Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Ти просто не розумієш, що тут коїться. Ми гарно до них ставилися, ми викуповували їх з в'язниці під заставу, сплачували їхні борги, давали їм роботу, коли роботи не було, ми заохочували їх до самовдосконалення, вони цивілізувалися, але, люба моя, це нашарування цивілізації таке благеньке, що зграя нахабних негрів з північних штатів здатна всього за п'ять років зруйнувати прогрес, досягнутий протягом століття... Ні, мем, після того, як вони нам віддячили за піклування про них, ніхто у Мейкомі вже не хоче їм допомагати, коли вони вскочать у халепу. Вони лише кусають руку, яка їх годує. Ні, шановні, з цим покінчено — хай тепер самі дають собі раду.

Джін-Луїза проспала дванадцять годин, але вона аж згиналася від утоми.

— Сара, служниця Мері Вебстер, була членкинею НАСПКН роками, як і інші куховарки у нас в місті. Коли Келпурнія пішла, я зрозуміла, що просто не витримаю нової, та нам з Атикусом це й не потрібно. Догоджати чорномазим зараз — це ніби прислужувати королям.

"Моя благочестива тітка розмовляє, як містер Грейді О'Генлон, який кинув роботу, щоб присвятити увесь свій час збереженню сегрегації".

— Доводиться панькатися й носитися з ними, поки вже перестаєш розуміти, хто служить кому. Воно нині того не варте... куди це ти йдеш?

— Підготувати вітальню.

Джін-Луїза впала у глибоке крісло і порахувала, скільки разів вона почувалася по-справжньому нещасною. "Моя тітка — зовсім чужа і ворожа, моя Келпурнія не хоче мене знати, Генк несповна розуму, а Атикус... щось тут зі мною не так, це я не така. Так мусить бути, бо ці люди вже не можуть змінитися.

Чому їм не стає моторошно? Як можуть вони щиро вірити у те, що чують в церкві, а потім говорити так, як вони говорять, слухати такі слова, від яких вивертає душу? Я гадала, що я християнка, але це не так. Я щось інше, тільки не знаю, що саме. Усього, що я досі вважала правильним і неправильним, мене навчили саме ці люди. Отже, справа не в них, а в мені. Щось сталося зі мною.

Вони намагаються пояснити мені в якийсь химерний спосіб, що в усьому винні негри... але негри тут ні до чого, це так само точно, як і те, що я не здатна літати, хоча, бачить Бог, я можу вилетіти з вікна от просто зараз".

— Ти ще не підготувала вітальню? — Александра стояла просто перед нею.

Джін-Луїза підвелася і підготувала вітальню.

Сороки злетілися на частування о десятій тридцять, за розкладом. Джін-Луїза стояла на ґанку і віталася з кожною з гостей. Вони всі були в капелюшках і рукавичках, вони все заповнили ароматом трояндової олії, парфумів, туалетної води і пудри. Їхня косметика присоромила б єгипетського малювальника, а їхнє вбрання, а надто взуття було, безперечно, придбане в Монтгомері або в Мобілі: по всій вітальні Джін-Луїза бачила найдорожчі й найпрестижніші бренди.

Про що вони тепер говорять? Джін-Луїза тимчасово оглухла, а згодом дослухалася. Юні дружини самовдоволено цвірінькали про своїх Бобів і Майклів, про те, як вони вже чотири місяці одружені з Бобом чи Майклом і як Боб чи Майкл потовстішали на двадцять фунтів кожний. Джін-Луїза подолала спокусу просвітити своїх юних гостей щодо можливих причин швидкого гладшання їхніх коханих і перемикнула увагу на Пелюшкову Групу, яка її засмутила понад усяку міру:

— ...коли Джері було два місяці, він подивився на мене і сказав... пересадка на горщик має взагалі починатися, коли... його хрестили, а він ухопив містера Каменя за волосся, і містер Камінь... мочиться тепер у ліжко. Я її відучила від цього тоді ж, коли відучила смоктати палець, застосувавши... гарнюсіньку, просто гарнюсіньку сорочечку, яку тільки можна уявити: на ній червоний слоник і напис "Малиновий приплив"... ми віддали п'ять доларів, щоб оте викинули з дому.

Ліворуч від неї сиділа Електробригада: цим було від тридцятьох до тридцяти п'ятьох років, і здебільшого час вони збавляли в клубі "Амануенсіс", вихваляючись одна перед одною різноманітними електроприладами:

— ...Джон каже... Келвін каже, що це... нирки, та Аллен заборонив мені їсти смажене... коли мене прищепила та застібка-змійка, я вже хотіла ніколи більше не... знати б, чого вона вважає, що зможе завжди легко відбутися... бідолашка, на її місці я би пройшла... курс електролікування, ось що їй призначили. Кажуть, вона тепер... вибиває килим щосуботи, коли приходить Лоренс Велк... сміялася, мало не вмерла! На ньому було... моє старе весільне вбрання, і я й досі можу його носити.

Джін-Луїза подивилася на трьох Вічнозелених, Що Не Втрачають Надії, праворуч від себе. То були життєрадісні мейкомські дівиці з чудовою репутацією, яким не вдалося ще вийти заміж. Їхні одружені однолітки ставилися до них поблажливо, їх трошки жаліли, їх знайомили з чоловіками, які приїжджали навідати своїх старих друзів. Джін-Луїза подивилася на одну з них з ущипливим задоволенням: коли їй було десять років, вона зробила першу й останню спробу приєднатися до гурту і попросила Сару-Джейн: "Можна мені прийти до тебе в гості сьогодні після школи?" — "Ні,— відрізала Сара-Джейн,— мама каже, що ти надто неотесана". А тепер вони обидві самотні, з цілком різних причин, але відчуття одне й те саме, хіба ні?

Вічнозелені, Що Не Втрачають Надії, гомоніли між собою:

— ...найдовший день у моєму житті... поза банком... новий будинок на дорозі, там, де... Навчальний центр, складіть усе разом, і ви проводите у церкві чотири години... скільки разів я казала містеру Фреду, що люблю помідори... аж плавилися. Я сказала: якщо ви не встановите кондиціонер в офісі, я... зіпсувала всю гру. Кому потрібні ці фокуси?

Джін-Луїза устряла в паузу:

— Ти досі в банку, Capo?

— Звісно, де ж іще. Буду там до скону.

Гм.

— А як там Джейн — не пам'ятаю прізвища? Твоя шкільна подружка?

Сара та Джейн Як-там-її були колись нерозлучні.

— А, ти про оту. Вийшла під час війни заміж за дуже чудернацького хлопця і тепер так сміховинно розмовляє, удає аристократичну вимову, ти б її нізащо не впізнала.

— Он як? А де вона нині живе?

— У Мобілі. Виїхала у Вашингтон під час війни і підчепила цей жахливий акцент. Усі вважають, що він їй не вдається, але ніхто не наважується їй про це сказати, от вона і тримається його. Пам'ятаєш, як вона завжди ходила, задерши голову, отак? Вона й досі так ходить.

— Справді?

— Угу.

"Тітка, хай їй грець, має якесь доручення",— подумала Джін-Луїза, помітивши, що Александра подає їй сигнали. Отож вона пішла до кухні й узяла тацю зі святковими серветками. Розносячи їх по рядах, Джін-Луїза почувалася так, ніби пробігається по клавішах гігантського клавесина.

— ...ніколи в житті... я не бачила такої прегарної картини... як старий містер Гілі... лежав на камінній дошці просто у мене під носом... невже? Гадаю, близько одинадцятої... вона дограється до розлучення. Врешті-решт, те, як він... розтирав мені спину щогодини протягом усього дев'ятого місяця...ти би просто вмерла. Бачила б ти, як він... ночами пісявся що п'ять хвилин. Я поклала край... всім у нашому класі, крім тієї потворної дівиці зі Старого Сарема. Вона не розуміла відмінності... між рядками, але ти ж добре розумієш, що саме мав він на увазі.

Знову прохід по всій клавіатурі — з сандвічами.

— ...містер Талберт подивився на мене і каже... він ніколи б не навчився ходити на горщик... з бобами щовечора у четвер. Це єдине, чого він навчився у янкі... Війна з Троєю? Ні, дорогенька, я сказала "він і нас троє"... зі сміттярем. Це єдине, на що я спромоглася, потому як вона пройшла через... жито. Мені нічого не лишалося робити, я почувалася, як товста... Амінь! Буду рада, коли все закінчиться... як він до неї ставився... купи й купи пелюшок, а він питає, чому я замучена?.. Кінець кінцем, він був у... у паперах весь час, ось де.

Александра йшла слідом за нею, приглушуючи клавіші кавою, аж поки вони не перейшли у легке дзижчання. Джін-Луїза вирішила, що Електробригада підійде їй найкраще, узяла диванну подушку, щоб було на чому сидіти, і приєдналася до них. Вона обрала зі зграї Гестер Синклер.

— Як там Білл?

— Добре. З ним стає дедалі важче ладнати. Який жах те, що сталося зі старим містером Гілі сьогодні вранці!

— Твоя правда.

— А той хлопець не пов'язаний якось із вашою родиною? — спитала Гестер.

— Пов'язаний. Він онук нашої Келпурнії.

— Господи, я нині зовсім не знаю, хто з них хто, оці всі молодші... Гадаєш, його судитимуть за вбивство?

— Ненавмисне вбивство, я б сказала.

— Он як,— Гестер була розчарована.— Так, мабуть, це правильно. Він же не хотів його вбити.

— Ні, не хотів.

Гестер засміялася.

— А я сподівалася, ми трохи розважимося.

У Джін-Луїзи волосся заворушилося. "Схоже, я втрачаю почуття гумору, ось у чому річ. Стаю схожою на кузена Едварда".

Гестер торочила далі:

— ...в нас тут не було цікавого судового процесу вже років з десять. Тобто процесу над чорномазими. Нічого, крім бійок і пиятики...

— А ти любиш ходити на суди?

— Ясна річ. Минулої весни був найшаленіший процес про розлучення. Якісь горлопани зі Старого Сарема. Добре, що суддя Тейлор помер, ти ж пам'ятаєш, як він не терпів таких речей, завжди вимагав, щоб дами звільнили залу суду. Новому судді це байдуже. Що ж...

— Перепрошую, Гестер. Тобі варто випити ще кави.

Александра тримала важкий срібний кавник. Джін-Луїза дивилася, як тітка наливає каву. Не пролила ані краплини. "Якби ми з Генком..." Генк!

Джін-Луїза оглянула довгу вітальню з низькою стелею, в якій у два ряди сиділи жінки — жінки, яких вона знала майже все своє життя, але після п'ятихвилинної розмови з якими не могла вигадати, що ще сказати. "Мені нема про що з ними говорити. Вони теревенять безупинно про те, чим займаються, а я не знаю, як робити те, чим займаються вони. Якщо ми одружимося — якщо я візьму шлюб з кимось у цьому місті, вони стануть моїми подругами, а я не уявляю, що їм сказати. Я б тоді стала Джін-Луїза Мовчазна. Ніколи б не спромоглася влаштувати отаке частування, а тітка буквально мліє від задоволення. Мене б до смерті тягали до церкви, мене б замучили грою у бридж, мене би змушували писати рецензії на книжки для клубу "Амануенсіс", мене б хотіли залучити до цього товариства. Треба чимало такого, чого мені бракує, щоб відбувся такий шлюб".

— ...надзвичайно сумна історія,— виголошувала Александра,— але вони просто отакі, і з цим нічого не вдієш.