Воно - Кінг Стівен

У кожного є дещиця влади… хіба що за винятком малих дітей і немовлят".

А тоді він подумав, що влада є і в них — вони можуть рюмсати доти, поки ти не зробиш щось таке, від чого вони заткаються.

— Бене, ти що, слова погубив? — спитала Беверлі.

— Га? Ні. Я думав про владу. І про силу. Про силу куль.

Білл пильно дивився на нього.

— Я загадувався, звідки береться їхня сила, — сказав Бен.

— В-в-воно… — заговорив Білл, а тоді замовк.

Його обличчя набуло замисленого, незрозумілого виразу.

— Мені вже справді треба йти, — сказала Беверлі. — Побачимося, ага?

— Звісно. Приходь завтра, — сказав Стен. — Будемо ламати Едді другу руку.

Усі засміялися. Едді вдав, немов хоче пожбурити в Стена інгалятором.

— Ну, до скорого, — сказала Беверлі й полізла нагору.

Бен глянув на Білла і побачив, що він не сміявся. На його обличчі й досі був той самий замислений вираз, і Бен знав, що перш ніж він відгукнеться, його довелося б кликати два, а то й три рази. Він знав, над чим загадувався Білл. Він і сам думатиме про це не один день. Не постійно, ні. Мама проситиме його розвішати, а тоді зняти й занести до хати свіже прання, у Пустовищі будуть ігри в квача й індіанців, а в серпні зіпсується погода й протягом перших чотирьох днів місяця вони сидітимуть удома в Річі Тозіера та різатимуться в парчізі, як навіжені, раз по раз відсилаючи один одного на початок поля й мудруючи з гральними кубиками, поки на вулиці накрапатиме дощ. А ще мати скаже йому, що, на її думку, найпривабливішою жінкою Америки була Пет Ніксон[698], і нажахано погляне, коли він скаже, що надає перевагу Мерелін Монро (він гадав, що Беверлі була дуже на неї схожа — лише колір волосся інший). Він ласуватиме "Твінкіз", "Рінґ-Дінґами" та "Девил Доґами"[699] й сидітиме на задньому ґанку, зачитуючись "Лакі Старром та місяцями Юпітера"[700]. Ось що перейматиме його, поки гоїтиметься рана на його тілі (спершу вона взялася струпом, а тоді почала свербіти), бо життя триває, і хоча в одинадцять років Бен був здібним та кмітливим хлопцем, справжнього відчуття перспективи він ще не розвинув. Він міг спокійно собі жити з тим, що трапилося в домі на Нейболт-стрит. Урешті-решт, у світі повно чудес.

Однак були й миттєвості, що вибивалися з загальної картини. Він знову загадувався тими самими питаннями: Сила срібла, сила куль — звідки вона береться? Звідки береться будь-яка інша сила та влада? Як їх отримати? Як ними користатися?

Йому здавалося, що їхнє життя може залежати від цих питань. Якось уночі, коли він уже засинав, а дощ заколисував його своїм шумом, тарабанячи у вікна, йому сяйнуло, що було ще одне питання — можливо, єдине важливе питання. Воно мало справжню подобу, і він її майже побачив. Побачиш подобу — дізнаєшся її таємницю. Чи можна було сказати те саме й про силу та владу? Певне, що так. Хіба сила та влада не були перевертнями, як і Воно? Вони були дитиною, що рюмсає посеред вночі, ядерною бомбою, срібною кулею і тим, як Беверлі дивилася на Білла, а він — на неї.

Та й узагалі — що таке сила? І що таке влада?

12

Протягом наступних двох тижнів не сталося нічого цікавого.

Деррі:

Четверта інтерлюдія

Ти продуєш,

Завше не виграють.

Ти продуєш,

Завше не виграють, чуєш мене?

Бо я знаю, гарнюня,

Бо бачу — сюди лихо прямує.

Джон Лі Гукер.[701] Ти продуєш

6 квітня 1985 року

Ось що я вам скажу, друзі й сусіди: я п'яний. У сраку п'яний. Житнє віскі. Пішов до "Спа Воллі", випив першу, потім подибав до магазину на Головній вулиці. Устиг якраз за півгодини, перш ніж вони закрилися, й купив квінту віскі. Я знаю, що я надумав.

Дешево напитися ввечері й дорого заплатити вранці. Тож ось він, п'янючий ніґґер, сидить у публічній бібліотеці після її закриття, з розгорнутою книжкою та пляшкою "Старий Кентуккі" по ліву руку. "Не бреши, хай диявол плаче", — казала моя мати, однак вона забула повідомити, що іноді не можна змусити містера Ратицю плакати, особливо якщо ти тверезий. Ірландці це знають, адже відомо, що вони — Божі білі ніґґери. І хтозна — може, вони на крок попереду?

До речі, щодо випивки й диявола. Пам'ятаєте "Острів скарбів"? Старого морського вовка з "Адмірала Бенбоу". "Ми завдамо їм поразки, Джекі!" Гадаю, старий уйобок навіть вірив у це. Налигавшись по самі вінця ромом або віскі, можна повірити в що завгодно.

Випивка й диявол. Окей.

Я іноді бавлюся думкою про те, скільки я протягнув би, якби справді опублікував деякі з цих записів, написаних пізніми ночами, якби посвітив брудною білизною Деррі. Бібліотека має таку собі раду директорів. Одинадцятеро людей. Серед них є один письменник — йому сімдесят років, і два роки тому в нього трапився інсульт, тож тепер на їхніх зібраннях йому щоразу показують, де надруковано його ім'я у брошурках з денними розпорядками… а ще іноді бачили, як він виколупує з волохатих ніздрів сухі кози й обережно кладе їх до вух, наче на зберігання. Інший член ради — нахабна жінка, яка приїхала сюди з Нью-Йорка за своїм чоловіком-лікарем. Вона постійно видає скорботні монологи про те, яке ж Деррі провінційне, як ніхто тут не розуміє ЄВРЕЙСЬКОЇ ДОЛІ, та про те, як жінки мусять їхати до Бостона, аби придбати спідницю, яку не соромно було б носити. Востаннє я розмовляв з цією анорексичною кралею без посередників на різдвяній вечірці, яку влаштовувала рада півтора року тому. На вечірці вона спожила чималу кількість джину й спитала мене, чи хтось у Деррі розуміє ЧОРНУ ДОЛЮ. Я теж встиг спожити чималу кількість джину й відповів: "Місіс Ґледрі, можливо, етнічність євреїв — велика таємниця, та ніґґерів розуміють у всьому світі". Вона похлинулася джином і відвернулася, крутнувшись так рвучко, що спідниця хилитнулась і майнули її трусики (не надто цікаве видовище — краще б на її місці була Керол Деннер!). Ось так закінчилася моя остання неформальна розмова з місіс Рут Ґледрі. Невелика втрата.

Інші члени ради походили від лісових магнатів. Їхня підтримка бібліотеки — це спокутування спадкової провини: вони зґвалтували ліси, а тепер опікуються книжками так само, як могло б заманутися змужнілому розпуснику подбати про байстрюків, яких він бездумно наплодив у молоді роки. То їхні діди й прадіди розсунули ноги лісів на північ од Деррі з Бангором та зґвалтували сокирами й кондаками[702] дівчат-незайманок у зелених сукнях. Вони різали, рубали, обсікали й не думали про зайве. Вони розірвали дівочу пліву тих могутніх лісів, ще коли Гровер Клівленд[703] був президентом, і довершили справу раніше, ніж у Вудро Вілсона трапився інсульт[704]. Ці сп'янілі бандити ґвалтували великі ліси, запліднюючи їх обрубаним гіллям та пеньками ялиць, і перетворили Деррі з млявого кораблебудівного містечка на галасливий хонкі-тонк[705], де салуни працювали 24 години на добу, а повії обслуговували клієнтів від смеркання до світання. Один старий лісоруб, Еґберт Тороґуд, котрому вже стукнуло дев'яносто три роки, якось розповідав мені про те, як відгойдав худющу хльорку в борделі на Бейкер-стрит (цієї вулиці вже не існує — на тому місці, де вирувала й гомоніла Бейкер-стрит, виріс тихенький спальний район для середнього класу).

"Лише тоді, як спустив у неї, мені доперло, шо вона лежить у малаф'яній калюжі з дюйм завглибшки. Ті вахлі вже мало не на драглі перетворилися. "Кралечко, — кажу, — ти шо, геть за собою не дивисся?" Вона глипнула туди й каже: "Якшо хочеш ше разок, то візьму свіже простирадло. Гадаю, в отій оно шафі, шо в калідорі, є два рядна. До дев'яти-десяти я ше дивлюсь, куди лягати, та після півночі пизда вже така заніміла, що в цей час могла б бути й в Елсворті[706] — геть не чую".Тож он яким був Деррі в перші двадцять із гаком років двадцятого століття — лише гармидер, бухло й трах. Щойно в квітні скресала крига й до самих заморозків у листопаді Пенобскот і Кендаскіґ були запруджені лісом. Бізнес помлявішав у двадцятих, коли скінчилася Перша світова, і без листяних дерев зовсім укляк у часи Депресії. Лісові магнати поклали гроші в бостонські та нью-йоркські банки, які вціліли після Краху[707], та полишили економіку Деррі напризволяще. Ці багатії поховалися у свої вишукані домівки на Західному Бродвеї та відправили дітей у приватні школи в Нью-Гемпширі, Массачусетсі та Нью-Йорку. А далі жили собі на відсотки та завдяки політичним зв'язкам.

Сімдесят із гаком років по тому, як Еґберт Тороґуд полюбився з доларовою шльондрою в спермозному ліжку на Бейкер-стрит, їхнє головування полишило по собі лише пустки в Пенобскоті та окрузі Арусток, а ще величні вікторіанські будинки вздовж двох кварталів на Західному Бродвеї… і, звісно ж, мою бібліотеку. Хоча слід зауважити, що той гарний народ із Західного Бродвею хутко забере в мене "мою бібліотеку" в ритмі джиги (навмисна гра слів), якщо я опублікую щось про "Легіон гідності", пожежу в "Чорній мітці", страту банди Бредлі… або про справу Клода Еру та "Срібного долара".

"Срібним доларом" називалась пивниця, і те, що можна було б назвати найхимернішим масовим убивством за всю історію Америки, трапилося там у вересні 1905 року. У Деррі ще є кілька ветеранів, котрі запевняють, що пам'ятають цей випадок, та я по-справжньому довіряю лише оповідці Тороґуда. Йому тоді було вісімнадцять.

Тороґуд зараз живе в притулку для старих "Полсон". Він беззубий, а його акцент жителя з долини Сейнт-Джон став таким сильним, що, можливо, лише інший старожил Мейну міг зрозуміти, що він каже, якщо записати мову старого фонетично.

Сенді Айвз, фольклорист із Мейнського університету, котрого я вже згадував на цих буремних сторінках, допоміг мені перекласти мої аудіозаписи.

За словами Тороґуда, Клод Еру був "тшим мочним канасьхим хвойтиним шином ж ошами шо балушацшя на тепе як ото кояші ф мішяччім шяйві".

(Переклад: "Цим моцним канадським хвойдиним сином з очами, що балушаться на тебе, як ото конячі в місячнім сяйві".)

Тороґуд казав, що він — та й усі, хто працював з Еру — уважав того мужика хитрющим, як пес, котрий краде курчат… тому його поява в "Срібному доларі" з сокирою видалася такою вражаючою. Бо на Еру то було зовсім не схоже. До того часу лісоруби в Деррі вважали, що Еру був більше схильний до підпалів у лісах.

Літо п'ятого року було довгим та спекотним, тож у лісах часто ставалися пожежі.