Іди, вартового постав - Лі Гарпер
Келпурнія була з них найкраща. Оцей її Зібо, оцей лайдак, він ще з дерева не зліз, але, знаєте, Келпурнія примушувала його одружуватися з кожною з його жінок. Їх було, здається, п'ятеро, але Келпурнія примушувала його брати шлюб з кожною. Ось вам і все їхнє християнство.
— Ніколи не знаєш, що там у них у головах. Візьміть мою Софі: якось я у неї питаю: "Софі,— кажу,— на який день випадає в цьому році Різдво?" Софі чухає свої кудлаті патли і каже: "Міс Гестер, гадаю, що на двадцять п'яте". Я сміялася, мало не луснула. Я ж хотіла дізнатися про день тижня, а не про дату. Недоумки!
"Гумор, гумор, гумор, я втрачаю почуття гумору. Стаю нудна, як "Нью-Йорк пост"".
— Але ж ви знаєте, що вони й досі це роблять. Якщо їх зупинити, вони просто перейдуть у підпілля. Білл каже, що не здивується, якщо ми матимемо ще одне повстання Ната Тернера[31], ми сидимо на діжці з динамітом і мусимо бути до всього готові,— говорила Гестер.
— Слухай, Гестер, я, звісно, небагато про це знаю, та я гадала, що ті люди в Монтгомері головним чином збиралися, щоб молилися в церкві,— сказала Джін-Луїза.
— Ой, дорогенька, хіба ти не знаєш, що то було просто аби викликати співчуття у східних штатах? Це найстаріший прийом у світі. Як відомо, кайзер Вільгельм молився щовечора.
З пам'яті Джін-Луїзи виринув якийсь дурний віршик. Де вона його вичитала?
Ото була, моя Августо,
Гульба, нехай їй буде пусто:
Французів тисячі лежать.
Славімо Божу благодать.
Цікаво, де це Гестер викопала свою інформацію? Джін-Луїза не могла уявити, щоб Гестер читала щось, крім журналу "Добре домоведення", хіба що під дулом пістолета. Хтось їй це розповів. Хто саме?
— Захоплюєшся тепер історією, Гестер?
— Що? Та ні, просто переказую те, що мені розповідає мій Білл. Він у мене такий розумаха, все читає. Каже, що чорномазі, які заправляють у північних штатах, намагаються діяти, як Ганді, а ти ж знаєш, що це таке.
— Боюся, не знаю. І що ж це таке?
— Комунізм.
— Справді? А я гадала, що комуністи обстоюють силове захоплення влади і все таке решта.
Гестер похитала головою.
— На якому світі ти живеш, Джін-Луїзо? Вони вдаються до будь-яких заходів, що можуть їм допомогти. Так само як католики. Тобі ж відомо, як католики їздять по світу і практично самі стають тубільцями, аби тільки навернути на свою віру. Та вони ладні твердити, що сам святий Павло був чорномазим, якщо це наверне бодай одного чорномазого. Білл каже,— а він, як ти знаєш, був на війні,— Білл каже, що на деяких з тих островів неможливо відрізнити, де вуду, а де римо-католицька церква, і він би не здивувався, якби побачив шамана-тубільця у католицькій сутані. Те саме і з комуністами. Вони роблять усе, просто будь-що, аби тільки захопити владу в нашій країні. Вони оточують нас, і розбери тепер, хто комуніст, а хто ні. Господи, та навіть в окрузі Мейком...
Джін-Луїза засміялася.
— Гестер, та що треба комуністам від округу Мейком?
— Цього не знаю, зате знаю, що існує один осередок по дорозі на Тускалузу, і якби не ті хлопці, то чорномазі вже ходили б до школи разом з усіма.
— Щось я не дуже розумію тебе, Гестер.
— Невже ти не читала про тих химерних професорів, які ставлять питання на цих, як їх там? — вчених радах університетів? Вони б таке залюбки дозволили. Якби не оті хлопці з братерства...
— На Бога, Гестер! Мабуть, я читала не ту газету. У тій, яку я читала, було написано, що ота зграя працює на шинному заводі...
— І що ж ти читаєш, комуністичну газету?
"Ти від себе у захваті. Кажеш усе, що спаде тобі на думку, але я не розумію тих речей, що спадають тобі на думку. Хотіла б я залізти тобі в голову, вкласти туди якийсь факт і простежити, як він рухається звивинками мозку, поки не дійде до рота. Ми обидві народилися тут, ми ходили до тієї самої школи, ми вивчали одне й те саме. Цікаво, що ж ти бачила і чула".
— ...всі знають, що НАСПКН прагне зруйнувати Південь...
"Ти зачата у недовірі й віддана постулату, що всі люди народжуються порочними".
— ...вони відкрито визнають, що хочуть покінчити з негритянською расою, і зроблять це за чотири покоління. Білл каже, що тільки-но вони до цього візьмуться...
"Сподіваюся, світ не почує і не пам'ятатиме довго, що ти тут зараз верзеш".
— ...і якщо хтось думає щось інше, то він або комуніст, або не кращий за комуніста. Пасивний опір, ага, якраз!
"Коли в ході різних подій стає необхідно, щоб один народ розірвав політичні пута, які зв'язують його з іншим народом, то ці люди, виходить, комуністи?"
— ...вони завжди одружуються з тими, у кого шкіра трохи біліша, ніж у них, вони хочуть розпорошити, змішати расу...
Тут Джін-Луїза урвала її.
— Гестер, дозволь дещо запитати. Я вже вдома від суботи, і від суботи багато наслухалася про змішення раси, от я б хотіла знати, чи це просто невдалий вираз і чи не варто його вилучити з південної говірки. Щоб змішати расу,— якщо це правильний термін,— треба, щоб рас було принаймні дві, а коли ми, білі, верещимо про зміщення, хіба це не проблема нас самих як раси? З таких розмов я виношу одне: коли б таке було узаконене, то всі масово помчали б одружуватися з неграми. Якби я була вчена,— а я не вчена,— я б сказала, що в таких балачках проступає глибока психологічна проблема, яка не надто лестить тому, хто говорить. У найкращому разі такі балачки свідчать про небезпечну недовіру до своєї власної раси.
Гестер зиркнула на Джін-Луїзу.
— Сподіваюся, ти сама не знаєш, що говориш,— промовила вона.
— Я також на це сподіваюся,— відповіла Джін-Луїза,— тільки в мене волосся стає сторч щоразу, як таке чую. Гадаю, це тому, ще коли мене виховували, такого ніхто не говорив.
— Ти що, натякаєш?..— наїжачилася Гестер.
— Вибач,— сказала Джін-Луїза.— Я не хотіла тебе образити. Пробач, будь ласка.
— Джін-Луїзо, коли я те казала, я зовсім не мала на увазі нас.
— А кого ж ти мала на увазі?
— Я говорила про цих, ну, сама знаєш, про бидлюків. Про чоловіків, які живуть з негритянками і так далі.
— Оце дивно,— посміхнулася Джін-Луїза.— Сто років тому білі джентльмени спали з чорними жінками, а тепер це робить бидло.
— Але ж то було, коли негри були їхньою власністю, дурненька. Ні, НАСПКН полює на біле бидло. Хоче, щоб чорномазі одружувалися з цим прошарком, аж поки суцільна соціальна модель не розпадеться.
Соціальна модель. Узор з подвійних обручок... "Не може бути, щоб Келпурнія нас ненавиділа, а Атикус вірив у подібну балаканину. Вибачте, але це неможливо. Від учорашнього дня я почуваюся так, немов мене запхали у глибокий, глибокий колодязь..."
— А як там Нью-Йорк?
Нью-Йорк. Нью-Йорк? Я вам розповім, як там Нью-Йорк. Нью-Йорк має всі відповіді. Люди відвідують Асоціацію молодих християн, ходять до Спілки англійської мови, до Карнегі-холу, до Нової школи суспільних наук — і знаходять відповіді. Це місто живе гаслами, "ізмами" і знаходить швидкі відповіді. Нью-Йорк зараз каже мені: "Джін-Луїзо Фінч, ти поводишся всупереч власній доктрині стосовно свого класу, тому ти не існуєш. Найрозумніші люди країни сказали нам, хто ти така. Від цього не втечеш, і ми не звинувачуємо тебе за це, але просимо поводитися в межах правил, які мудрі встановили щодо твоєї поведінки, і не намагайся стати кимось іншим".
На це Джін-Луїза відповідає ось як: "Повірте, те, що сталося у моїй родині, зовсім не те, про що ви думаєте. Я можу сказати тільки одне: все, що я знаю про людську гідність, я вивчила саме тут. У вас я не навчилася нічого, хіба лише підозрілості. Я не знала, що таке ненависть, доки не стала жити поміж вас і не побачила, як ви безнастанно щось ненавидите. Довелося навіть прийняти закон, який забороняє вам ненавидіти. Я зневажаю ваші швидкі відповіді, ваші гасла в метро, але найбільше я зневажаю у вас відсутність гарних манер — ви ніколи їх не матимете, хоч би прожили ще сто років. Чоловік, який не може бути нечемним навіть з ховрахом, сидів у залі суду і підтримував справу підлих, ницих людців. Скільки разів я бачила його у крамниці, в черзі за неграми і бозна-ким. Містер Фред подавав йому знаки очима, але батько хитав у відповідь головою. Він був з тих людей, які інстинктивно чекають своєї черги; він мав бездоганні манери".
"Слухай-но, сестро, нам відомі факти: двадцять один рік свого життя ти прожила у краю, де був суд Лінча, у краю, дві третини якого складають негри, задіяні в сільському господарстві. Тож припини прикидатися".
"Ви мені не повірите, але я все ж таки скажу: ніколи в житті до сьогодні я не чула слова чорномазий з вуст членів нашої родини. Ніколи не вчили мене думати про них як про чорномазих. Коли я росла, а росла я поміж чорношкірих людей, то це просто були Келпурнія, Зібо, сміттяр, Том, вантажник з крамниці, купа інших. Мене оточували сотні негрів, вони працювали на плантаціях, збирали бавовну, ремонтували дороги, валили ліс на будівництво наших домів. Вони були бідні, вони були недужі й немиті, деякі з них були ледащі й нечесні, але ніколи в житті мені не натякали, що я мушу їх зневажати, чи боятися, чи бути з ними нечемною, чи вважати, що як я завдам комусь із них шкоду, то мені за це нічого не буде. Я не сприймала їх як якийсь окремий народ, і вони мене так само. Коли я ходила на полювання, я не стріляла дичину на території негрів не тому, що то була власність негрів, а тому, що заборонено полювати на будь-чиїй землі. Мене вчили ніколи не брати гору над людиною, якій у житті пощастило менше, ніж мені, чи то в розумі, чи в статку, чи в суспільному становищі; це стосувалося будь-кого, не самих лише негрів. Мене навчили розуміти, що протилежне викликає зневагу. Ось так мене виховували одна чорна жінка й один білий чоловік. Так треба було жити. Якщо чоловік каже тобі: це правда, і ти йому віриш, а потім з'ясовуєш, що це неправда, ти розчаровуєшся і робиш усе, аби тільки більше не потрапити до цієї пастки. Але чоловік, який жив по правді, і ти вірила усьому, чим він жив, такий чоловік не просто насторожує, коли зраджує тебе, ні, він тебе спустошує. Гадаю, саме через це я зараз божеволію..."
— Нью-Йорк? Там усе, як завжди,— Джін-Луїза обернулася до молодої жінки у крихітному капелюшку, з дрібними рисами обличчя і маленькими гострими зубками. То була Клодіна Макдауел.
— Ми з Флетчером навесні їздили до Нью-Йорка і весь час намагалися тебе розшукати.
"Навіть не сумніваюся".
— І вам там сподобалося? Ні, не відповідай, я сама скажу: ви божественно провели час, але не уявляєте, як там можна жити.
Клодіна вишкірила свої мишачі зуби.
— Точнісінько так! Як ти здогадалася?
— Я екстрасенс.
