Воно - Кінг Стівен

Просунувся трохи далі, а тоді знову застопорився.

Бен вивернув голову, відбиваючись від паніки з клаустрофобією. Його обличчя стало червоним, як помідор. Кислий запах листя забив йому носа, від нього мало не нудило.

— Білле! Можете мене потягнути?

Він відчув, як Білл схопив його за одну кісточку, а Беверлі — за іншу; чимдуж втягнув живота. Наступної миті він полетів у підвал. Білл підхопив його, і вони мало не впали. Бен не міг дивитися на Беверлі. Ще ніколи в житті йому не було так ніяково.

— Т-ти в п-порядку, м-м-мужик?

— Ага.

Білл кволо засміявся. До нього приєдналася Беверлі, і Бен також спромігся гигикнути, однак мине багато років, перш ніж він побачить у цій ситуації бодай щось смішне.

— Гей! — гукнув до них Річі. — Допоможете Едді, окей?

— О-о-окей.

Білл з Беном стали під вікном. Едді ліг на спину й поліз ногами вперед. Білл узяв його під коліна.

— Обережніше там, — пробурчав Едді. — Я боюся лоскоту.

— Рамон дузе боїсся лоскотусиків, сеньйорр, — почувся знадвору голос Річі.

Бен узяв Едді за пояс, намагаючись не зачепити пов'язку. Вдвох вони затягнули Едді через вікно, наче мерця. Каспбрак зойкнув один раз, та то й усе.

— Е-е-едді?

— Усе норм, — сказав той. — Нічого такого.

Та в нього на лобі повиступали великі краплі поту, і дихав він швидко й із хрипінням. Погляд його метався по всьому підвалу.

Білл знову позадкував від вікна. Беверлі стала поряд: вона тримала "Вишеньку" за ручку й чашечку, готова вистрілити будь-якої миті. Її очі постійно прочісували підвал. Далі до них поліз Річі, Стен з Майком — одразу за ним. Обоє рухалися з такою невимушеною грацією, що Бен навіть позаздрив. Нарешті всі вони були в підвалі, у тому самому підвалі, де лише минулого місяця Білл із Річі бачили Його.

У приміщенні було темно, та не дуже. Крізь вікна лилися промені тьмяного світла, що плямувало ґрунтову підлогу. Бенові підвал здавався дуже просторим, навіть занадто — це скидалося на якусь оптичну ілюзію. У них над головами виднілися хрестовини запилюжених балок. Від печі відходили іржаві труби. З водопровідних комунікацій звисали пасма й нитки брудного ганчір'я. І сморід тут теж чувся. Гидкий, жовтий запах. "О, так, Воно тут, можна не сумніватися", — подумав Бен.

Білл рушив до сходів. Інші пішли назирці. Він зупинився біля нижньої сходинки, зазирнув під низ, шаркнув ногою, підчепивши якийсь предмет. Інші мовчки поглянули на його знахідку. То була біла, виваляна в бруді клоунська рукавичка.

— Н-н-наверх, — сказав він.

Вони вийшли нагору й опинилися на кухні. Посеред кімнати на бугристому лінолеумі стояв самотній стілець із прямою спинкою. Ото й усе оздоблення. В одному кутку стояли пляшки з-під алкоголю, і ще кілька штабелів громадилися в коморі. Бен чув сморід випивки (в основному, вина) і затхлих цигарок. Ці запахи панували приміщенні, та до них домішувався й той, інший. І він поступово міцнішав.

Беверлі підійшла до кухонної шафи й відкрила одні дверцята. Вона заверещала — з полиці скочив бурий мандрівний пацюк, мало не в її обличчя. Тварюка плюхнулася на стільницю й витріщилася на них своїми чорними очиськами. Не замовкаючи, Беверлі звела "Вишеньку" й відтягнула гумку.

— НІ! — заревів Білл.

Дівчинка звернула до нього своє перелякане, біле обличчя. А тоді кивнула й розслабила руку. Беверлі не вистрілила, та Бен знав, що ще зовсім трохи — й куля полетіла б у щура. Вона повільно позадкувала, наштовхнулася на Бена й підскочила. Він міцно обійняв її однією рукою.

Щур пробіг стільницею, зістрибнув на землю, забіг до комори й зник з очей.

— Воно хотіло, щоб я вистрілила, — кволо промовила Беверлі. — Щоб я використала половину наших боєприпасів.

— Так, — сказав Білл. — Це т-т-типу як на п-полігоні "ФБР" у К-к-квантіко. Тебе ві-відправляють на н-несправжню вулицю, де ви-вигулькують різні м-м-мішені. І к-к-коли замість ба-бандюка п-пальнеш у мирного г-громадянина, в тебе з-з-знімають б-бали.

— Білле, я не можу, — відказала Беверлі. — Я злажаю. На. Бери.

Вона простягнула рогачку йому, та Білл лише похитав головою.

— Беверлі, це м-м-мусиш бути т-ти.

З-за інших дверцят почувся писк.

Річі підійшов до шафи.

— He підходь надто близько! — гримнув Стен. — Там може бу…

Річі зазирнув досередини, і його обличчя спотворило відразою. Він затраснув дверцята, і домом прокотилася мертва луна.

— Виводок, — здавалося, його зараз знудить. — Найбільший, що я… чи взагалі хто-небудь бачив, — він потер рота тильною стороною долоні. — Там їх сотні, — він подивився на них; один кутик рота трохи сіпався. — І їхні хвости… Білле, вони всі переплетені. Зв'язані, — він скривився. — Як змії.

Вони поглянули на дверцята кухонної шафи. Писк звучав приглушено, та однаково його було добре чути. "Щури, — подумав Бен, зиркнувши на сполотнілого Білла, і, понад його плече, — на посіріле Майкове обличчя. — Щурів усі бояться. І Воно це знає".

— Х-х-ходімо, — сказав Білл. — Т-тут, на Н-н-нейболт-стрит, в-веселощі ніколи н-не з-закінчуються.

Вони вийшли в коридор. Тут ширяла неприємна суміш запахів вологої штукатурки й старої сечі. Через брудні шибки Невдахи побачили свої велосипеди. Два з них, Беверлі та Бена, стояли на лапках. Біллів прихилився до чахлого клена. У Бена виникло враження, що вони знаходяться за сотню миль — наче об'єкти, які бачиш у зворотний бік телескопа. Безлюдна вулиця з латками на асфальті, бліде, насичене вологою небо, розмірене "дзинь-дзинь-дзинь!" локомотива, що котився під'їзними рейками… усе це здавалося йому витворами уяви, галюцинаціями. Справжнім був лише цей гидкий, засмерджений і брудний коридор.

В одному кутку валялося побите скло — пляшки від "Рейнґолду".

Навпроти купи скалок лежав вогкий та роздутий журнал для дорослих. Жінка на обкладинці нахилилася над стільцем, і спідниця ззаду задерлася так, що було видно лиштву її панчох у сіточку та чорні трусики. Ця світлина не видалася Бенові сексуальною, і йому було байдуже, що її побачила й Беверлі. Від вологи шкіра жінки на фото пожовкла, папір покоцюрбився, вкривши зморшками обличчя моделі. Її хтиве підморгування стало гримасою мертвої шльондри.

(Багато років по тому, коли Бен переповідав цю історію, Беверлі раптом зойкнула, злякавши їх усіх, — вони не стільки слухали, скільки заново переживали події минулого. "То була вона! — закричала Беверлі. — Місіс Керш! Кажу вам, вона!")

І поки Бен дивився на обкладинку зі старою/молодою хвойдою, вона підморгнула йому, і тоді вульгарно повиляла задом — ну ж бо, давай!

Бена кинуло в холодний піт, і він відвернувся.

Ліворуч від них були двері. Білл штовхнув їх, і Невдахи зайшли в схожу на склеп кімнату, що, певне, колись була головною залою. З голого дроту під стелею звисали зелені пожмакані штани. Як і підвал, ця кімната здавалася Бенові більшою від своїх справжніх розмірів, завдовжки з вантажний вагон. Завеликою для дому, який вони бачили знадвору…

"О, та то було надворі", — заговорив у його голові новий голос. То був грайливий, пискливий голос, і Бен з раптовою, жаскою впевненістю зрозумів, що чує самого Пеннівайза: Воно говорило з ним по якомусь дурнуватому внутрішньому радіо. "Знадвору всі речі видаються меншими од своїх справжніх розмірів, чи не так, Бене?"

"Забирайся", — прошепотів він.

Річі повернув до нього своє напружене, бліде обличчя.

— Ти щось сказав?

Бен похитав головою. Голос зник. Це було важливо. Добре, що зник. Однак

(назовні)

він усе зрозумів. Цей дім був особливим місцем — чимось на кшталт станції, однією з тих точок у Деррі, що, певне, розпорошилися по всьому місту, з яких Воно потрапляло до горішнього світу. Цей смердючий будинок з гнилими стінами, де все було неправильним. І справа не лише в тому, що дім здавався завеликим: його кути були викривлені, а перспектива — спотвореною. Бен стояв у тій кімнаті біля самих дверей, а його друзі йшли від нього, крокуючи простором завширшки з Бессі-парк… та вони віддалялися, і замість того, щоб зменшуватися, почали збільшуватися. Підлога нахилилася і…

Майк розвернувся до нього.

— Бене! — гукнув він, і Бен помітив збентеженість на його обличчі. — Доганяй, бо загубишся!

Він ледве розчув останнє слово. Голос друга затихав так, наче решта Невдах мчали від нього на швидкісному потязі.

Зненацька злякавшись, він кинувся бігти. Позаду двері затраснулися з приглушеним стуком. Він закричав… і щось прошмигнуло повітрям одразу за ним, та так швидко, що сорочка затріпотіла. Він озирнувся — нічого. Однак це не похитнуло його віри в те, що щойно там хтось був.

Він наздогнав інших. Він захекався, важко дихав і міг заприсягтися, що пробіг щонайменше з півмилі… та коли він поглянув назад, дальня стіна зали була всього в десяти футах від нього.

Майк схопив його за плече, та так, що стало боляче.

— Налякав ти мене, чувак, — сказав він.

Річі, Стен і Едді запитально подивилися на Майка.

— Він здавався маленьким, — сказав Майк. — Наче був за цілу милю звідси.

— Білле!

Білл озирнувся.

— Маємо пильнувати, щоб усі трималися разом, — видихнув захеканий Бен. — Це місце… воно як якийсь лабіринт на карнавалі. Раз — і загубився. Гадаю, Воно хоче, щоб ми погубилися. Щоб половити нас по одному.

Білл подивився на нього, стиснувши губи в бліду лінію.

— Гаразд, — сказав він. — Т-тримаймося ра-ра-разом. Н-не в-в-відставати.

Решта Невдах кивнула у відповідь. Вони налякано скупчилися біля дверей у протилежній стіні. Стенова рука потягнулася до пташиної енциклопедії в задній кишені штанів. Едді тримав здоровою рукою інгалятора, стискаючи й розтискаючи пальці, наче хиляк вагою в дев'яносто вісім фунтів, що намагається накачати м'язи за допомогою тенісного м'яча.

Білл відкрив двері, і вони побачили ще один, вужчий коридор. Шпалери з завитками троянд та ельфами в зелених шапочках повідлипали від розбухлої штукатурки й звисали, наче брудні язики. На стелі, як на шкірі прадавнього діда, порозповзалися округлі плями. З укритого пилом вікна в кінці коридору лилося багнисте світло.

Зненацька коридор витягнувся. Стела зринула вверх і почала зникати, наче якась химерна ракета. Двері також виросли, розтягнувшись, немов іриска. Писки ельфів повитягувалися, зробилися нелюдськими, а їхні очі перетворилися на криваві чорні дірки.

Стен пронизливо заверещав і закрив очі руками.

— Ц-це не на-на-на-НАСПРАВДІ! — загорлав Білл.

— Неправда! — закричав до нього Стен, притискаючи до очей маленькі кулаки. — Усе це справжнє, і ти це знаєш, о, Господи, я втрачаю розум, це божевілля, божевілля!..

— Ди-ди-ДИВИСЬ! — гримнув до нього, до всіх них Білл.

Бен дивився на нього, і в голові паморочилося.