Воно - Кінг Стівен
Найбільша пожежа трапилася в гейвенському Великому індіанському лісі — згодом Еру зізнався, що влаштував той підпал за допомогою свічки, котру він поставив на купу цурпалок і дерев'яних обрубків. Та пожежа спопелила двадцять тисяч акрів доглянутих дерев, а дим було чути навіть у диліжансах, які виїжджали на вершечок Горбатого Пагорба в Деррі — за тридцять п'ять миль од вогню.
Навесні того року було багато балачок про об'єднання в профспілки. Організацією займалося четверо лісорубів (не те щоб було кого організовувати; мейнські роботяги були проти спілок тоді, не схвалюють їх і зараз), і Еру був одним із них — мабуть, він убачав у своїй громадській діяльності можливість похизуватися, поплескати язиком та попиячити на Бейкер та Іксчейндж-стрит. Еру та трійко його поплічників називали себе "організаторами", а лісові барони нарекли їх "заводіяками". До дверей їдалень у лісових таборах біля Монро, Гейвен-віллідж, самнерської[708] плантації та Міллінокет поприбивали оголошення, у яких лісорубів повідомляли, що кожного, хто розводитиметься про спілку, буде негайно звільнено.
У травні того року біля Трепхем Нотч спалахнув короткий страйк, і хоча його розігнали страйколоми та "міські констеблі" (розумієте, ця деталь дуже цікава, оскільки там було близько тридцяти "міських констеблів", які вимахували сокирищами й розчереплювали голови, та до того травневого дня Трепхем Нотч — за переписом 1900 року там проживало 79 осіб — не мав жодного констебля, принаймні мешканці селища про них не знали), Еру та його друзі-організатори вважали це великою перемогою для їхньої спільної справи. Отож вони завітали до Деррі, щоб напитися та проявити свої організаторські (або заводіяцькі) здібності — дивлячись, чий бік вам більше до вподоби. Хай там як, але вони добряче спрагли від такої роботи. Вони хильнули мало не в кожному барі на Пекельній ділянці, а кінцевою зупинкою для них став сонливий "Срібний долар" — там вони сиділи, обійнявшись за плечі, такі п'янючі, що не бачили, куди сцяли; сиділи та й горлали спілчанських пісень упереміш із голосінням на кшталт "Моя мати дивиться на мене з небес", хоча сам я гадаю, що, коли б ті матері побачили своїх синів у такому стані й відвернулись, їм би ніхто не дорікнув.
За словами Еґберта Тороґуда, єдине, що могло втягнути Еру в профспілковий рух, — це Дейві Гартвелл. Гартвелл був головним "організатором" (чи "заводіякою"), а Еру його дуже любив. Та й не лише він: більшість чоловіків із їхньої когорти міцно й пристрасно любили Гартвелла тією любов'ю, котру чоловіки бережуть для представників власної статі з таким потужним магнетизмом, що робив їх мало не богами. "Деффі Адвелл буф с тих шоловікіф, коі похотжають с вихлядом, наше ім налешить піфсемлі, а решта швіу й вухикуути не нафашуєцця", — казав Тороґуд.
(Переклад: "Дейві Гартвелл був із тих чоловіків, котрі походжають з виглядом, наче їм належить пів-Землі, а решта світу й бухикнути не наважується".)
"Він буф по-швоєму великхим шоловіком, шо п там не кажали. Ф ньому фшувалашя шила, ф йохо мофі та ході фшувалашя хітьність. Не те шоб він буф хо'ошим шоловіком, але великхим — так, буф".
Еру підтримав Гартвелла в організації спілки з тієї ж причини, з якої він підтримав би його, навіть якби тому заманулося зайнятися суднобудівництвом у Брюері чи Басі[709], або зводити мости у Вермонті[710], або спробувати повернути на захід "Поні Експрес"[711], байдуже. Еру був так само хитрющим, як і злим — гадаю, ці його потужні якості перешкоджали появі бодай якихось хороших рис. Та буває, що людина, котра за все життя нікому не довірилась і котрій так само ніхто не вірить, що самітник (або Невдаха), котрий або сам вибрав собі таку роль, або затаврований суспільною думкою, знаходить друга або кохану людину й живе задля цієї особи так, як пес живе задля свого хазяїна. Приблизно такі стосунки були між Еру та Гартвеллом.
Що б там не було, а в готелі "Брентбуд Армз", котрий лісоруби звали тоді "Плавучим собацюрою" (походження його назви загубилося в літах — навіть Еґберт Тороґуд не пам'ятає), заночували четверо наших активістів. Зареєструвалися четверо, жоден не виселився. Одного з них, Енді ДеЛессепса, більше ніколи не бачили, та якщо вірити історії, ймовірно, що він приємно та комфортно прожив решту життя в Портсмуті. Одначе мене беруть сумніви. Двох інших "заводіяк", Емзела Бікфорда та самого Дейві Гартвелла, помітили в Кендаскіґ — пливли собі долілиць. Бікфордові бракувало голови — хтось відтяв її, махнувши дворучною сокирою. У Гартвелла не було обох ніг, і люди, які його знайшли, божилися, що зроду-віку не бачили на людському обличчі навіть подібного виразу жаху та болю. Щось розтягнуло йому рота й надуло щоки, і коли його перевернули та розтулили мерцю рота, в мул висипалися сім пальців з його ніг. Дехто гадав, що решту пальців він втратив за роки праці в лісах, інші ж вважали, що Гартвелл проковтнув їх перед смертю.
До сорочок тих двох було пришпилено по папірцю з написом "СПІЛКА".
Увечері 9 вересня 1905 року відбулося слухання суду у справі "Срібного долара", та Клод Еру не з'явився на нього, тому ніяк дізнатися, як йому вдалося оминути долю, котра спіткала його товаришів тої травневої ночі. Можемо лише гадки гадати. Він дуже давно нікому не підкорявся, знав, як хутенько зникнути, і, мабуть, напрацював чуйку, як у дворняг: давати драла, перш ніж запахне смаленим. Але чому ж тоді він не прихопив із собою Гартвелла? Чи його завели до лісу разом з іншими "агітаторами"? Можливо, вони тримали його наостанок, а він утік, поки крики Гартвелла (з кожним устромленим до рота пальцем вони приглушувались) відлунювали в темних хащах та полохали пташок. Напевне сказати не можна, проте серце підказує, що правдивим є саме останній варіант.
Клод Еру став людиною-привидом. Він міг зайти до табору в долині Сейнт-Джон, стати в чергу в їдальні з іншими лісорубами, взяти тарілку з рагу, з'їсти його та зникнути раніше, ніж хто-небудь устиг зрозуміти, що він не з тамтешніх. Кілька тижнів по тому він з'явився в барі у Вінтерпорті та почав розбалакувати про спілку й клястися, що помститься негідникам, котрі вбили його друзів, — найчастіше він згадував імена Гамільтона Трекера, Вільяма Мюллера та Річарда Бові. Усі вони жили в Деррі, а їхні будинки з гостроверхими двосхилими дахами стоять на Західному Бродвеї донині. Через кілька років вони та їхні нащадки спалять "Чорну мітку".
Поза всякими сумнівами, були люди, котрі хотіли б засадити Клода Еру за ґрати, особливо після стількох пожеж у червні. Та, хоча його бачили часто, він діяв швидко й відчував небезпеку, наче звір. Якщо вірити тому, що я дізнався, офіційного ордера на його арешт не видавали, й поліція в цю справу не втручалась. Можливо, боялися того, що Еру може розпатякати зайве, якщо його притягнуть до суду за підпали.
Хай там як, а того року ліси на околицях Деррі та Гейвена палали цілісіньке літо. Зникали діти, почастішали бійки та вбивства, і запона страху, так само реальна, як і сморід диму на Горбатому Пагорбі, огорнула місто.
Першого вересня нарешті пішов дощ і лив цілий тиждень. Центр Деррі затопило, і це нікого не здивувало, проте великі будинки на Західному Бродвеї стояли вище, і, певне, їхні мешканці полегшено зітхали. "Хай той навіжений канадюра ховається собі по лісах усю зиму, якщо так цього хоче", — мабуть, так вони собі говорили. Цього літа він свою роботу вже зробив, і ми зловимо негідника раніше, ніж пеньки підсохнуть наступного червня.
А потім настало 9 вересня. Не можу пояснити, що трапилося. Тороґуд теж не може, та й, наскільки я знаю, ніхто не може. Тож краще я розповім про самі події.
У сонливому "Срібному доларі" було повнісінько лісорубів, які цмулили пиво. Надворі вже сутеніло й потроху залягала імлиста темрява. Тьмяно-срібна Кендаскіґ розбухла й розлилася у своєму каналі від краю до краю, і, зі слів Еґберта Тороґуда, віяв осінній вітерець — такий, "шо находить дірку в шта'ах і дме прямо в шраку". Дороги перетворилися на багно. У глибині зали за одним столом точилася гра в карти. Там сиділи люди Вільяма Мюллера. Мюллер був співвласником залізничної компанії "ГС та ВМ", а крім того, ще й лісним бароном, котрому належали мільйони акрів із найкращою деревиною. А чоловіки, що обсіли той застелений цератою стіл, були лісорубами й залізничними поліцаями[712] за сумісництвом та ходячою небезпекою на повну ставку. Двоє з них, Тінкер МакКатчен та Флойд Колдервуд, відсиділи в тюрмі. З ними були Летроп Раунде (його прізвисько було таким же таємничим, як і назва готелю "Плавучий собацюра", а кликали його "Ель Катуком"), Девід "Стаґлі" Ґреньє та Едді Кінг — бородань, чиї окуляри були мало не такими ж товстими, як і його черево. Скидалося на те, що дехто з них провів останні два з половиною місяці, визираючи Клода Еру. Хоча й немає жодних доказів, так само ймовірним було й те, що вони були на різницькій вечірці в травні, коли прикінчили Гартвелла та Бікфорда.
Тороґуд розповідав, що в барі було людно: чоловіки пиячили, вихиляючи пиво та заїдаючи барним ланчем, і заляпували вкриту тирсою земляну долівку.
Відчинилися двері, і зайшов Клод Еру. У руках він тримав лісорубну сокиру з двосічним лезом. Еру підійшов до шинкваса й ліктями розсунув собі місце. Еґберт Тороґуд стояв ліворуч від нього; він казав, що від Еру тхнуло, як від смаженини зі скунса. Бармен приніс йому келих пива, миску з двома звареними круто яйцями та сільничку. Еру дав йому дводоларову купюру й згорнув решту (долар і вісімдесят п'ять) у кишеню своєї робочої куртки. Він посолив яйця та з'їв їх. Потім він посолив своє пиво, вицмулив його й відригнув.
— На вулиці більше місця, ніж тут, Клоде, — сказав Тороґуд так, наче все те літо половина крем'язнів північного Мейну не шукала Еру.
— А знаєш, це правда, — сказав Еру. Однак із вуст канадця це прозвучало так: "А снаєш, се прафта".
Він замовив ще один келих пива, випив його, знову відригнув. Балачки за шинквасом точилися собі далі — не було тієї тиші, як показують у вестернах, коли негідник або герой заходить до бару, хряснувши дверцятами, і зловісно роззирається довкола. Кілька чоловіків гукнули його. Клод кивав та махав у відповідь, однак не посміхався.
