Воно - Кінг Стівен

Щоб не вибухнути сміхом, їй довелося затиснути собі рот обома руками й знову сховатися за "студебекера".

"Беверлі, треба тікати. Якщо тебе зловлять…"

Не віднімаючи рук від рота, вона глипнула між автівок. Прохід був, певне, з десять футів завширшки, засмічений бляшанками, порослий бур'янами і помережаний мозаїкою битого скла. Пискне, і вони почують її… особливо якщо втратять інтерес до своєї дивної справи. Беверлі подумала про те, як невимушено вона крокувала, йдучи сюди, і її кинуло в холод. Проте…

Чим вони там в біса займаються?

Вона визирнула ще раз, і цього разу побачила нові деталі. Поряд валялися книги й папірці — підручники й зошити. Значить, у них нещодавно скінчилися зайняття в літній школі, яку діти називали Школою Бовдурів, або Школою-доганялкою. І оскільки Генрі з Віком були розвернуті в її бік, вона побачила їхні штуки. Вперше вжитті вона бачила штуки наживо, а не на світлинах в замацаній книжечці, яку минулого року їй показала Бренда Ерровсміт, та було важко роздивитися там бодай щось. Бев побачила, що ці штуки були маленькими трубочками, що звисали між їхніх ніг. У Генрі було щось маленьке й безволосе, та Вікова штука була доволі велика, і її оточував кущ із тоненького чорного волосся.

"У Білла воно теж є", — подумала вона, і раптом усеньке її тіло немов спалахнуло: її тілом прокотилася жарка хвиля, від якої паморочилося в голові й скрутило живіт. У ту мить вона почувалася майже як Бен Генском останнього навчального дня, коли він глипнув на браслет і побачив, як той виграє на сонці… однак до його відчуттів не домішувався жах, який відчувала вона.

Беверлі озирнулася ще раз. Тепер стежка між автівками, що вела до Пустовища, до порятунку, здавалася значно довшою. Вона боялася поворухнутись. Якщо вони довідаються, що вона бачила їхні штуки, буде біда. Не просто кілька потиличників, а справжня біда.

Вона підскочила — зненацька заволав Ригайло Хаґґінс.

— Три фути! — крикнув Генрі. — Бля буду! Три фути! Правда, Віку?

Вік погодився, і вони загуркотіли тролячим сміхом.

Беверлі обережно висунулася з-за "студебекера".

Патрік Гокстеттер розвернувся й підвівся так, що мало не тицьнув Генрі гузном у обличчя. У руці Баверз тримав блискучий сріблястий предмет. Придивившись, Беверлі впізнала запальничку.

— Ти ж казав, що вже йде, — сказав Генрі.

— Йде-йде, — відказав Патрік. — Скажу, коли. Готуйсь!.. Готуйсь, уже пре! Гот… зараз!

Генрі кресанув запальничкою. У ту ж мить почувся рипучий звук, який не сплутаєш ні з чим іншим — звук потужного пердіння. Беверлі гарно його вивчила, бо він часто лунав у її власному домі, зазвичай суботніми вечорами, після квасолі з сосисками. Її батько наминав їх за обидві щоки. Коли Патрік дав газу, а Генрі черконув запальничкою, вона побачила таке, що аж рота розкрила: прямісінько з дупи Гокстеттера вирвалося блакитне полум'я. На думку Бев, воно було схоже на вогонь гасової конфорки.

Хлопці вибухнули своїм тролячим реготом, і Беверлі сховалася за автівку, ледь змагаючись із новим нападом гиржиків.

Вона сміялася, та не тому, що її це розвеселило. По-своєму це було смішно, так, та сміялася вона, бо відчувала суміш глибокої огиди з жахом. Беверлі сміялася тому, що не знала іншого способу справитися з побаченим. Певною мірою це було пов'язано з тим, що вона побачила хлопчачі штуки, та це не пояснювало й найменшої частки того, що вона відчувала. Урешті-решт, вона ж знала, що в хлопців є свої штуки, а в дівчат — свої, і те, що вона їх побачила, можна було назвати "унаочненням". Та те, чим вони займалися, здавалося таким химерним, абсурдним і водночас таким доісторично-примітивним, що, незважаючи на напади сміху, вона відчайдушно хапалася за здоровий глузд.

"Припини, — думала вона так зосереджено, наче від цього залежало її життя, — досить, бо почують, тож припини, Бевві!"

Та це було неможливо. Єдиним виходом було сміятися, не задіюючи голосових зв'язок, тож з-поміж її пальців виривалося практично беззвучне пихкання; щоки стали червоними, наче яблука-маки[682], а на очі навернулися сльози.

— Свята срака, як боляче! — проревів Віктор.

— Дванадцять футів! — горланив Генрі. — Богом клянуся, Віку, дванадцять йобаних футів! Клянуся іменем матері!

— Чхав я на ті дванадцять йобаних футів, ти мені всю дулу спалив! — завив Віктор.

У відповідь пролунав новий вибух сміху. Причаївшись за "студебекером", Беверлі душилася сміхом, коли їй згадався фільм, що показували по телевізору. Там грав Джон Голл. У стрічці йшлося про плем'я з джунглів, в якого був таємний обряд, і тих, хто його бачив, тубільці приносили в жертву своєму богу — величезному кам'яному ідолу[683]. Гиржиків це не втамувало, і натомість вони зробилися ще навіженішими. Вони дедалі більше скидалися на беззвучні крики. Болів живіт. Щоками бігли сльози.

З

Того спекотного липневого дня Генрі, Віктор, Ригайло та Патрік Гокстеттер опинилися на звалищі, тримаючи запальнички біля дуп один одного, через Рину Дейвенпорт.

Генрі знав, що буває, коли наїсишся тушкованої квасолі. Результат такої трапези найкраще описувався віршиком, який він вивчив, сидячи на татових колінах, коли ще без штанів під стіл бігав: "Квасоля-соля, плід музичний! Їси багацько, пердиш зненацька! Пердиш багацько — їси хвацько!"

Рина Дейвенпорт зустрічалася з його батьком близько восьми років. Вона була гладкою, сорокарічною та, як правило, брудною. Генрі підозрював, що вони з батьком інколи трахалися, хоча сам він не уявляв, як можна влягтися на таку смердоту, як Рина Дейвенпорт.

Квасоля була гордістю Рини. Вона замочувала її в суботу, а всеньку неділю тушкувала на малому вогні. На думку Генрі, виходила вона нормально — принаймні, їсти було можна. Однак за вісім років що завгодно може обриднути.

Рина варила квасолю не на кілька тарілок, а як на цілу роту. Коли в неділю ввечері вона приїздила на своєму старому зеленому "десото" (на дзеркальці заднього огляду висіла гола гумова лялька, що скидалася на наймолодшу у світі жертву лінчувальників), на пасажирському сидінні стояло паруюче оцинковане відро на дванадцять галонів. Тоді вони всідалися наминати квасолю: Рина їла та вихваляла власну майстерність; скажений Бутч Баверз кректав і вимочував квасоляну юшку скибкою хліба "Сонні Бой", або ж, коли по радіо транслювали якийсь матч, просив її заткати пельку; Генрі просто жував, дивився у вікно й гадав свої думки — саме в неділю, сидячи над тарілкою, йому й сяйнула ідея отруїти містера Чіпа, песика Майка Генлона. Наступного вечора Бутч підігрівав це їдло. Щовівторка та щосереди Генрі брав до школи пластиковий судок із квасолею. До четверга або п'ятниці Генрі з батьком не могли на неї навіть дивитися. Їхні спальні смерділи затхлими газами навіть попри відкриті вікна. Бутч брав залишки, змішував з іншими помиями та згодовував Біпу та Бопу, їхнім свиням. Наступної неділі знову з'являлася Рина з паруючим відром, і цикл повторювався.

Того ранку Генрі взяв із собою здоровецьку порцію недоїденої квасолі, і близько півдня їхня ватага вмолотила все, сидячи на гральному майданчику, у затінку великого старого в'яза. Під кінець животи в них мало не тріскалися.

Пропозицію піти до сміттєзвалища висунув Патрік — посеред літнього буднього дня там мусило бути порожньо. Коли вони доходили до кінця Олд-Лайм-стрит, квасоля вже почала робити свою справу.

4

Потроху Беверлі знову опанувала себе. Вона знала, що треба вшиватися — урешті-решт, сидіти поряд з ватагою Баверза було небезпечніше. Забіяки з головою поринули у свою справу, і якщо трапиться халепа, у неї буде бодай трохи фори (на підсвідомому рівні вона вирішила, що коли стане зовсім паршиво, кілька пострілів із "Вишеньки" можуть їх відігнати).

Вона вже збиралася полишити засідку, коли почувся голос Віктора:

— Генрі, мені треба йти. Батя казав, щоб після обіду я допоміг йому зібрати кукурудзу.

— Та бля. Від нього не відпаде.

— Нє, він дуже злий. Через те, що тоді трапилося.

— Та нахуй пішов, як жартів не розуміє.

Беверлі нашорошила вуха, запідозривши, що вони говорять про бійку, яка скінчилася для Едді зламаною рукою.

— Нє, мушу йти.

— Та він іде, бо в нього срака болить, — сказав Патрік.

— Слідкуй за мовою, пиздоротий, — насупився Віктор. — А то й сам на пизду перетворисся.

— І мені треба йти, — озвався Ригайло.

— Тебе теж батько на кукурудзу покликав? — розлютився Генрі.

Певне, Генрі його мова здавалася дотепною — Ригайлів батько помер.

— Hi. Та я взявся розносити "Віклі шоппера". І рознести треба сьогодні.

— "Віклі шоппер"? Це ще що за параша? — спитав Генрі, та тепер до гніву домішалася й досада.

— Роботу знайшов, — терпляче прогугнявив Ригайло. — Гроші заробляю.

Генрі вдав, наче блює, і Беверлі наважилася визирнути з-за машини. Віктор з Ригайлом стояли та застібували пояси. Генрі та Патрік і досі сиділи зі спущеними штаньми. У руці в Баверза блищала запальничка.

— А ти? Теж здрейфив? — запитав Генрі в Патріка.

— Нє-а, — відказав той.

— Тобі що, не треба збирати кукурудзу чи займатися якимись іншими бабськими справами?

— Нє-а, — повторив Патрік.

— Ну, — непевно мовив Ригайло, — побачимось, Генрі.

— Ага, — сказав Баверз та плюнув біля Хаґґінсових кремезних черевиків.

Вік з Ригайлом рушили до двох рядів з розбитих автівок… просто до "студебекера", за яким причаїлася Беверлі. Спершу вона могла тільки кривитися, заклякнувши від жаху, як кролик. А тоді прослизнула вздовж лівого боку "студебекера" і прокралася до прогалини між ним та роздовбаним, бездверним "фордом". Беверлі зупинилась та роззирнулася, дослухаючись до наближення їхніх кроків. Вона завагалася. У роті пересохло, а спина свербіла від поту. Мимоволі вона загадалася, як би виглядала у гіпсовій пов'язці з підписами Невдах. Наступної миті вона пірнула в отвір на місці пасажирських дверей "форда". Беверлі скрутилася на брудному килимку під бардачком, зіщулившись якомога сильніше. У "форді" стояла пекельна спека, а запах пилу, гнилої обшивки та старого щурячого лайна був таким густим, що дівчинці довелося боротися з кашлем та чханням. Ригайло з Віктором пройшли зовсім близько — Беверлі чула їхні приглушені голоси. А тоді вони зникли.

Вона тричі чхнула в долоні, швидко й тихенько.

Беверлі подумала, що настав час тікати.