Війна і мир - Толстой Лев

Люди, які мають най

і Великі бойові сили завжди перемагають.

більше бажання битися, завжди поставлять себе і в найвигід-ніші умови для бійки.

Дух війська є множник на масу, що дає здобуток сили. Виі значити і виразити значення духу війська, цього невідомої^ множника, є завдання науки. /

Завдання це можливе тільки тоді, коли ми перестанемо довільно підставляти замість значення всього невідомого х ті умови, за яких виявляється сила, як-от: розпорядження полководця, озброєння і т. д., приймаючи їх за значення множника, а визнаємо це невідоме в усій його цільності, тобто як більше чи менше бажання битися і наражатися на небезпеку. Тоді тільки, виражаючи рівняннями певні історичні факти, можна з порівняння відносного значення цього невідомого сподіватися на визначення самого невідомого.

Десять чоловік, батальйонів чи дивізій, б'ючись з п'ятнадцятьма чоловіками, батальйонами чи дивізіями, перемогли п'ятнадцять, тобто убили і забрали в полон усіх без залишку і самі втратили чотири; отже, знищено з одного боку чотири, з другого боку п'ятнадцять. Виходить, чотири дорівнювали п'ятнадцяти і, виходить, 4х= 15#. Виходить х:у = 15:4. Рівняння це не дає зна* чення невідомого, але воно дає відношення між двома невідомими. І з підведення під такі рівняння історичних нарізно взятих одиниць (боїв, кампаній, періодів воєн) вийдуть ряди чисел, в яких повинні існувати і можуть бути відкриті закони.

Тактичне правило про те, що треба діяти масами під час наступу і розрізнено під час відступу, несвідомо підтверджує лише гу істину, що сила війська залежить від його духу. Для того, щоб вести людей під ядра, треба більше дисципліни, що досягається лише рухом у масах, ніж для того, щоб відбиватися від нападаючих. Але правило це, при якому випускається з уваги дух війська, безперестанно виявляється невірним і особливо разюче суперечить дійсності там, де буває велике піднесення або великий занепад духу війська,— в усіх народних війнах.

Французи, відступаючи в 1812 році, хоч і повинні б захищатися нарізно, за тактикою, тиснуться докупи, бо дух війська занепав так, що тільки маса втримує військо вкупі. Росіяни, навпаки, за тактикою повинні були б нападати масою, а насправді роздрібнюються, бо дух такий піднесений, що окремі люди без наказу б'ють французів і не потребують примусу для того, щоб брати на себе тягар і наражатися на небезпеку.

III

Так звана партизанська війна почалася зі вступу ворога у Смоленськ.

Перше ніж партизанську війну офіціально прийняв наш уряд, уже тисячі людей ворожої армії — відсталих мародерів, фуражирів — винищили козаки й селяни, які вбивали цих людей так само несвідомо, як несвідомо собаки загризають забіглого скаженого собаку. Денис Давидов своїм російським чуттям перший зрозумів значення цієї страшної зброї, яка, не питаючи про правила воєнного мистецтва, знищувала французів, і йому належить слава першого кроку для узаконення цього прийому війни.

24 серпня було засновано перший партизанський загін Давидова, і слідом за його загоном стали засновуватись інші. Чим далі точилася кампанія, тим далі збільшувалось число цих загонів.

Партизани знищували велику армію частинами. Вони підбирали те відпале листя, що само собою сипалося з висохлого де-' рева — французького війська, й іноді трусили це дерево. У жовтні, в той час, як французи бігли до Смоленська, цих партій різних величин і характерів були сотні. Були партії, які переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, з вигодами життя; були самі козачі, кавалерійські; були дрібні, збірні, піші та кінні, були селянські та поміщицькі, нікому не відомі. Був начальником партії дяк, який узяв за місяць кілька сот полонених. Була старостиха Василиса, яка побила сотні французів.

Останні числа жовтня були часом самого розпалу партизанської війни. Той, перший період цієї війни, під час якого партизани, самі дивуючись зі своєї сміливості, боялися, що кожної хвилини їх могли піймати й оточити французи, і, не розсідлуючи коней і майже не злізаючи з них, ховалися по лісах, щохвилини чекаючи погоні,— уже минув. Тепер уже війна ця визначилась, усім стало ясно, яких заходів можна вжити з французами і яких не можна. Тепер уже тільки ті начальники загонів, які зі штабами, за правилами, ходили вдалині від французів, вважали ще багато чого неможливим. А дрібні партизанські групи, давнр вже почавши свою справу і зблизька підглядаючи за французами, вважали можливим те, про що не сміли й думати начальники великих загонів. Щождо козаків і селян, які вешталися між французами, то вони вважали, що тепер уже все можливе.

22 жовтня Денисов, бувши одним з партизанів, перебував зі своєю партією в самому розпалі партизанської пристрасті. З ранку він зі своєю партією був у русі. Він цілий день по лісах, що прилягали до великого шляху, стежив за великим французьким транспортом кавалерійських речей та російських полонених, який відділився від інших військ і під сильним прикриттям, як це було відомо від лазутчиків та полонених, просувався до Смоленська. Про цей транспорт було відомо не тільки Денисову й Долохову (теж партизанові з невеликою партією), який ходив близько від Денисова, але й начальникам великих загонів зі штабами: усі знали про цей транспорт і, як казав Денисов, гострили на нього зуби. Двоє з цих великих загінних начальників — один поляк, другий німець — майже одночасно прислали Денисову запрошення приєднатися кожен до свого загону, для того, щоб напасти на транспорт.

— Ні, брат, я сам не ликом шитий,— сказав Денисов, прочитавши ці папери, і написав німцеві, що, незважаючи на душевне бажання, яке він мав служити під начальством такого доблесного і славнозвісного, генерала, він мусить позбавити себе цього щастя, бо вже стан під начальство генерала поляка. А генералові поляку він написав те ж саме, повідомляючи його, що він уже став під начальство німця.

Розпорядившись таким чином, Денисов мав намір, без донесення про те вищим начальникам, разом з Долоховим атакувати і взяти цей транспорт своїми невеликими силами. Транспорт ішов 22 жовтня від села Микулина до села Шамшева. Ліворуч шляху від Микулина до Шамшева йшли великі ліси, місцями вони підходили до самої дороги, місцями віддалялися від дороги на версту й більше. Оцими лісами цілий день, то заглиблюючись всередину їх, то виїжджаючи на узлісся, їхав з партією Денисов, не перестаючи стежити за просуванням французів. З ранку, недалеко від Микулина, там, де ліс близько підходив до шляху, козаки з партії Денисова ?ахопшы дв: навантажені кавалерійськими сідлами фури, що стали в болоті, і одвезли їх до лісу. Відтоді й до самого вечора партія, не нападаючи, стежила за рухом французів. Треба було, не злякавши їх, дати спокійно дійти до Шамшева і тоді, з'єднавшись з Долоховим, який мав надвечір приїхати на нараду до караулки в лісі (за версту від Шамшева), удосвіта впасти з двох боків, як сніг на голову, і побити й забрати всіх разом.

Ззаду, за дві версти від Микулина, там, де ліс підходив до самого шляху, було залишено шість козаків, які мали донести зараз же, тільки-но з'являться нові колони французів.

Спереду Шамшева так само Долохов мав розвідати дорогу, щоб знати, на якій відстані є інші французькі війська. При транспорті передбачалося півтори тисячі чоловік. У Денисова було двісті чоловік, у Долохова могло бути стільки ж. Але чисельна перевага не зупиняла Денисова. Одно тільки, що ще треба було знати йому, це те, які саме були ці війська; і з цією метою Денисову треба було взяти язика (тобто людину з ворожої колони). В ранішньому нападі на фури справу зробили так хапливо, що французів, які були при фурах, усіх перебили і захопили живим лише хлопчину-барабанщика, а він був відсталий і нічого не міг сказати певного про те, з яких військ складалася колона.

Нападати вдруге Денисов вважав небезпечним, щоб не стривожити всю колону, і тому він послав вперед у Шамшево селянина Тихона Щербатого, який був при його партії, захопити, якщо можна, хоч одного з французьких передових квартир'єрів, що були там.

Був осінній, теплий, дощовий день. Небо і обрій були однакового кольору каламутної води. То падав наче туман, то раптом періщив скісний краплистий дощ.

На породистому, худому, з підтягнутими боками коні, в бурці й папасі, з яких текла вода, їхав Денисов. Він скривлявся від скісного дощу і заклопотано придивлявся вперед, так само, як і його кінь, що косив голову і щулив вуха. Схудле і обросле густою короткою чорною бородою обличчя його здавалось сердитим.

Поруч з Денисовим, також у бурці і в папасі, на гладкому великому донці їхав козачий осавул — товариш по службі Денисова.

Осавул Ловайський — третій, також у бурці і в папасі, був довгий, плаский, як дошка, білолиций, білявий чоловік з вузькими світлими очицями і зі спокійно самовдоволеним виразом і на обличчі і в посадці. Хоч і не можна було сказати, в чому полягала особливість коня і їздця, але з першого погляду на осавула і Денисова видно було, що Денисову і мокро, і незручно,— що Денисов чоловік, який сів на коня; тимчасом, дивлячись на осавула, можна було бачити, що йому так само зручно і добре, як і завжди, і що він не чоловік, який сів на коня, а чоловік, який становить разом з конем одну, збільшеною подвійною силою, істоту.

— Трохи попереду від них ішов наскрізь промоклий сільський чоловічина — провідник у сірому каптані і в білому ковпаку.

Трохи позаду, на худій тонкій киргизькій конячині з^вели-чезним хвостом та гривою і з продертими до крові губами, їхав молодий офіцер у синій французькій шинелі.

Поруч з ним їхав гусар, везучи за собою на крупі коня хлопчика у французькому драному мундирі і в синьому ковпаку. Хлопчик тримався червоними від холоду руками за гусара, ворушив своїми босими ногами, намагаючись зігріти їх, і, звівши брови, здивовано оглядався круг себе. Це був взятий вранці французький барабанщик.

Ззаду, по три, по чотири, вузькою розкислою і роз'їждженою лісовою дорогою тяглися гусари, потім козаки, хто в бурці, хто у французькій шинелі, хто в попоні, накинутій на голову. Коні, і рижі, і гніді, всі здавалися вороними від дощу, що струмував з них. Шиї в коней здавалися дивно тонкими від того, що позлипалися гриви.