Воно - Кінг Стівен

Коли йому було сім рочків, одного теплого серпневого дня він вийшов з озера Брюстера й побачив, що до його ніг та живота присмокталося чотири чи п'ять п'явок. Поки батько усіх їх не познімав, він кричав так, що аж захрипнув.

Тут йому сяйнуло жаске натхнення, і хлопець второпав, що ж до нього причепилося, — якась летюча п'явка. Ось що завелося в його холодильнику.

Патрік заверещав і почав бити штуку, яка причепилася до його руки. Вона роздулася майже до розмірів тенісного м'яча й луснула від третього удару з бридким звуком "скват!". Кров, його власна кров, забризкала його руку від ліктя до зап'ястя, та желеподібна, безока голова п'явки не відчепилася. Вона була схожа на вузьку пташину голову й закінчувалася утворенням, схожим на дзьоб, але ні плаский, ні загострений, а трубчатий і тупий, як хоботок москіта. І цей хоботок занурився в Патрікову руку.

Так само волаючи, хлопець схопив заюшену істоту пальцями й висмикнув її. Хоботок вільно й безболісно вийшов з його плоті, і за ним ринула суміш крові та якоїсь жовтаво-білої, схожої на гній рідини. На руці лишилася дірка завбільшки з дайм.

Та розчавлена істота й досі звивалася в його пальцях, намацуючи, куди б учепитися.

Патрік віджбурнув її, розвернувся..із холодильника полетіли нові п'явки. Поки Гокстеттер намагався вхопитися за ручку "Амани", аби закрити його, вони повсідалися на його руки та шию. Одна з них приземлилася хлопцеві на лоба. Патрік звів руку, щоб відірвати її, і побачив на передпліччі ще чотири "мушлі" — вони дрібно тремтіли, рожевіли й одразу ж червоніли.

Болю не було… натомість з'явилося жаске, спустошливе відчуття. Патрік кружляв на місці й репетував, гамселячи по голові та шиї обліпленими п'явками руками, а в голові чулося скиглення: "Це не насправді, це лише страшний сон, не хвилюйся, усе це не реальне, ніщо не реальне…"

Одначе кров, що лилася з роздушених п'явок, здавалася досить реальною, як і дзижчання їхніх крилець… та його власний переляк.

Одна з них упала йому за комір і вмостилася на грудях. Поки він істерично періщив по ній і дивився, як там розпливається кривава пляма, ще одна п'явка сіла на його праве око. Патрік заплющився, та це не допомогло: на мить він відчув, як там спалахнув жар — присоска істоти проколола його повіку й почала висмоктувати рідину з очного яблука. Хлопець відчув, як сплющилася склера, і знову загорлав. До рота йому залетіла п'явка і всілася на язик.

І все це було майже безболісним.

Хитаючись та вимахуючи руками, Патрік пошкутильгав стежкою, що вела до списаних автомобілів. Паразити вкрили його з голови до ніг. Деякі з них напивалися до краю та лускали, наче гумові кульки. Коли таке траплялося з крупнішими особинами, вони заливали Патріка майже півпінтою його власної гарячої крові. Він чув, як роздувається п'явка на язиці, і відкрив рота — єдина зв'язна думка, що в нього залишилася, стугоніла про те, що ця бридота не має там вибухнути, не має, не має.

Та вона вибухнула. Наче блювотиння, з Патріка ринув фонтан крові зі шматочками чужорідної плоті. Він полетів на землю, вкриту щебенем та пилюкою, і почав качатися, ні на хвильку не замовкаючи. Поступово звук власного крику почав здаватися йому слабким, далеким.

Перш ніж утратити свідомість, він побачив, як з-за найближчої автівки хтось вийшов. Спочатку Патрік подумав, що це якийсь чоловік, — певне, Менді Фаціо — і зараз його врятують. Та коли ця постать наблизилася, він угледів її обличчя — воно пливло, як віск. Інколи воно загусало, і там можна було щось (або когось) роздивитися, та наступної миті знову розтікалося, немов не могло вирішити, ким же воно хоче стати.

— Привіт і бувай, — пробулькало з текучого місива, і Патрік спробував закричати. Він не хотів помирати. Як єдина справжня особа, він не мав померти. Бо якщо його не стане, не стане й усіх на світі.

Антропоморфна істота взяла його за обліплені паразитами руки й потягнула до Пустовища. Патрікова торбина з підручниками й досі висіла в нього на шиї, і тепер вона волочилася разом із ним, підскакуючи на горбиках. Патрік верещав з останніх сил, а тоді втратив свідомість.

Прийшов він до тями лише один раз — тоді, коли в темному, смердючому, вологому пеклі без жодного світла, Воно почало їсти.

6

Спершу Беверлі не розуміла, що до чого… вона лише бачила, що Патрік Гокстеттер задригався, затанцював, почулися його крики. Вона обережно підвелася, тримаючи в одній руці рогачку і кульки — в другій. Беверлі чула, як Патрік наосліп мчав стежкою. При цьому він так верещав, що було дивно, як у нього голова не тріскає.

Тієї миті вона виглядала точнісінько як чарівна жінка, на яку згодом перетвориться, і якби поряд був Бен Генском, його серце могло б не витримати цього видовища.

Вона стояла на повний зріст, схиливши голову набік — очі розширені, волосся заплетене в коси, підв'язані двома червоними шовковими стрічками, які вона придбала за дайм у "Даліз". Її постава промовляла про повну зосередженість і цілковиту пильність — постава кішки, рисі. Дівчина перемістила вагу тіла вперед, на ліву ногу, наполовину розвернувшись у бік Патріка, і її короткі світлі шорти задерлися достатньо, аби виднілася смужка жовтих трусиків. Ноги в неї вже були гладенькими й м'язистими — красивими, попри подряпини, синці та бруд.

"Це хитрощі. Він тебе помітив і знає, що не наздожене, тож намагається влаштувати тобі засідку. Не ходи за ним, Бевві".

Та, з іншого боку, у тих криках було забагато болю й жаху. Було б краще, якби вона роздивилася, що трапилося з Патріком. Якщо з ним узагалі щось сталося. Та більш за все Беверлі воліла піти до Пустовища іншим шляхом і проґавити всю цю дурнувату катавасію.

Патрікові крики вщухли. Наступної миті Беверлі почула, як хтось заговорив, та вона знала, що це вже точно витівки уяви. Вона почула голос власного батька: "Привіт і бувай". Того дня його навіть у місті не було, адже о восьмій він поїхав до Бранзвика. Вони з Джо Теммерлі мали забрати там вантажівку "шеві". Вона струснула головою, аби прочистити мізки. Голосу більше не було чути. Гра уяви, це ж очевидно.

Вона вийшла з кущів, готова будь-якої миті кинутись навтьоки, якщо раптом вискочить Патрік. Її рефлекси тріпотіли, наче котячі вуса. Дівчинка поглянула на стежку, і очі її розширилися. Там була кров. Багато крові.

"Штучна кров, — не здавався її розум. — У "Даліз" за дев'яносто дев'ять центів можна купити цілу пляшку. Стережись, Бевві!"

Вона опустилася на коліно й замастила палець червоною рідиною. Придивилася. Ні, не штучна.

Її ліву руку одразу під ліктем проштрикнуло болем. Бев глипнула туди й побачила на шульзі щось, що на перший погляд здалось їй колючкою. Та ж ні. Колючки не сіпаються, не тріпочуть.

Ця штукенція була живою. За хвильку вона усвідомила, що воно кусає її. Вона ляпнула правою долонею, і воно чвиркнуло кров'ю. Дівчинка відсахнулася на крок, наготувавшись закричати… а тоді побачила, що це далеко не кінець. Безлика голова тварюки й досі висіла на її руці, зарившись писком у плоть.

Пронизливо скрикнувши від страху й відрази, Беверлі висмикнула її, і з руки вийшов хоботок, схожий на мініатюрний закривавлений кинджал. Тепер вона зрозуміла, звідки взялася кров на стежці, о так, і її очі звернулися до холодильника.

Двері були знову закриті, та декілька паразитів лишилися назовні і мляво повзали по іржаво-білій емалі. Просто в неї на очах один розкрив прозорі, як у мухи, крильця й подзижчав.

Бев діяла, не роздумуючи: зарядила "Вишеньку" металевою кулькою й натягнула рогачку. М'язи шульги напружилися, і вона побачила, як з отвору, що лишився від п'явки, бризнула кров. Дівчинка автоматично прицілилась у летючу гидоту й розтиснула пальці.

Ляснула гумка, і кулька від підшипника полетіла, наче сонячний зайчик. "Трясця! Промазала!" — подумала вона тієї ж миті. Доросла Беверлі розповідатиме Невдахам, що тоді вона знала, що схибила — так само, як гравець у боулінг розуміє, що страйку не буде, ще коли шар висковзує з пальців. Та тоді вона побачила, як кулька вильнула. Це трапилося в мікросекунду, та помилитися було неможливо — снаряд вильнув. Кулька влучила в летючого паразита й розірвала його на шматки. На стежку посипалося жовтаве дрантя.

Спершу Беверлі позадкувала — очі вибалушилися, губи тремтіли, обличчя побіліло, посіріло від шоку. Погляд її прикипів до дверей холодильника. Беверлі чекала, коли її почують інші п'явки. Та паразити лише повільно повзали туди-сюди, наче осінні мухи, притрушені холодом.

Нарешті вона розвернулася й побігла.

Паніка моторошно гупала в її свідомість, та вона не здавалася. У лівиці дівчинка тримала "Вишеньку" і періодично озиралася назад. На стежці й досі виднілися краплі яскравої крові, що поплямували листя кущів навколо доріжки — здавалося, Патрік біг, вихляючи зі сторони в сторону.

Беверлі знову вискочила до ділянки, на якій стояли списані автівки. Попереду вона побачила велику калюжу крові, що вже почала всотуватися в кам'янистий ґрунт. Світла, запилюжена поверхня землі була поорана темнішими лініями — так, наче тут хтось бився. Від того місця, у двох з половиною футах одна від одної, вели дві борозни.

Дівчинка зупинилася, відсапуючись. Вона поглянула на руку й із полегкістю побачила, що кров уже майже не бігла, хоча всеньке передпліччя й долоня шульги були заюшеними й липкими. З'явився біль — тиха, рівномірна пульсація. Відчуття було схожим на те, як за годину після відвідин зубного починає згасати дія новокаїну.

Вона ще раз озирнулася, нічого не побачила, а тоді знову поглянула на ті борозни, що тягнулися від розбитих автівок до самого Пустовища.

"Ті тварюки сиділи в холодильнику. А тоді обсіли його — атож, тільки погляньте на цю калюжу. Він добіг сюди, а тоді

(привіт і бувай)

щось трапилося. Та що?"

Вона страшно боялася, що знає відповідь. П'явки були елементами Його, і вони загнали Патріка до іншої Його частки так само, як собаки женуть наполоханого оленя до засідки мисливця.

"Бевві, тікай! Тікай звідси!"

Та натомість вона рушила вздовж канавок у землі, стискаючи в спітнілій руці "Вишеньку".

"Принаймні поклич інших!"

"Покличу… згодом".

Вона йшла далі, а земля поступово пом'якшувалася — сміттєзвалище спускалося до Пустовища, до густих хащів.