Війна і мир - Толстой Лев

Тихон однаково певно, з усього розмаху, розколював сокирою колоди і, взявши сокиру за обух, вистругував нею тонкі кілочки і вирізував ложки. В партії Денисова Тихон посідав своє особливе, виняткове місце. Коли треба було зробити що-небудь особливо важке й гидке — виважити плечем з грязюки повозку, за хвіст витягти з болота коня, оббілувати його, залізти в саму середину французів, пройти за день п'ятдесят верст,— усі показували, посмію-ючись, на Тихона.

. —" Що йому, чортові, зробиться, коняра здоровенний,— казали про нього.

Одного разу француз, якого брав Тихон, вистрілив у нього з пістолета і влучив йому в м'якуш спини. Рана ця, яку Тихон лікував лише горілкою, внутрішньо і зовні, була темою найве-селіших жартів у цілому загоні, і жартів, яким залюбки піддавався Тихон.

— Що, брат, не будеш? Хіба скорчило?—сміялися з нього козаки, і Тихон, навмисно скорчившись і роблячи гримаси, вдаючи, що він сердиться, дуже смішно лаяв французів. Вплив цієї пригоди на Тихона виявився лише в тому, що після його поранення він рідко приводив полонених^

Тихон був найкориснішою і найхоробрішою людиною в партії. Ніхто більше за нього не відкрив випадків нападу, ніхто більше за нього не побрав і не побив французів; і внаслідок цього він був блазнем усіх козаків, гусарів і сам охоче приймав цей чин. Тепер Денисов послав Тихона ще вночі у Шамшево для того, щоб узяти язика. Але, чи тому, що він не вдовольнився одним французом, чи тому, що проспав ніч, він вдень заліз у кущі, в саму середину французів і вони, як бачив з гори Денисов, викрили його.

VI

Поговоривши ще якийсь час з осавулом про завтрашній напад, який тепер, зваживши на близькість французів, Денисов, здавалось, остаточно вирішив, він повернув коня і поїхав назад. ^

— Ну, брат, тепер поїдемо обсушимось,— сказав він Петі.

Під'їжджаючи до лісової караулки, Денисов зупинився, вглядаючись у ліс. Лісом поміж деревами великими легкими кроками йшов на довгих ногах, метляючи довгими руками, чоловік у куртці, в личаках і в казанському капелюсі, з рушницею через плече і з сокирою за поясом. Побачивши Денисова, чоловік цей поспішно шпурнув щось у кущ і, знявши з обвислими полями мокрого капелюха, підійшов до начальника. Це був Тихон. По-копирсане віспою та зморшками обличчя його з маленькими вузькими очима сяяло самовдоволеною веселістю. Він високо підвів голову і, наче стримуючись від сміху, втупив очі в Денисова.

— Ну, де пропадав?—спитав Денисов.

— Де пропадав? За французами ходив,— сміливо й поспішно відповів Тихон хрипким, але співучим басом.

— Чого ж ти вдень поліз? Тварюка! Ну що ж, не взяв?..

— Взяв то взяв,— сказав Тихон.

— Де ж він?

— Та я його взяв попервах на світанку ще,— говорив далі Тихон, переставляючи ширше пласкі вивернуті ноги в личаках,— й одвів до лісу. Бачу, нікудишній. Думаю, дай піду, іншого, акуратнішого якого візьму.

— Ач, шельма, так і є,— сказав Денисов до осавула.— Чому ж ти цього не привів? *

— Та нащо ж його водити,— сердито й поспішно перебив Тихон,— негодящий. Хіба я не знаю, яких вам треба?

— Ото яка бестія!.. Ну?..

— Пішов за другим,— говорив далі Тихон,— підповз я таким манером у ліс та й діг.— Тихон несподівано і гнучко ліг на черево, показуючи сценічно, як він це зробив.— Один і натрапив,— говорив він далі.— Я його таким манером і згріб.— Тихон швидко й легко схопився.— Ходімо, кажу, до полковника. Як загаласує! А їх тут четверо. Кинулись на мене зі шпажками. Я на них таким манером сокирою: що ви, мовляв, господь з вами,— вигукнув Тихон, розмахнувши руками і, грізно насупившись, випнув груди.

— То ж то ми з гори бачили, як ти дременув через калюжі он,— сказав осавул, звужуючи свої блискучі очі.

Петі дуже хотілось сміятися, але він бачив, що всі стримувалися від сміху. Він швидко переводив очі з Тихонового обличчя на обличчя осавула й Денисова, не розуміючи, що все це означає.

— Ти дурня не клей,— сказав Денисов, сердито покашлюючи.— Чому першого не привів?

Тихон став чухати однією рукою спину, другою .голову, і раптом уся пика його розтяглася в осяйну дурну усмішку, відкривши недостачу зуба (за що його і прозвано Щербатим). Денисов усміхнувся, і Петя зайшовся веселим сміхом, до якого приєднався й сам Тихон.

— Та що, зовсім несправний,— сказав Тихон.— Одежинка поганенька на ньому, куди там його вести. Та й грубіян, ваше благородіє. Як же, каже, я сам анаральський син, не піду, каже.

— Яка тварюка! — сказав Денисов.— Мені розпитати треба...

— Та я його питав,— сказав Тихон.— Він каже: погано знайомий Наших, каже, й багато, та все плохі; тільки, каже, сама назва. Ахніть, каже, добре, усіх заберете,— закінчив Тихоні, весело й рішуче глянувши в очі Денисову.

— Ось я тобі всиплю сотню гарячих, будеш тоді дурня корчити,— сказав Денисов суворо.

— Та чого ж сердитись,— сказав Тихон,— що ж, я не бачив французів ваших? Ось хай стемніє, я тобі яких завгодно,, хоч трьох приведу.

— Ну, їдьмо,— сказав Денисов. І до, самої караулки він їхав мовчки, сердито нахмурившись.

Тихон зайшов ззаду, і Петя чув, як сміялися з ним і з нього козаки про якісь чоботи, що їх він кинув у кущ.

Коли Петю перестав брати сміх, що охопив його від Тихоно-вих слів і усмішки, і Петя зрозумів на мить, шо Тихон цей убив людину, йому стало ніяково. Він оглянувся на полоненого барабанщика, і щось кольнуло його в серце. Але ця ніяковість тривала тільки одну мить. Він відчув потребу вище підвести голову, підбадьоритись і, набравши значущого вигляду, розпитати осавула про завтрашню справу, щоб не бути недостойним того товариства, в якому він перебував.

Посланий офіцер зустрів Денисова на дорозі із звісткою, що Долохов с&м зараз приїде і що з його боку все гаразд.

Денисов раптом повеселішав і покликав до себе Петю.

— Ну, розкажи ти мені про себе,— сказав він.

VII

Петя під час виїзду з Москви, покинувши своїх рідних, приєднався до свого полку і скоро по цьому його взяв до себе ординарцем генерал, який командував великим загоном. Відтоді, як його підвищили в офіцери і особливо відтоді, як він перейшов у діючу армію, де він брав участь у Вяземському бою, Петя перебував увесь час у щасливо-збудженому стані радості з того, що він великий, і весь час у захваті поспішав, щоб не пропустити якої-небудь нагоди справжнього геройства. Він був дуже щасливий з того, що бачив і зазнав у армії, але разом з тим йому все здавалося, що там, де його нема, саме тепер і відбувається справжнісіньке, геройське. І він квапився туди, де його тепер не було.

Коли 21 жовтня його генерал висловив бажання послати кого-небудь до загону Денисова, Петя так жалісно просив, щоб послали його, що генерал не міг відмовити. Але, виряджаючи його і згадавши безумний вчинок Петі у Вяземському бою, де Петя, замість того, щоб їхати дорогою туди, куди його було послано, поїхав у цеп під вогонь французів і вистрілив там двічі зі свого пістолета,— виряджаючи його, генерал якраз заборонив Петі брати участь у будь-яких діях Денисова. От тому саме Петя почервонів і зніяковів, коли Денисов спитав, чи може він зостатися. До виїзду на узлісся Петя вважав, що йому треба, точно виконуючи свій обов'язок, одразу повернутися. Але коли він побачив французів, побачив Тихона, взнав, що вночі неодмінно атакують, він зі швидкістю переходів юнаків від одного погляду до другого, вирішив сам з собою, що генерал його, якого він досі дуже поважав,— погань, німець, що Денисов герой і осавул герой, і Тихон герой і що йому було б соромно поїхати від них у скрутну хвилину.

Уже смеркало, коли Денисов, Петя ) осавул під'їхали до караулки. В напівтемряві видно було коней у сідлах, козаків, гусарів, які ладнали куріньчики на галявині і (щоб не бачили диму французи) розводили вогонь у лісовому яру, і він червонів там. У сінях маленької хатини козак, закачавши рукави, рубав баранину. В самій хаті були три офіцери з партії Денисова; вони влаштовували стіл з дверей. Петя скинув і віддав сушити свій мокрий одяг і зараз же взявся допомагати офіцерам влаштовувати обідній стіл.

Через десять хвилин був готовий стіл, накритий скатертиною. На столі була горілка, ром у фляжці, білий хліб і смажена баранина з сіллю.

Сидячи разом з офіцерами за столом і розриваючи руками, по яких текло сало, жирну, пахучу баранину, Петя перебував у захопленому дитячому стані ніжної любові до всіх людей і внаслідок того — впевненості в такій самій любові до себе інших людей.

— То що ж ви думаєте, Василю Федоровичу,— звернувся він до Денисова,— нічого, що я з вами зостанусь на деньок? — І не чекаючи відповіді, він сам відповів собі: — Мені ж наказано довідатись, ну от я й довідуюсь... Тільки ви мене пустіть у най... у найголовнішу... Мені не треба нагород... А мені хочеться...— Петя зціпив зуби і оглянувся, посіпуючи вгору піднятою головою і розмахуючи рукою.

— У найголовнішу...— повторив Денисов, усміхаючись.

— Тільки вже, будь ласка, мені дайте команду зовсім, щоб я командував,— провадив Петя,— ну хіба вам важко? Ах, вам ножика? — звернувся він до офіцера, який хотів одрізати баранини. І він подав свого складаного ножика.

Офіцер похвалив ножика.

— Візьміть, будь ласка, собі. В мене багато таких...— почервонівши, сказав Петя.— Матінко! Я й забув зовсім,— раптом вигукнув він.— У мене ізюм чудесний! Знаєте, такий, без кісточок. У нас маркітант новий — і такі чудові речі. Я купив десять фунтів. Я звик що-небудь солодке. Хочете?..— І Петя побіг у сіни до свого козака і приніс торби, в яких було фунтів з п'ять ізюму.— їжте, панове, їжте.

— А ще чи не треба вам кофейника? — звернувся він до осавула.— Я в нашого маркітанта купив, чудесний! У нього прекрасні речі. І він чесний дуже. Це головне. Я вам пришлю неодмінно. А може, ще в вас вийшли, оббилися кремінці,— це ж буває. Я взяв з собою, в мене ось тут,— він показав на торби,— сто кремінців. Я дуже дешево купив. Візьміть, будь, ласка, скільки треба, а то й усі...— І раптом, злякавшись, чи не заговорився він, Петя зупинився й почервонів.

Він став згадувати, чи не зробив він ще яких дурниць. І, перебираючи спогади нинішнього дня, він зупинився на спогаді про француза-барабанщика.— "Нам ось чудесно, а йому як?

Куди його діли? Чи нагодували його? Чи не скривдили?"—подумав він.