Воно - Кінг Стівен

Крихітний отвір на його носику пасував до отворів у формах мало не один в один. Бен це зробив без жодних вимірювань, що глибоко вразило, навіть ошелешило Білла, та він не знав, як це висловити, аби Бен не знітився.

Повністю занурившись у роботу, Бен говорив до Беверлі — сухо й точно, наче хірург до медсестри.

— Бев, у тебе найтвердіша рука. Встав носик ливника в отвір. Не обпечися — он рукавиці.

Білл подав їй батьківську робочу рукавицю. Беверлі вставила жерстяного ливника у форму. Усі мовчали. Шипіння пальникового полум'я здавалося дуже гучним. Вони дивилися на вогонь, примруживши очі.

— Ч-ч-чекай, — зненацька сказав Білл і прожогом кинувся в дім.

За хвилину він повернувся, тримаючи в руках дешеві сонячні окуляри з бічними шторками. До цього вони з рік пролежали в одній з кухонних шухляд.

— С-с-скирте, к-краще вдягни.

Бен поглянув на них, вишкірився в посмішці й начепив їх.

— Бляха, це ж Фабіан[692]! — вигукнув Річі. — Чи Френкі Евалон[693], чи хтось із тих хренів з "Естради"[694]!

— Іди на хер, Ротатий, — сказав Бен, та мимоволі й сам захихотів — сама думка про те, що він схожий на Фабіана чи ще когось із тих співаків, була аж надто абсурдною. Полум'я затремтіло, і він замовк. Зосередженість знову ввімкнулася на повну.

Дві хвилини по тому він вручив пальника Едді, і той боязко взяв його здорового рукою.

— Готово, — мовив Бен до Білла. — Дай сюди другу рукавицю. Хутчіш! Хутчіш!

Білл так і зробив. Бен одягнув рукавицю і взявся за міну, а другою рукою почав розтискати лещата.

— Тримай як слід, Бев.

— Тримаю, у мене все під контролем, — озвалася вона.

Бен нахилив міну над ливником. Інші дивилися, як струмочок рідкого срібла побіг до форми. Бенові рухи були чіткими й точними — він не розлив ані краплі. На мить він відчув дивну наелектризованість. Здавалося, усе навколо збільшилося, немов він дивився крізь призму потужного білого сяйва. У ту мить він почувався не як звичайний товстун на ім'я Бен Генксом, який носив светри, аби приховати своє черево й цицьки, — він почувався Тором, який громом та блискавицею орудує в кузні богів.

А тоді це відчуття зникло.

— Окей, — сказав він. — Мені треба знову нагріти срібло. Хто-небудь, встроміть у носик ливника цвяха чи щось таке, а то заклеїться.

Стен зробив, як він звелів.

Бен затиснув розполовинену міну в лещата і взяв у Едді пальника.

— Окей, — мовив він, — номер два.

І повернувся до роботи.

4

Десять хвилин по тому все було готово.

— Що тепер? — запитав. Майк.

— Тепер з годину пограємо в "Монополію", — відказав Бен. — Кулі тим часом застигнуть. А тоді я розколю форми зубилом — і фініта.

Річі стурбовано глипнув на свій тріснутий "Таймекс" — годинника лагодили безліч разів, та він цокав собі далі.

— Білле, а коли повернуться твої предки?

— Не ра-ра-раніше д-десятої, а то й о п-пів на од-од-одинадцяту, — сказав Білл. — В-вони на п-п-п-подвійному с-сеансі в А-а-а…

— В "Аладдіні", — докінчив за нього Стен.

— Ага. А потім вони ще на п-п-піццу заїдуть. Майже за-завжди так р-роблять.

— Значить, у нас купа часу, — сказав Бен.

Білл кивнув.

— Пішли до хати, — мовила Бев. — Хочу додому подзвонити. Я обіцяла. І щоб усі мовчали. Він думає, що я в Громадському центрі і що мене підвезуть.

— А що, коли він захоче підібрати тебе раніше? — запитав Майк.

— Тоді в мене будуть великі проблеми, — сказала Беверлі.

"Я б тебе захистив", — подумав Бен. В його уяві миттєво розгорнулася мрія, та ще й з таким солодким завершенням, що він аж здригнувся. Батько Бев накинувся на неї — почав її вичитувати, кричати тощо (хоча Бен навіть уявити не міг, як міг розійтися Ел Марш). Бен вийшов наперед і сказав Маршу, щоб той охолов.

— Давай, товстуне, захищай мою дочку, нарвешся.

Генксом, завжди такий тихий хлопчина, міг перетворитися на скаженого тигра — спробуйте його розізлити.

— Як полізеш до неї, спершу матимеш справу зі мною, — каже він Елу Маршу з цілковитою щирістю.

Марш рушає до нього… та заклякає на місці, помітивши сталевий блиск у очах Генксома.

— Ти пошкодуєш, — бурчить він, та видно, що хоробрість полишила його — кінець кінцем, він лише велет на глиняних ногах.

— А от мене беруть сумніви, — каже Генксом зі штучною, як у Гері Купера, посмішкою, і Ел Марш щезає.

— Бене, що з тобою?! — зойкає Бев, та очі її блищать і повняться зорями. — Я думала, ти його вб'єш!

— Вб'ю? — перепитує Бен з тією ж посмішкою в стилі Купера. — Аж ніяк, крихітко. Може, він і покидьок, та все рівно він твій батько. Може, я б його трохи провчив, та це тому, що коли хтось говорить із тобою в такому тоні, мені трохи припікає. Розумієш?

Вона обвиває його руками й цілує (у губи! у ГУБИ!).

— Бене, я кохаю тебе! — ридає вона.

Він чує, як до нього притискаються її маленькі, пружні груди, і…

Бен здригається, намагаючись позбутися цього яскравого, неймовірно чіткого образу. У дверях стояв Річі й питався в нього, іде він чи ні, і тільки тоді Бен усвідомив, що лишився в майстерні сам-самісінький.

— Ага, — сказав він, стрепенувшись. — Звісно ж іду.

— Скирте, гадаю, це все твоя деменція, — сказав Річі, коли Бен проходив у пройму, та ляснув друга по спині.

Бен вишкірився в посмішці й скрутив Річі в захват за шию.

5

З батьком Елом Маршом не виникло жодних проблем. По телефону мати Беверлі сказала дочці, що він пізно вернувся з роботи, заснув перед телевізором і прокинувся лише для того, щоби перебратися в спальню.

— Бевві, тебе ж підвезуть?

— Так. Батько Білла Денбро розвезе нас усіх по домівках.

— Бевві, ти ж не на побаченні? — одразу ж наполохалася місіс Марш.

— Звісно ж ні, — відказала Беверлі.

Дівчинка зирнула крізь арочну дверну пройму: вона стояла біля телефону в темному коридорі, а інші сиділи в їдальні, схилившись над "Монополією". "Та я була б точно не проти", — подумала вона, а вголос сказала:

— Хлопці, фе. У них тут є графік, і щовечора чийсь батько чи матір розвозять нас по домівках.

Принаймні, бодай тут вона сказала правду. Решта ж була такою нахабною брехнею, що вона відчула, як палко зашарілася в темряві.

— Гаразд, — сказала мати. — Просто хотіла впевнитися. Бо якщо твій батько довідається, що ти ходиш на побачення в такому юному віці, він дуже розлютиться… і я також, — додала вона останньої миті.

— Та я знаю, — сказала Бев, так само дивлячись у сусідню кімнату.

Вона справді знала. Проте онде вона, та ще й не з одним, а з шістьма хлопцями, у домі без дорослих. Вона помітила, що Бен дивиться на неї збентеженими очима, і посміхнулася йому та помахала рукою. Він почервонів та одразу ж відсалютував у відповідь.

— Твої подруги теж там?

Які ще подруги, мамо?

— Ем-м, з нами Петті О'Хара. І, здається, Еллі Ґейґер. Грає в шаффлборд унизу.

Її засоромила та легкість, з якою брехня полишала її губи. Їй захотілося, щоб на дроті була не мати, а батько — це було б страшніше, та не так соромно. Беверлі подумала, що вона не дуже гарна дочка.

— Я люблю тебе, мамо, — сказала вона.

— Навзаєм, Бев, — мати трохи помовчала. — Будь обережною. У газетах пишуть, що, певне, зникла ще одна дитина. Хлопець на ім'я Патрік Гокстеттер. Ти знаєш його, Бевві?

На кілька секунд дівчинка заплющила очі.

— Ні, мамо.

— Ну… тоді до зустрічі.

— Па-па.

Вона приєдналася до решти, і протягом наступної години вони грали в "Монополію". Стен розорив їх усіх.

— Євреї знають, як заробляти гроші, — сказав він, поставивши готель на Атлантик-авеню й ще дві теплиці на Вентор-авеню. — Це всім відомо.

— О, Йсусе, чому я не єврей? — озвався Бен, і всі засміялися.

Бен лишився майже повним банкрутом.

Беверлі іноді зиркала на Білла, який сидів навпроти, роздивляючись його охайні руки, блакитні очі й гарне руде волосся. Він рухав дошкою маленький срібний чобіток, свою фішку, а вона думала: "Якби він узяв мене за руку, я б так зраділа, що, певне, одразу ж померла б". В її грудях зажеврів теплий вогник, і вона нишком усміхнулася, дивлячись на свої руки.

6

Закінчення вечора було геть не цікавим. Бен узяв з полиці одне з Закових зубил і за допомогою молотка розколов форми. Вони розкрилися без зайвих проблем. З них викотилися дві срібні кульки. На одній і досі можна було розрізнити кілька розмитих чисел — "925". На іншій виднілися хвилясті лінії. Беверлі припустила: залишки волосся Леді Свободи. Кілька секунд вони мовчки дивилися на них, а тоді Стен взяв одну кульку до рук.

— Маленькі, — сказав він.

— Коли Давид вийшов проти Голіафа, камінь у його пращі теж був маленьким, — мовив Майк. — Як на мене, вони виглядають доволі потужно.

Бен зловив себе на тому, що киває. Він теж так гадав.

— Н-ну ш-ш-що, усе? — запитав Білл.

— Так, повний порядок, — сказав Бен. — На.

Він кинув Біллові другу кулю, і від несподіванки той мало її не впустив.

Кулі пішли по колу, з рук у руки. Кожен з них пильно придивлявся, чудуючись з їхньої бездоганно круглої форми, ваги й реальності. Коли вони повернулися до Бена, він взяв їх до рук, а тоді поглянув на Білла.

— Що будемо з ними робити?

— В-в-віддай їх Б-беверлі.

— Ні!

Він поглянув на неї. Обличчя його було лагідним, однак невблаганним.

— Б-б-бев, ми вже г-г-говорили про ц-це, і…

— Я це зроблю, — сказала вона. — Вистрелю цими клятими штуками, коли… якщо буде треба. Певне, через мене ви всі помрете, та я це зроблю. Я тільки не хочу брати їх додому. Їх може знайти хтось із моїх

(батько)

батьків. Тоді мені зроблять вирвані годи.

— Хіба в тебе немає якогось сховку? — спитав Річі. — Бляха, та в мене їх штук п'ять.

У матраці на її ліжку була невелика розпірка, куди вона іноді заначувала цигарки, комікси, а останнім часом і журнали про кіно та моду.

— Є одне місце, — сказала Беверлі. — Та таку річ я туди не ховатиму. Білле, хай вони будуть у тебе. Принаймні, доти, доки не настане їх час.

— Окей, — сумирно сказав Білл, і тієї ж миті під'їзну доріжку залило світлом. — Б-бляха-м-муха, рано в-в-вони. За-забираймося з-звідси.

Вони саме всідалися за стіл, коли відкрилися кухонні двері, й зайшла Шерон Денбро.

Річі закотив очі й удав, ніби змахує піт з лоба, інші щиро засміялися. Річі Устругнув Круту Штуку.

За хвильку вона зайшла до їдальні.

— Білле, батько чекає твоїх друзів у машині.

— О-о-окей, ма, — сказав Білл. — М-ми й-й-якраз з-закругляємося.

— Хто переміг? — спитала усміхнена Шерон, роздивляючись його друзів блискучими очима.

Дівчинка виросте дуже гарною, подумалось їй.