті кістки.