Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Мабуть, зайве казати, що в "Деррі Ньюз" про нього й не згадали. Серед лінчувальників було багато з тих, хто спокійно собі пиячив, поки Еру займався своїми справами в "Срібному доларі". До півночі в них уже змінився настрій.

Я поставив Тороґуду своє останнє запитання: чи помітив він когось незнайомого того вечора? Таку собі білу ворону, яка впадала б в око дивакуватістю, смішною, навіть клоунською зовнішністю. Хтось із тих, хто пиячив у барі з обіду; хтось, хто перетворився на підбурювала того вечора, ближче до ночі, коли зайшла мова про лінчування.

— Може, хтось такий і був, — відказав Тороґуд. Він тоді вже стомився й куняв, бо саме мав поспати після обіду. — Було це давненько, містере. Дуже давно.

— Але ж дещо ви пам'ятаєте, — сказав я.

— Пам'ятаю, що було подумав, наче десь під Бенгором проводили сільський ярмарок, — мовив Тороґуд. — Того вечора я ще випив у "Кривавому відрі". "Відро" було за шість дверей од "Долара". І там був чолов'яга… такий веселун… робив сальто, ходив перевертом по підлозі… жонглював чарками… фокуси-покуси… клав чотири десятицентовики собі на лоба, і вони там лишалися… всякі такі кумедні штуки…

Його кістляве підборіддя знову почало опускатися йому на груди. Тороґуд хотів заснути прямо там. Він почав пускати бульбашки слини з куточків рота, де зморщок було стільки ж, як у жіночому гаманці для дрібних грошей.

— Я ще бачив його кілька разів відтоді, — сказав Тороґуд. — Мо', тієї ночі він так добряче розважився… що вирішив лишитися.

— Атож, лишитися, він тут вже давно ошивається, — відказав я.

У відповідь він захропів. Тороґуд заснув у своєму кріслі біля вікна, де на підвіконні вишикувалися солдати на варті похилого віку: пігулки та пляшечки з ліками. Я вимкнув диктофон і дивився якийсь час на цього дивного мандрівника в часі, котрий прибув сюди з року 1890 чи близько того, і він пам'ятав епоху без автівок, електроенергії, літаків і штату Арізони[716]. Пеннівайз теж був там, диригував ними, скеровуючи до чергового бучного жертвоприношення — просто ще одного з низки подібних випадків із довгої деррійської історії бучних жертвоприношень. І та різанина у вересні 1905 року започаткувала період жаху, який включав у себе також і вибух на ливарні Кіченера, що трапився у великодню неділю наступного року.

З цього випливають деякі цікаві (і, наскільки мені відомо, життєво важливі) питання. Наприклад, чим Воно насправді харчується? Я знаю, що деякі діти були частково з'їдені, — принаймні, на них були сліди від укусів — та, можливо, саме ми спонукаємо до того Воно. Звісно ж, з самого малечку нам розказують, що, коли чудовисько ловить тебе в дрімучому лісі, воно тебе зжере. Мабуть, це нам видається найгіршим, що тільки можна уявити. Та в дійсності такі страхіття живляться вірою, чи не так? Мене невідворотно підводить до ось якого висновку: їжа може підтримувати в ньому життя, та джерело сили Воно — не їжа, а віра. А хто ще здатен вірити так, як вірить дитина?

Та є одна проблема: діти виростають. Сила церкви підтримується й оновлюється за допомогою періодичних ритуалів. Так само й у Деррі. Чи може бути правдою, що Воно захищається просто тим, що діти перетворюються на дорослих, а вони втрачають здатність вірити або ж їх калічить щось на кшталт духовного артриту, котрий вражає їхню уяву?

Так. Гадаю, справа саме в цьому. Тож, якщо я зателефоную їм, скільки вони пам'ятатимуть? Чи віритимуть вони? Чи вистачить тої віри, щоб покінчити з цим жахом? Або ж її буде вдосталь лише для того, щоб наразитися на смерть? Усіх їх прикликали — це я знаю напевне. Усі вбивства з нового циклу були відгуком на цей поклик. Ми вже двічі мало не прикінчили Воно й урешті загнали глибоко в його заповідні тунелі, його мисливські угіддя, його смердючі нори під містом. Та гадаю, що Воно знає ще одну таємницю: хоча Воно й безсмертне (або майже безсмертне), та ми — аж ніяк. Йому лише потрібно було зачекати, поки внеможливився той акт віри, котрий перетворював нас на потенційних убивць монстра й, водночас, — його джерело сили. Двадцять сім років. Мабуть, це був лише час його сну — для нас це було б усе одно що задрімати після обіду, період якраз достатній, щоб освіжитися. Та коли Воно прокинеться, то буде таким самим, а в нас промине третина життя. Наш світогляд звузився, а наша віра в магію, завдяки якій ця магія оживала, затерлася так само, як надвечір тьмяніє новеньке взуття, коли ходив у ньому цілісінький день.

Навіщо кликати нас назад? Чому б просто не дати нам померти? Тому що ми мало не вбили Його, і тому що, гадаю, Воно злякалося. Тому що Воно жадає помсти.

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса, в Зубну фею, у Ґензеля з Ґретель або в троля під мостом, Воно готове до зустрічі з нами. "Гайда сюди, — каже Воно. — Гайда сюди, владнаємо нашу деррійську суперечку. Беріть із собою ваші паці, марбли[717] та "йо-йо"! Пограємося. Гайда сюди й подивимося, чи ви досі пам'ятаєте найпростішу в усьому світі річ: як воно — бути дитиною з міцною вірою, а отже, дитиною, яка боїться пітьми".

По останньому пункту я беру тисячу очок: я боюся. Як же я в біса боюся…

Частина п'ята

Ритуал Чуді[718]

Цього не зробити. Вода

Згноїла фіранки. Вічка

Розлізлись. Зніми плоть

З машинерії, не будуй

Мостів. Крізь яке повітря

Летітимеш над континентами?

Хай слова падають, як хочуть, —

Може, черкнуть любов навскіс.

То будуть виняткові відвідини.

Вони забагато хочуть порятувати,

Потоп уже зробив свою справу.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Дивись і карбуй в пам'яті. На землю

Поглянь та й ген за заводи й поля.

Атож, вони пропустять твого коня.

Не мовчи: спитай тоді ліс і ріллю —

Що ти почуєш? Чого прохає земля?

Землю забрали — це вже не домівка твоя.

Карл Шапіро.[720] Путівник для вигнанців

Розділ 19

Часи нічної варти

1

ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:15 НОЧІ

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса…

Щойно Бен Генксом закінчив розповідь про срібні кулі, їм захотілося поговорити, однак Майк сказав, що хоче, аби вони розійшлися й поспали.

— З вас поки що досить, — мовив Майк, та він був такий стомлений, що стало зрозуміло: досить передусім йому. До того ж Беверлі, поглянувши на його змарніле обличчя, подумала, що в нього дійсно хворий вигляд.

— Та це ж іще не все, — сказав Едді. — Як щодо решти? Я все ще не пам'ятаю…

— Майк слушно к-к-каже, — відгукнувся Білл. — Або в-в-виявиться, що па-па-пам'ятаємо, або н-ні. Думаю, п-пригадаємо. В-все, що нам б-було т-треба, ми згадали.

— Може, згадаються якраз потрібні речі? — припустив Річі.

Майк кивнув.

— Побачимося завтра, — він глипнув на годинник. — Тобто вже сьогодні.

— Тут? — спитала Беверлі.

Майк повільно похитав головою.

— Пропоную зустрітися на Канзас-стрит. Там, де Білл ховав свого велика.

— Ходімо на Пустовище, — сказав Едді. Зненацька його шкіра взялася сиротами.

Майк знову кивнув.

На хвильку, поки вони перезиралися, запала тиша. А тоді Білл звівся на ноги, й інші теж слідом повставали.

— А ще ви мусите бути пильними до кінця ночі, — промовив Майк. — Воно було тут, може з'явитися й деінде, де б ви не були. Та від нашої зустрічі мені покращало, — він подивився на Білла. — Гадаю, ми все ще можемо це зробити. Як гадаєш, Білле?

Білл повільно кивнув:

— Так. Гадаю, що можемо.

— Воно це теж знає, — зауважив Майк, — і Воно зробить усе, щоб перевага була на його боці.

— То що ж нам робити, якщо Воно з'явиться? — запитав Річі. — Заткати носа, замружити очі, тричі крутнутися на місці й думати про хороше? Пустити йому в пику чарівного пилу? Заспівати старих пісень Елвіса Преслі? Що?

— Якби я це знав, не було б і проблем, — похитав головою Майк. — Та я впевнений, що існує й інша сила, котра хотіла, щоб ми вижили й завершили цю справу. Принаймні, вона існувала, коли ми були дітьми, — можливо, існує й дотепер. — Він утомлено знизав плечима. — Я гадав, що двох, а то й трьох з вас не стане, поки ми зберемося тут. Зникнете. Або помрете. Та коли ви прийшли… сам ваш вигляд подарував мені надію.

Річі поглянув на годинник.

— Чверть по першій. Час плине швидко, коли весело, правда ж, Скирте?

— Біп-біп, Річі, — озвався Бен із блідою посмішкою.

— Беверлі, прогуляєшся зі мною до "Та-та-таун Хаусу"? — запитав Білл.

— Гаразд, — відказала вона й почала одягати жакет.

Тепер бібліотека здавалася дуже тихою, лячною; тіні роїлися по закутках.

Білл відчув, як даються взнаки останні два дні, як їхній тягар обважує плечі. Якби то вчувалася лише втома, було б не так погано, та, крім цього, йому здавалося, що психіка от-от не витримає; наринула якась дрімота й параноя. Відчуття того, що за ним стежать.

"А що, коли я зараз геть в іншому місці? — думав він. — Мабуть, я в божевільні лікаря Сьюварда, з напівзруйнованим абатством Графа по сусідству та Ренфілдом у камері навпроти: він — зі своїми мухами, я — зі своїми почварами, і обидва впевнені, що вечірка вже почалась, обидва розчепурені, та не в смокінгах, а в гамівних сорочках".[721]

— Як щодо тебе, Р-річі?

Річі похитав головою.

— Мене проведуть Скирт із Каспбраком. Так, чуваки?

— Атож, — погодився Бен. Він зиркнув на Беверлі — та стояла поряд із Біллом — і відчув давній біль. У голові в нього затремтіла ще одна згадка, та, подражнивши його, вона майнула геть.

— А т-ти що скажеш? — звернувся Білл до Майка. — Прогуляєшся з н-нами?

Майк теж похитав головою:

— Не зможу…

Саме тоді Беверлі закричала — пронизливий, болючий звук серед тиші. Склепінчастий купол угорі підхопив його, і сміхом банші[722] покотилася луна, літаючи, кружляючи навколо них.

Білл обернувся до неї; Річі впустив свій піджак, щойно знявши його зі спинки стільця; почувся дзвін розбитого скла — то Едді зачепив рукою порожню пляшку джину.

Беверлі задкувала від них з простягненими руками й обличчям, білим, як хороший друкарський папір.

— Мої руки! — голосила вона, вибалушивши очі, обрамлені бузковими, як схід сонця, тінями. — Мої руки!

— Що… — відкрив було рота Білл, а тоді побачив, як з-поміж її тремтячих пальців повільно скрапує кров. Він рушив до неї, та тієї ж миті несподівано відчув, як його долоні перетнули риски пекучої теплоти. Але болю він майже не відчув. Це більше скидалося на те, як іноді може нити рана, котра вже давно загоїлася.

То були його старі шрами, що знову проступили в Англії, вони розійшлися й кривавили.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: