Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Ви все подивилися в місті?

— Ой, ну звісно! Були у Латинському кварталі, на Копакабані, ходили на "Гру в піжамах". Це перша театральна вистава, яку ми бачили в житті. І вона страшенно нас розчарувала. Вони всі такі?

— Більшість із них. А ви піднімалися нагору сама знаєш чого?

— Ні, але ми відвідали Радіо-Сіті. Знаєш, там навіть люди живуть. Ми подивилися концерт у мюзик-холі Радіо-Сіті, і, Джін-Луїзо, на сцену там виходила коняка.

Джін-Луїза сказала, що це її зовсім не дивує.

— Ми з Флетчером, ясна річ, раді були повернутися додому. Просто не розуміло, як ти там живеш. Флетчер витратив у Нью-Йорку за два тижні більше грошей, ніж ми тут витрачаємо за півроку. Флетчер сказав, що не уявляє, чого це люди живуть у такому місті, коли можна за безцінь придбати собі будинок з подвір'ям тут у нас.

"Можу тобі пояснити. У Нью-Йорку ти належиш сам собі. Можеш охопити й обійняти увесь Мангеттен у приємному усамітненні, а можеш піти під три чорти, якщо схочеш".

— Бачиш,— сказала Джін-Луїза вголос,— до Нью-Йорка треба призвичаїтися. Я сама його ненавиділа перші два роки. Він мене лякав, аж поки одного ранку хтось не штовхнув мене в автобусі, а я його штовхнула у відповідь. І коли я так зробила, то зрозуміла, що стала частиною міста.

— Штовхачі, от хто вони всі. Ні в кого там немає гарних манер,— зауважила Клодіна.

— Та ні, в них є манери, Клодіно. Просто вони інші, ніж у нас. Той, хто штовхнув мене в автобусі, очікував, що я штовхну його в свою чергу. Такі правила, і це просто гра. Ніде немає кращих людей, ніж у Нью-Йорку.

Клодіна піджала губи.

— Ну, не хотілося б мені товктися серед отих італійців чи пуерториканців. В одному кафетерії я озирнулася і побачила, що майже поруч зі мною сидить негритянка і їсть обід, ну буквально поруч зі мною. Я знала, звісно, що вона має право, але пережила справжній шок.

— Вона тобі якось зашкодила?

— Гадаю, ні. Я хутенько звідти дременула.

— Знаєш,— тон Джін-Луїзи був дуже лагідний,— там нікого не тримають на ланцюгу, всі люди вільні, без винятку.

Клодіна згорбила плечі.

— Я не розумію, як ти там з ними усіма живеш.

— Їх просто не помічаєш. З ними працюєш, їси поруч з ними або разом з ними, їздиш із ними в автобусі й просто не помічаєш, якщо не хочеш. Я не усвідомлювала, що біля мене в автобусі сидів здоровенний негр, аж поки мені не треба було виходити. Просто не звертаєш уваги.

— А от я, зрозуміло, звертала увагу. А ти або сліпа, або я не знаю що.

"Так, я сліпа. Я ніколи не розплющувала очей. Ніколи не зазирала в людські серця, дивилася тільки на їхні обличчя. Сліпа як камінь... Містер Камінь. Містер Камінь учора у церкві поставив вартового. Він мав би надати вартового і мені. Мені потрібен вартовий — поводир сліпого, який щогодини оголошуватиме, що він бачить. Мені потрібен вартовий, який розповість, що людина говорить одне, а думає зовсім інше, який поділить оте навпіл і скаже: тут така справедливість, а отут — інакша, і пояснить мені відмінність. Мені потрібен вартовий, який вийде і проголосить усім, що двадцять шість років — це надто довгий час, щоб когось розігрувати, яким би кумедним не був цей жарт".

14

— Тітонько,— заговорила Джін-Луїза, коли вони прибрали посуд і розставили все по місцях після вранішнього набігу гостей,— якщо вам не потрібна машина, я б з'їздила до дядька Джека.

— Мені потрібно лише трохи подрімати. А ти не хочеш пообідати?

— Ні, мем. У дядька Джека знайдеться для мене якийсь сандвіч, сподіваюся.

— Не дуже на це розраховуй. Він тепер майже нічого не їсть.

Джін-Луїза зупинила машину на під'їзній доріжці доктора Фінча, піднялася крутими сходами, постукала у двері й увійшла, виспівуючи сиплим голосом:

Мій дядько Джек старий з ціпком тепер,

Бо хлопцем гоцав — мало не помер,

Податками обклав...

Дядько відізвався з глибини дому:

— Я все чую, вульгарне ти дівча. Я на кухні.

Будинок доктора Фінча був невеликий, але вітальня вражала розмірами. Свого часу це була танцювальна зала, але доктор Фінч перегородив її і встановив уздовж усіх стін книжкові полиці.

Джін-Луїза перетнула вітальню й опинилася там, де колись була відкрита веранда. Нині вона трохи нагадувала кабінет, як, власне, і всі інші приміщення в будинку. Джін-Луїза в житті не бачила житла, яке б так добре відображало особистість власника. Дещо моторошна неохайність панувала над порядком: доктор Фінч тримав свій будинок у бездоганній чистоті, але книжки повсякчас накопичувалися купами, хай де він сидів, а оскільки він мав звичку сідати де завгодно, то в усіх кімнатах, у зовсім неочікуваних місцях, були стоси книжок, чиста біда для прибиральниці. Він не дозволяв їй торкатися книжок, а при тому вимагав ідеального ладу, тож бідолаха змушена була пилососити, обмітати пил і натирати підлогу, оминаючи книжки. Одна нещасна служниця втратила пильність і випадково перегорнула сторінку в книжці "Оксфорд перед Трактаріанством" Таквела, яку читав доктор Фінч, і той жбурнув у неї мітлу.

Коли дядько вийшов до Джін-Луїзи, вона подумала, що мода приходить і минає, а дядько з Атикусом навіки залишаться вірними жилетам. Доктор Фінч був без піджака, а на руках тримав свою стару кицьку Розу Ейлмер[32].

— Де ти була вчора, знову на річці? — він гостро поглянув на неї.— Покажи язика.

Джін-Луїза вистромила язик, і доктор Фінч пересадив Розу Ейлмер на праву руку, покопався у жилетній кишеньці, витяг звідти окуляри-половинки і начепив їх собі на перенісся.

— Нема чого стояти з висунутим язиком. Стули рота,— звелів він.— Вигляд у тебе паскудний. Ходімо на кухню.

— Я і не знала, що ти носиш окуляри-половинки, дядьку Джеку.

— Ха! Я з'ясував, що викидав гроші на вітер.

— Як це?

— Коли дивився понад своїми старими окулярами. Ці коштують удвічі дешевше.

Посередині кухні у доктора Фінча стояв стіл, а на ньому — тарілочка з крекером і одинокою сардиною.

Джін-Луїза витріщила очі.

— Й оце твій обід? Скажи, ти й далі дичавітимеш?

Доктор Фінч підтягнув до столу стілець, всадовив на нього Розу Ейлмер і відповів на обидва питання.

— Ні. Так.

Джін-Луїза з дядьком сіли за стіл. Доктор Фінч узяв крекер з сардиною і підніс Розі Ейлмер. Роза Ейлмер відкусила шматочок, нахилила голову і почала жувати.

— Вона їсть, як людина,— здивувалася Джін-Луїза.

— Сподіваюся, я добре її виховав,— відповів доктор Фінч.— Вона вже така стара, що доводиться годувати її з рук.

— А чому ти не віддаси її приспати?

Доктор Фінч кинув на племінницю обурений погляд.

— З якого такого дива? Що з нею не так? Вона ще може прожити добрі десять років.

Джін-Луїза мовчки погодилася і подумала, що, умовно кажучи, хотіла б і вона такий вигляд мати, як Роза Ейлмер, у такому поважному віці. Руда шкурка була в ідеальному стані; кицька зберегла фігуру; очі були ясні. Здебільшого вона тепер спала, а раз на день доктор Фінч виводив її на шворочці погуляти у дворі.

Доктор Фінч терпляче умовляв свою стару кицю доїсти обід, і коли вона доїла, підійшов до шафки над раковиною і витяг звідти пляшечку. Замість покришки на ній була піпетка. Він набрав у неї чимало рідини, поставив пляшечку, ухопив кицьку за зашийок і наказав розтулити рота. Роза Ейлмер послухалася. Тоді ковтнула і потрусила головою. Доктор Фінч набрав ще рідини у піпетку і звелів Джін-Луїзі розтулити рота. Джін-Луїза ковтнула і закашлялася.

— Боже милосердний, що це таке?

— Вітамін "С". Скажеш Аллену, щоб він тебе оглянув.

Джін-Луїза пообіцяла, а тоді спитала у дядька, чим він зараз цікавиться.

Доктор Фінч, який схилився над плитою, відповів: "Сибторпом".

— Чим-чим?

— Сибторпом, дівчино, Сибторпом. Ричард Волдо Сибторп — римо-католицький священик. Похований з усіма почестями англіканської церкви. Намагаюся знайти когось, рівного йому. Визначна постать.

Джін-Луїза звикла до дядькової манери висловлюватися у стилі інтелектуальної стенографії: він зазвичай виголошував один чи два окремі факти, і висновок видавався неочевидним. Проте якщо йому ставили правильні питання, він неквапно і впевнено розкручував сувій своїх дивовижних знань і демонстрував обґрунтування, яке блищало власним світлом.

Але Джін-Луїза прийшла сюди не для того, щоб її забавляли ідейними шуканнями другорядного вікторіанського естета. Вона дивилася, як дядько змішує зелені овочі, оливкову олію, оцет і ще якісь невідомі інгредієнти з тією самою ретельністю і впевненістю, з якою він проводив складні хірургічні операції. Нарешті розклавши салат на дві тарілки, він промовив:

— Іж, дитино.

Доктор Фінч заглитнув свій обід, не зводячи очей з племінниці, яка розкладала зелений салат, шматочки авокадо, солодкого перцю і цибулі в акуратні рядочки на тарілці.

— Що з тобою? Ти вагітна?

— Дякувати Богу, ні, дядьку Джеку.

— Здається, це єдине, що може хвилювати молоду жінку в наші дні. Хочеш розказати мені? — голос його потеплішав.— Давай, Скауте, кажи.

На очах у Джін-Луїзи виступили сльози.

— Що відбувається, дядьку Джеку? Що сталося з Атикусом? Мені здається, що Генк і тітка Александра збожеволіли, але, скоріше, божеволію я сама.

— Я не помітив у них нічого дивного. Що не так?

— Бачив би ти їх учора на тому засіданні...

Джін-Луїза подивилася на дядька, який небезпечно погойдувався на задніх ніжках стільця. Він притримувався за край столу для рівноваги; його гострі риси пом'якшилися, брови піднялися, і він голосно розсміявся. Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, а сміх перейшов в уривчасте пирхання.

Джін-Луїза підвелася з-за столу, сперлася на стілець, тоді поставила його на місце і рушила до дверей.

— Я прийшла сюди не для того, щоб з мене глузували,— промовила вона.

— Ану сідай і стули рота,— наказав дядько. Він дивився на неї зі щирим зацікавленням, ніби вона була у нього під мікроскопом: якийсь медичний курйоз, що несподівано матеріалізувався у нього на кухні.

— Я й уявити не міг, ніколи не думав, що добрий Бог дозволить мені дожити до того часу, коли дехто опиниться в центрі революційних подій, скорчить похмуру пику і спитає: "Що відбувається?"

Він знову засміявся і похитав головою.

— В чому справа, дитино? Я скажу тобі, в чому справа, якщо ти візьмеш себе в руки і припиниш отак супитися... Цікаво, очі й вуха в тебе хоч зрідка спілкуються з мозком?

Обличчя його зробилося жорстким.

— Дещо тобі зовсім не сподобається,— заявив він.

— Байдуже, дядьку Джеку.