Воно - Кінг Стівен
Вона знову озирнулася — ось він наближається до неї, він, Ел Марш, прибиральник та охоронець, сивий чоловік із розкуйовдженим волоссям, у сорочці-мілітарі з двома кишенями на застібках та штанях кольору хакі зі зв'язкою ключів на поясі. Проте Ела Марша не було в тих очах — не було чоловіка, котрий мив їй спину та бив у живіт з думкою, що це для її ж добра, котрий хвилювався за неї, дуже хвилювався, котрий якось спробував заплести їй коси, та вийшло зовсім не так як треба, і вони обоє сміялися з того, як кумедно навсібіч стирчить її волосся, котрий, бувало, в неділю готував цинамоновий еґноґ[730], який смакував краще від будь-чого, що можна було придбати за четвертак у "Деррійському морозиві", котрий був її батьком, від якого вона з'явилася на світ. Але тоді все це зникло з його очей. Вона бачила там лише вбивство. Беверлі бачила там Воно.
Тож вона тікала. Тікала від Нього.
Містер Пасквалє налякано поглянув на них, відірвавшись від поливання зеленого газону та прослуховування матчу "Ред Сокс", який транслювався з радіоприймача, прилаштованого на ґанковому бильці. Зіннерманові дітлахи відійшли від старого "Гадсон-Горнету"[731], який вони придбали за двадцять п'ять доларів і мало не щодня мили. Один із них тримав шланг, а інший — відро з мильною водою. В обох відпали щелепи. Зі своєї двоповерхівки визирнула місіс Дентон: на колінах сукня однієї з шістьох дочок, на підлозі корзина з дірявим одягом, у роті повно шпильок. Малий Ларс Тераменіус відтягнув свого візочка з емблемою "Ред Болл Флайер"[732] на змарнілий газон Бакі Пасквалє, геть з потрісканого тротуару. Тої весни Бевві якось витратила цілий ранок, терпляче показуючи Ларсу, як правильно зав'язувати шнурки на кросівках, щоб вони знову не розв'язалися, а зараз вона промчала повз нього з криком та виряченими очами, і хлопчик заплакав. Хвильку по тому повз малого пробіг навздогін, волаючи, її батько, і Ларс, котрому тоді було лише три рочки (за дванадцять він загине в мотоциклетній аварії), побачив в обличчі Ела Марша щось страхітливе й нелюдське. Потім йому три тижні снилися жахіття. У тих снах йому ввижався містер Марш: одяг на ньому рвався, і він перетворювався на павука.
Беверлі бігла щодуху. Вона чудово усвідомлювала, що то могли бути перегони з самою смертю. Якщо батько спіймає її, буде байдуже, що вони на вулиці. Іноді деррійці чинили дивні речі, і вона це чудово розуміла й без вивчення місцевої історії та читання газет. Якщо батько спіймає її, то або задушить, або заб'є кулаками чи ногами. І коли все скінчиться, хтось забере його, посадить у в'язницю, а він сидітиме там, як вітчим Едді Коркорана — зачумлений і безтямний.
Вона бігла до центру міста, і дорогою їй траплялося дедалі більше людей. Вони витріщалися (спочатку на неї, а тоді на її батька) і здавалися здивованими, а деякі з них — по-справжньому враженими. Та те зачудування ні до чого не призводило. Вони зиркали на них, а потім, ішли собі куди йшли. Повітря, що циркулювало в її легенях, почало важчати.
Вона перебігла через Канал, її ноги стугоніли по цементу, а праворуч машини гуркотіли дерев'яним мостом. Ліворуч виднілося кам'яне півколо — у тому місці Канал ринув у підземне русло, яке проходило під центром міста. Зненацька вона побігла через Головну вулицю, незважаючи на ревіння клаксонів та виск гальм. Вона побігла праворуч, бо в тому боці знаходилося Пустовище. До нього й досі була майже ціла миля, і коли вона хотіла потрапити туди, їй доведеться перегнати батька на виснажливому підйомі Горбатого Пагорба (або на ще крутіших схилах бічних вулиць). Та іншого виходу не було.
— ПОВЕРНИСЯ, МАЛЕНЬКА ШЛЬОНДРО, ПОПЕРЕДЖАЮ!!!
Перетнувши дорогу, вона промчала до повороту й знову зиркнула назад, майнувши через плече гривою рудого волосся. Батько перебігав дорогу, так само не зважаючи на потік автомобілів. Обличчя в нього почервоніло й лиснілося від поту.
Вона скочила в провулок позаду крамниць і складів. Уздовж нього тягнулися задні стіни будівель із вивісками "Королівська яловичина", "Пакування м'яса", "Гемпхіллівський склад", "Кошерне м'ясо та яловичина від Ігла". Провулок був вузьким та брукованим, обіч нього диміли й парували скупчення сміттєвих баків та ящиків. І тільки самому Богу відомо, що то за лайно й тельбухи вкривали бруківку. Чулася суміш запахів — солодкавих, різких і смердючих… та всі вони промовляли про м'ясо й бійню. Усюди літали хмари мух. Зсередини якоїсь із будівель пронизливо скреготіли пилки для кісток. Спотикаючись, вона бігла слизьким бруком. Одним стегном вона зачепила металевий сміттєвий бак. Він перекинувся, розсипавши кишки, замотані в газетний папір, — вони вихлюпнулися, немов якесь м'ясисте тропічне суцвіття.
— КАТАЙ СЮДИ ЗАРАЗ ЖЕ, БЕВВІ! КЛЯТЕ ДІВЧИСЬКО, Я СЕРЙОЗНО! НЕ ПОГІРШУЙ СВОЄ СТАНОВИЩЕ, ВОНО Й ТАК ПАСКУДНЕ!
Біля задніх дверей "Пакувальні Кіршнера" стовбичили двоє чоловіків. Поряд стояли коробки з обідом, а робітники наминали товсті сандвічі.
— Схоже, твій батя хоче завести тебе в ліс, — мовив один із них, а інший засміявся.
Він наздоганяв. Прямо за собою вона чула громове тупотіння й важке дихання. Поглянувши праворуч, вона побачила, як високим парканом мчало чорне крило його тіні.
А тоді він закричав від подиву та люті — ноги вислизнули з-під нього, і він торохнувся на бруківку. Наступної секунди він зірвався на ноги й уже не викрикував слів, а просто волав од люті, тоді як чоловіки біля дверей реготали й плескали один одного по спинах.
Провулок завертав ліворуч, і Беверлі ледве встигла загальмувати. Від переляку й розчарування в неї відкрився рот. Вихід із провулка перегородив сміттєвоз. Ні з одного боку, ні з іншого не протиснутися. Двигун працював на холостих обертах. За цим звуком було ледь чутно бубоніння. Хтось розмовляв у кабіні. Ще хтось вирішив зробити перерву на обід. Було за три-чотири хвилини до полудня — дзиґар на будинку суду от-от почне вибивати час.
Вона знову почула його біг, він наближався. Вона впала на землю й заповзла під сміттєвоз, пересуваючись на ліктях та поранених колінах. Смерділо вихлопами, соляркою та гнилим м'ясом. Беверлі нудило, у голові паморочилось. Та гіршим від цього було те, з якою легкістю вона просувалася, ковзаючи масним слизом та гноєм, який набіг зі сміття. Вона рухалася далі. Одного разу дівчинка піднялася надто високо й торкнулася спиною гарячої вихлопної труби сміттєвоза. Їй довелося прикусити губу, щоб не зойкнути.
— Беверлі? Ти там? — кожне його слово розділялося важким хеканням від задишки.
Вона озирнулася, і їхні очі зустрілися — батько саме схилився й зазирав під вантажівку.
— Облиш… облиш мене! — ловила вона повітря ротом.
— Сучара, — озвався він густим од слини голосом.
Він упав на землю — дзенькнули ключі — й поплазував до дочки, чудернацьки підтягуючись на руках та по-плавецькому вимахуючи ними.
Беверлі виборсалася з-під кабіни, схопилася за одну шину — її пальці знайшли борозну завглибшки в два пальці — і звелася на ноги. Ударилася куприком — і ось знову побігла, прямуючи до Горбатого Пагорба, з закаляними джинсами та блузкою, котрі смерділи так, що аж у носі свербіло. Вона поглянула назад і побачила, як з-під кабіни сміттєвоза, наче пазурі якоїсь уявної потвори з-під ліжка, вигулькнули поплямовані ластовинням руки її батька.
Швидко й бездумно вона кинулася в прохід між "Складом Фелдмана" та "Філією братів Трекерів". У тому сховищі було так вузько, що його не можна було навіть провулком назвати; він був захаращений поламаними ящиками, сухими соняшниками, бур'яном та, звісно ж, сміттям. Беверлі скочила за купу ящиків і причаїлася. За кілька секунд вона побачила, як повз прохід промчав батько й почав здійматися на схил.
Беверлі звелася на ноги й поспішила до протилежного боку проходу. Його затуляла сітчаста огорожа. Вона видерлася на самий верх, перекинула ноги на інший бік і спустилася. Тепер вона була вже на території Деррійської богословської семінарії. Вона пробігла доглянутим газоном і повернула за ріг будинку. Зсередини линула класична музика — хтось грав на органі. Здавалося, приємна, спокійна мелодія пливе аж у небесну блакить.
Із боку Канзас-стрит семінарію оточував високий живопліт. Вона поглянула крізь нього й побачила батька — він стояв через дорогу, відхекуючись. Під пахвами його сіра робоча сорочка потемнішала від поту. Упершись руками в стегна, він роззирався довкола. Зв'язка ключів виблискувала на сонці.
Беверлі спостерігала за ним, так само задихаючись, а серце її гупало, як у зайчиська. У горлі пересохло, власний сморід викликав огиду. "Коли б мене зараз намалювали в коміксі, навколо мене звивалися б хвилясті лінії", — майнуло в її думках.
Її батько повільно перейшов на інший бік дороги. На бік семінарії.
Беверлі затамувала подих.
"Боже, благаю, я не можу більше бігти. Господи, поможи. Не дай йому мене знайти".
Ел Марш повільно йшов хідником саме до місця, де по той бік живоплоту причаїлася його дочка.
"Святий Боже, не дай йому відчути мій запах!"
І справді: мабуть, оскільки Ел падав у провулку та повзав під сміттєвозом, то тепер смердів не краще од неї і проминув її схованку. На її очах він рушив до Горбатого Пагорба й зник із поля зору.
Беверлі поволі підвелася. Її одяг укривало сміття, обличчя було брудним, а в тому місці, де вона торкнулася вихлопної труби сміттєвоза, боліла обпечена спина. Та в порівнянні з шаленим виром думок ці фізичні відчуття здавалися несуттєвими. Вона почувалася так, наче відірвалась від світу. Що робити в цій ситуації — хтозна… Дівчинка не уявляла, як вона повернеться додому, але вона також не уявляла, що не повернеться. Вона не послухалася свого батька, не послухалася його…
Вона придушила ці думки — від них вона відчула слабкість, почала тремтіти, у животі закрутило. Вона любила свого батька. І хіба ж не заповідає Закон Божий: "Шануй батька свого та матір, щоб довгі були твої дні на землі"? Заповідає. Але ж то був не він. Не її батько. Точніше, то був хтось геть інший. Самозванець. Воно…
Зненацька в її голові вигулькнуло питання, від якого її кинуло в холод: з іншими теж таке трапилося? Таке саме або щось подібне? Варто їх застерегти. Вони скривдили Його, і тепер Воно може вдатися до запобіжних заходів, щоб вони більше ніколи не зашкодили Йому.
