Воно - Кінг Стівен

Він чекав. Серце гупало.

Знову почулися кроки, і цього разу він уловив, звідки долинав їхній звук. Засклений перехід, який з'єднував дорослу бібліотеку з дитячою. Там. Хтось. Щось.

Тихою ходою Майк підійшов до контрольного столу. Подвійні двері, що вели в перехід, тримали відкритими дерев'яні колодки, тож він бачив трохи підлоги. Там було щось, схоже на ноги. Його відразу ж охопив запаморочливий жах — а що, коли Стен усе ж таки прийшов, що, коли він зараз вийде з темряви з пташиним довідником у руці? Біле обличчя, бузкові губи, розрізані зап'ястя з передпліччями. "Нарешті я тут, — промовить він. — Забарився, бо довелося вилазити з дірки в землі, та нарешті я тут…"

Почувся ще один крок, і тепер Майк виразно бачив черевики — черевики та подерті холоші — джинси з нитками, що звисали на кісточки без шкарпеток. І в темряві, за шість футів над тими кісточками, він угледів мерехтливі очі.

Він простяг руку над півкруглим контрольним столом і, не зводячи погляду з нерухомих, блимаючих очей, помацав з іншого боку стільницю. Його пальці знайшли дерев'яний кут коробочки — прострочені картки. Паперова коробка — скріпки й гумки. Вони налапали щось металеве й ухопили його. То був ніж для відкривання листів зі словами ІСУС РЯТУЄ, вибитими на колодці. Хистка штука, яку надіслала бібліотеці Баптистська церква Благодаті Господньої в межах їхньої програми зі збору пожертв. Майк не відвідував богослужіння останні п'ятнадцять років, та до Церкви Благодаті ходила його мати, і він відправив їм п'ять доларів, хоча й це ледве міг собі дозволити. Він збирався викинути того ножа, та він пролежав серед безладу на його половині столу (у Керол завжди було бездоганно чисто) аж дотепер.

3 гарячковою силою він схопив ножа й рушив до тінистого коридору.

Почувся ще один крок… і ще один. Тепер порвані джинси було видко до колін. Майк розгледів силует володаря тих ніг — хтось кремезний, незграбний. Круглі плечі. Натяк на розпатлане волосся. Мавпяча статура.

— Хто ти?

Відповіді не було. Тінь лише стояла й дивилася на нього.

Хоча Майк був усе ще наляканий, він подолав думку, яка знесилювала його: то був не Стен Юріс, який встав із могили, прикликаний у Деррі шрамами на долонях або зловісним магнетизмом, що повернуло його в світ живих, наче зомбі з фільмів студії "Гаммер"[734]. Ким би він не був, коли Стен Юріс помер, він був дорослою людиною, сто сімдесят сантиметрів на зріст.

Незнайомець зробив ще один крок, і найближча лампа висвітила петельки джинсів без ременя, що звисали з його талії.

Раптом Майк здогадався. Здогадався раніше, ніж почувся голос.

— Ба, та це ж ніґґер, — заговорила тінь. — Давно жбурлявся камінцями по комусь, га, ніґґере? А знаєш, хто отруїв твого траханого собацюру?

Ще крок. Світло впало на обличчя Генрі Баверза. Воно стало гладким і обвисло; шкіра набула нездорового воскового відтінку; щоки перетворилися на м'ясисті складки, на яких росла щетина кольору перцю з сіллю. Лоб над кущистими бровами перекреслювали три глибокі хвилясті лінії. Інші зморшки утворювали дужки з боків його губатого рота. У безбарвних мішках з плоті ховалися маленькі й злі очі — бездумні й червоні. Обличчя передчасно постарілого чоловіка — чоловіка, котрому тридцять дев'ять, а виглядає він років на сімдесят три. При цьому то було обличчя дванадцятирічного хлопчиська. Одяг у нього позеленів од хащ, у яких він переховувався вдень.

— То як, ніґґере, не поздоровкаєшся? — спитав Генрі.

— Привіт, Генрі.

Майку спало на думку, що впродовж останніх двох днів він не слухав радіо й навіть газет не читав, хоча для нього це було звичним ритуалом. Дуже багато роботи. Дуже багато справ.

Дуже шкода.

Генрі переступив через поріг коридору між дитячим та дорослим відділами бібліотеки й завмер, свердлячи Майка маленькими поросячими очима. Його губи розійшлися в потворній усмішці, показавши гнилі зуби мейнського селюка.

— Голоси, — промовив він. — Ти чуєш голоси, ніґґере?

— Що за голоси, Генрі?

Майк сховав руки за спину, як школяр, якого викликали до дошки, і переклав ніж із лівої руки в правицю. Високий маятниковий годинник, подарований Хорстом Мюллером у 1923 році, урочисто відлічував секунди — наче вода, що скрапує на гладеньку поверхню озера бібліотечної тиші.

— З місяця, — сказав Генрі. Він засунув руку в кишеню. — Вони чулися з місяця, — він замовк, трохи насупився, похитав головою. — Багато голосів, та насправді лише один. Його голос.

— Ти бачив Його, Генрі?

— Ага. Франкенштейна. Відірвав Вікторові голову. Шкода, що ти не чув того звуку — наче розстебнули велетенську змійку. А тоді Воно кинулося на Ригайла. Ригайло бився з Ним.

— Справді?

— Ага. Тому я зміг утекти.

— Полишивши його на смерть.

— Стули пельку! — щоки в Генрі тьмяно почервоніли. Він ступив на два кроки вперед. Із галереї, що з'єднувала відділи бібліотеки, вийшов батько Генрі, та його очима дивився малий Баверз. На обличчі Генрі Майк побачив ту саму лють, але й ще дещо — дитину, яку шалений Батч Баверз виховав на хорошій фермі, що з бігом років перетворилася на засраний пустир із парою халуп. — Стули пельку! Воно б і мене прибило!

— Нас воно не прибило.

Очі в Генрі зблиснули.

— Поки що, — уїдливо докинув він, шкірячись. — Та встигне. Якщо після мене хтось лишиться.

Баверз вийняв руку з кишені. У ній він тримав тонкий дев'ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного "витвору мистецтва" виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він рушив до контрольного столу.

— Диви, що я знайшов, — мовив він. — Я знав, де шукати, — він огидно підморгнув набряклими, червоними повіками. — Чоловік, що ховається в місяці, сказав мені, — Генрі знову зблиснув зубами. — Удень я ховався. Увечері зловив попутку. Якийсь старигань. Стукнув його. Здається, вбив. Покинув машину біля Ньюпорта. Якраз на межі Деррі почувся голос. Поглянув у риштак, а там — одяг. І ніж. Мій старий ніж.

— Генрі, ти про дещо забув.

Шкірячись, Баверз лиш похитав головою.

— Ми не піймалися, і ти не піймався. Воно хоче зловити нас у свої лабети, але й тебе також.

— Ні.

— А я гадаю, що так. Хоча ви, бовдури, зробили Його роботу, Воно не має улюбленчиків, чи не так? Воно схопило твоїх друзів, і поки Ригайло бився з Ним, тобі вдалося втекти. Та ти повернувся. Гадаю, що ти, Генрі — частина його незвершеної справи. Я в цьому впевнений.

— Ні!

— Можливо, тобі привидиться Франкенштейн. Або вовкулака. Або вампір. Або клоун. Або… Генрі, може, ти побачиш Його справжнє обличчя. Нам Воно показалося. Хочеш, розкажу? Хочеш…

— Заткнися! — заволав Генрі й кинувся на Майка.

Майк відступив убік і виставив ногу. Генрі перечепився через неї і покотився стертим кахлем, наче шайба з гри в шафлборд. Він ударився головою об ніжку стола, за яким трохи раніше Невдахи розповідали свої історії. На хвильку його приголомшило, і хватка на ножі послабилась.

Майк метнувся до нього. Тієї миті він міг прикінчити Баверза: можна було встромити того ножа, що йому надіслала церква його матері, ножа з надписом "ІСУС РЯТУЄ", в потилицю Генрі й викликати поліцію. Трохи офіційної метушні, та не тут, у Деррі, де подібні дивні й жорстокі випадки були мало не в межах норми.

Та його зупинила думка, надто блискавична, аби бути свідомою, що коли він вб'є Генрі, то зробить за Нього частину роботи, так само, як зробив би її Генрі, убивши Майка. Та було ще дещо: вираз, що майнув обличчям Баверза, — стомлений, спантеличений погляд скривдженої дитини, котру бозна-чому скерували на небезпечний шлях. Генрі виріс у гнилому довкіллі Батча Баверза. Він належав Йому навіть тоді, коли й гадки не мав, що Воно існує.

Тож замість загнати ножа у вразливу шию Генрі, він упав навколішки й потягся до зброї. Ніж крутнувся в руці Баверза (здавалося, він сіпнувся сам по собі), і пальці Майка схопилися за лезо. Він не відчув болю одразу — лише червона кров потекла його пальцями на пошрамовану долоню.

Він відсмикнувся. Генрі відкотився й знову схопив ножа. Майк звівся на коліна, і вони подивилися один одному в очі. В обох ішла кров: в Майка — з пальців, у Генрі — з носа. Баверз тріпнув головою, і брунатні крапельки полетіли в пітьму.

— Гадаєш, ти такий розумака! — хрипко закричав він. — Йобані пестунчики! У чесному бою ми б вас на дрантя порвали!

— Поклади ножа, Генрі, — стиха промовив Майк. — Я викличу поліцію. Вони приїдуть і відвезуть тебе до "Джуніпер Гілл". Деррі лишиться позаду. Ти будеш у безпеці.

Генрі спробував заговорити й не зміг. Не зміг сказати цьому знавіснілому телепню, що він не буде в безпеці ні в "Джуніпер Гілл", ні в Лос-Анджелесі, ні в нетрях джунглів. Рано чи пізно зійде місяць, білий, як кістка, холодний, як сніг, і зазвучать примарні голоси, а місячний лик перетвориться на Його обличчя, і воно белькотатиме, іржатиме, наказуватиме. Він проковтнув слизьку кров.

— Ви ніколи не билися чесно!

— А ви?

— Ти курва-ніґґеро-чорний-джунглемахач-мавпа-щур-дупель! — загорлав Генрі й знову стрибнув на Майка.

Майк відхилився, аби уникнути цього незграбного наскоку, не втримав рівноваги й гепнувся на спину. Баверз знову вдарився об стіл, зрикошетив, повернувся й схопив Майка за руку. Той замахнувся ножем і відчув, як лезо глибоко ввійшло в передпліччя Генрі. Баверз зойкнув, та, замість відпустити суперника, посилив хватку. Він шарпнув Майка до себе — волосся впало на очі, кров струменіла з розбитого носа на товсті губи.

Майк спробував упертися ногою в бік Генрі й відштовхнути його. Баверз махнув викидним ножем: лезо прокреслило в повітрі блискуче півколо, і всі шість дюймів занурилися в стегно Майка — легко, наче у вершковий торт. Генрі висмикнув закривавленого ножа, і з криком, у якому змішалися біль та зусилля, Майк відштовхнув його.

Він важко звівся на ноги, та Генрі випередив його, і Майк ледве встиг ухилитися від ще одного незграбного нападу. Він чув, як по нозі юшить лячно сильний потік крові, чув, як вона набігає в його взуття. "Здається, він влучив у стегнову артерію. Господи, мене: сильно поранено. Усюди кров. Кров на підлозі. Гаплик моїм черевикам. Бля, й два місяці не проносив…"

Генрі знову наступав, сопучи, як скажений бик.