Воно - Кінг Стівен
Кинувши погляд убік, він помітив, що Едді Каспбрак спантеличено витріщається на власні руки. З них теж бігла кров. Як і в Майка. І в Річі. І в Бена.
— Мусимо боротися до скону, чи не так? — спитала Беверлі. Вона заплакала. Цей звук також посилився пусткою в бібліотеці; здавалося, наче всенька будівля плаче разом із нею. Біллу майнуло на думці, що він здуріє, якщо постійно це чутиме. — Боже поможи, мусимо боротися до скону.
Вона ридала, і з однієї ніздрі в неї звисла шмаркля. Вона витерла її тильною стороною тремтячої долоні, і на підлогу впало ще кілька червоних краплин.
— Ху-ху-хутчіш! — гукнув Білл і схопив Едді за руку.
— Що…
— Хутчіш?
Він простягнув другу руку, й за мить Беверлі взяла її. Вона й досі плакала.
— Так, — пробелькотів отетерілий Майк. Він був наче під кайфом. — Та-ак, усе правильно, хіба ні? Знову почалось, еге ж, Білле? Знову почалося те саме.
— Г-г-гадаю, що так…
Майк узяв Едді за руку, а Річі схопив вільну руку Беверлі. З якусь хвильку Бен просто дивився на них, а тоді звів заюшені руки, як сновида, і ступив між Майком та Річі. Він вхопився за їхні руки. Коло замкнулося.
(О Чудь це Ритуал Чуді й Черепаха нам не допоможе)
Білл спробував закричати, та лише прохрипів. На його очах Едді задер голову; м'язи мотузками напнулися на шиї. У Бев двічі різко сіпнулися стегна, наче від оргазму — короткого та різкого, як вистріл пістолета 22 калібру. У Майка дивно ворушилися губи — здавалося, вони водночас посміхалися й кривилися. У бібліотечній тиші загрюкали, відчиняючись і зачиняючись, двері, а звук відлунював і гримів, як кулі в боулінгу. У залі періодичних видань журнали злетіли догори, підхоплені безвітряним буревієм. В офісі Кера Беннер бібліотечна друкарська машинка "Ай-бі-ем"[723] загула, ожила і почала друкувати:
стовпипхає
таштовхає
привидівбачить
всіхзапевняє
Друкарський валик заклинило. Машинка засичала й видала густу електронну відрижку — її нутрощі перегрілися. На стелажі під другим номером зненацька впала полиця окультних книжок, розсипавши підлогою томи з Едґаром Кейсі[724], Нострадамусом, Чарльзом Фортом[725] та безіменними пророками.
Білла охопило усвідомлення присутності неймовірної сили. З байдужістю він усвідомив, що в нього з'явилася ерекція, а кожен волосок на голові стоїть сторчака. Відчуття сили в замкненому колі приголомшувало.
Усі двері в бібліотеці захряснулися в унісон.
Маятниковий годинник позаду контрольного стола пробив один раз.
А потім усе зникло, наче хтось клацнув вимикачем.
Вони опустили руки, не зводячи один з одного зачмелених очей. Ніхто нічого не сказав. Сила полишила їх самих, і натомість Білл відчув насування невідворотного фатуму. Він подивився на їхні бліді, напружені обличчя, опустив очі до своїх рук. Так само закривавлені, однак порізи, які в серпні 1958 року щербатою скалкою від пляшки коли зробив Стен Юріс, знову зрослися, полишивши покручені білі лінії, схожі на поґудзовану мотузку.
"Того дня в Пустовищі, коли Стен порізав нам долоні… тоді ми востаннє були разом, усі семеро, — подумав Білл. — Стена з нами немає, він помер. І сьогодні ми востаннє зустрічаємося вшістьох. Знаю, відчуваю, що востаннє".
Беверлі притискалася до нього. Вона тремтіла. Білл обійняв її. Усі вони дивилися на нього великими очима, що зблискували в сутіні. Довгий стіл, за яким вони просиділи весь вечір, захаращували порожні пляшки, склянки, переповнені попільнички — маленький острівець світла.
— Годі, — промовив Білл хрипким голосом. — Годі нам розваг як на один вечір. Залишимо танці на інший раз.
— Я згадала, — проговорила Беверлі. Вона поглянула на Білла: величезні очі, бліді вологі щоки. — Я все згадала. Як батько дізнався про вас. Втечу. Баверза, Кріса та Хаґґінса. Те, як я бігла. Тунель… птахи… Воно… Я все згадала.
— Йо, — підтакнув Річі. — Я теж.
— Насосна… — Едді кивнув.
— А ще, Едді… — почав було Білл, але Майк його перебив:
— Давайте вже по домівках. Відпочиньте. Уже пізно.
— Ходімо з нами, Майку, — сказала Беверлі.
— Ні. Мені треба закрити бібліотеку. А ще дещо записати… усього лише перебіг нашого зібрання, нічого такого. Швидко впораюся. А ви йдіть.
Вони рушили до дверей, балакати їм не хотілося. Білл із Беверлі йшли разом, а Едді, Річі та Бен — за ними назирці. Білл притримав для неї двері, і вона тихенько подякувала. Вона почала спускатися широкими гранітними сходами, і Біллу подумалося, якою юною та вразливою вона виглядає… Із сумом він усвідомив, що, мабуть, знову закохується в неї. Він спробував перемкнути думки на Одру, та Одра була так далеко… Коли зійде сонце і молочник почне робити свій обхід, вона міцно спатиме в їхній домівці у Фліті.
Деррійське небо знову затягнуло хмарами, а порожніми вулицями стелилися густі мацаки туману. Вище вулицею стояв Деррійський громадський центр — вузька, висока, оповита гнітючою темрявою будівля у вікторіанському стилі. "Те, що зараз блукає Громадським центром, блукає на самоті"[726], — подумалося Біллові. Він ледь втамував дурнуватий сміх. Звук їхніх кроків відлунював надто гучно. Беверлі торкнулася його пальців, і він із вдячністю взяв її за руку.
— Почалося раніше, ніж ми були до цього готові, — заговорила вона.
— А х-х-хіба можна до такого п-п-підготуватися?
— Ти б точно зумів, Великий Білле.
І зненацька те, що вона тримала його за руку, стало водночас чудовим і необхідним. Йому раптом стало цікаво, що він відчує, вдруге в житті торкнувшись її грудей, і він гадав, що до ранку він це дізнається. Тепер вони повніші, зріліші… і його рука знайде волосся, коли він накриє долонею опуклість її mons veneris. "Я кохав тебе, Беверлі… Я кохаю тебе. Бен кохав тебе… і знову кохає. Ми кохали тебе тоді… і кохаємо тебе тепер. І краще б це було правдою, бо починається. Ходу назад немає", — подумав він.
Він озирнувся й за півкварталу від них побачив бібліотеку. Річі та Едді підходили до верхньої сходинки; Бен уже спустився і стояв там, дивлячись їм услід. Руки він сховав у кишені, згорбився, і крізь плавучу призму туману він здавався мало не одинадцятирічним. Знову одинадцятирічним. Якби він міг послати Бену думку, він би послав ось що: "Це не важливо, Бене. Важливо — це любов, увага… Справа в бажанні, пристрасті, а не в часі. Можливо, всі ми отримаємо це, якщо рушимо з блакиті мирноти та в чорну чорноту. Хоч це й слабка втіха, але краще так, аніж ніяк".
— А мій батько знав, — раптом сказала Беверлі. — Одного дня я прийшла з Пустовища, а він просто знав. Чи розповідала я тобі, що він казав, коли скаженів?
— Що?
— "Я хвилююся за тебе, Бевві". Ось що він казав. "Дуже хвилююся", — вона водночас здригнулася й засміялася. — Білле, гадаю, він хотів скривдити мене. Тобто… він робив мені боляче й раніше, та того останнього разу все було інакше. Він був… ну, багато в чому він був дуже дивною людиною. Я любила його. Я дуже його любила, проте…
Вона поглянула на нього — мабуть, чекала, що він це скаже за неї. Та він промовчав. То було щось таке, що вона мусить вимовити сама й для самої себе, раніше чи пізніше. Брехня та самоомана стали баластом, який вона мусила скинути.
— Проте я його й ненавиділа, — випалила вона й на одну довгу мить судомно стиснула його руку. — Раніше я ніколи й нікому цього не казала. Мені здавалося, що, як промовити це вголос, мене вразить Божа блискавка.
— То скажи це ще раз.
— Ні, я…
— Ну ж бо. Болітиме, та воно задовго гноїлося у твоїй голові. Скажи це.
— Я ненавиділа свого тата, — промовила вона й безпорадно заплакала. — Я ненавиділа його, боялася його, ненавиділа його, для нього я ніколи не була хорошою дівчинкою, ніколи не була такою, як він хотів, тож я ненавиділа його, так, але й любила також.
Білл зупинив її і пригорнув до себе. Вона вхопилася за нього панічною хваткою. Сльози Беверлі зволожили його шию. Він не міг не думати про її тіло, таке стигле й пружне. Не бажаючи, щоб вона відчула його ерекцію, він трохи відсторонився… та вона знову притислася до нього.
— Того ранку ми були на Пустовищі, — сказала вона, — грали в квача чи в щось подібне. У щось невинне. І навіть про Воно не говорили — принаймні не тоді… Хоча був період, коли ми говорили про Воно мало не щодня. Пам'ятаєш?
— Так, — погодився він. — М-мало не щодня. Пам'ятаю.
— Було хмарно… і спекотно. Ми весь ранок програлися. Близько одинадцяти тридцяти я пішла додому. Хотіла помитися й з'їсти бутерброд або тарілку супу. А тоді повернутися до вас і бавитися далі. Батьки були на роботі. Та він був там. Він був удома. Він
2
НИЖНЯ ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ. 11:30
жбурнув її через всю кімнату, щойно вона переступила поріг. У неї вирвався здивований зойк, який обірвався, коли вона врізалася в стіну так, що аж плече заніміло. Вона впала на витертий диван, дико озираючись. Двері до вітальні захряснулись. Перед ними стояв її батько.
— Я хвилююся за тебе, Бевві, — проказав він. — Іноді я дуже хвилююся. Сама знаєш. Я ж казав, чи не так? Атож, казав.
— Татусю, що…
Він повільно йшов до неї — сумний, задумливий, безжальний. Вона не хотіла помічати того невблаганного виразу, та він заполонив його обличчя, наче полиск на поверхні брудної стоячої води. Він замислено гриз кісточки своєї правиці. Одягнений він був у штани кольору хакі, а коли вона зиркнула на них, то побачила, що його чоботи лишають на килимі її матері брудні сліди. "Треба буде взяти пилосмок, — недоладно подумала вона, — і прибрати грязюку. Якщо буду в змозі. Якщо він не…"
То була твань. Чорна твань. Її розум збентежено перескочив на інше. Вона знову була в Пустовищі з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустовищі було одне болотисте місце з подібною багнюкою — там, у байраку, ріс якийсь чагарник, білуватий, як кістка. Річі прозвав його бамбуком. Коли дув вітер, його стебла торохкотіли одне об одне, видаючи звук, подібний до гуркоту вудуїстських тамтамів. То невже її батько спускався в Пустовище? Невже її батько…
БАХ!
Його кулак описав широку орбіту і врізався їй в обличчя. Голова Беверлі відкинулася назад, стукнувшись об стіну. Він запхав великі пальці за пояс і поглянув на неї зі зловісно байдужою цікавістю. Вона відчула, як з лівого куточка нижньої губи в неї побігла цівка теплої крові.
— Я побачив, що ти дорослішаєш, — мовив він, і їй здалося, що він скаже ще щось, та він мовчав.
— Татусю, про що ти кажеш? — стиха спитала вона тремтячим голосом.
— Брехатимеш, Бевві, — я тебе до смерті відлупцюю.
З жахом вона помітила, що він дивиться не на неї, а на літографію від "Кар'єра й Айвза"[727] в неї над головою.