Воно - Кінг Стівен

З причин, які вона не могла собі пояснити, вона не просто боялася — її геть спантеличило те, що трапилося того дня. По дорозі до лікарні вона знову заходилася переконувати їх, що потрібно зробити справжні кулі… не тому, що вона була впевненіша за Білла з Річі в їхній дієвості, а тому, що коли з того будинку й справді щось вилізе, пістолет опиниться в

(Біллових)

чиїхось інших руках.

Та важко сперечатися з фактами. Усі вони взяли по десять камінців, а тоді стріляли з "Вишеньки" по десятьох бляшанках, розставлених на відстані у двадцять футів. Річі поцілив у одну з десяти (та й того разу камінь лише перекинув банку), Бен — у дві, Білл — в чотири, Майк — у п'ять бляшанок.

Здавалося, Беверлі стріляла невимушено й майже не цілилась, та все одно поцілила дев'ять з десяти банок у самісінький центр. Десята перекинулася, коли камінь відскочив від обідка.

— Та сп-першу т-треба виготовити с-с-снаряди.

— Післязавтра ввечері? Мене вже тоді мають виписати, — сказав Едді.

Мати буде не в захваті… та він не думав, що вона сильно пручатиметься. Не після сьогоднішньої розмови.

— Болить рука? — запитала Беверлі.

На ній була рожева сукня, на яку вона попришивала маленькі квіточки, — не така, як уві сні. Мабуть, після того як їх прогнали, вона поверталася додому. Сукня була шовкова або нейлонова, і Беверлі виглядала в ній дуже доросло та водночас і дуже по-дитячому — наче дівчинка, яка вирішила погратися в моду. Вона мала замріяний, далекий вираз. "Закладаюся, вона така сама, коли спить", — подумав Едді.

— Та не дуже, — сказав він.

Вони трохи поговорили, а коми в розмові розставляв грім. Едді не питав, що трапилося, коли вони приходили сюди раніше, і ніхто про це не згадав. Річі дістав "йо-йо", вигуляв песика раз чи два, і сховав його назад.

Розмова забуксувала, і під час однієї з мовчанок щось клацнуло. Едді заозирався й побачив у Білловій руці щось, від чого його серце сполохано закалатало. На мить йому здалося, що він побачив ножа. Та тоді Стен увімкнув горішнє світло, морок розтанув, і Едді побачив, що то всього лише кулькова ручка. В освітленні вони знову стали звичайними, справжніми — його друзями.

— Я подумав, що ми могли б розписатися на твоїй пов'язці, — сказав Білл і подивився Едді просто в очі.

"Та річ не в цьому, — раптово сяйнула Едді моторошна думка. — Це контракт. Великий Білле, ми підписуємо угоду, чи не так? Угоду або ж найближчий її аналог". Він злякався… а тоді йому стало соромно, і він розізлився на себе. Якби він зламав руку трохи раніше, хто б її підписав? Хто, крім його матері або ж, мабуть, доктора Гендора? Його тітоньки в раю?

Це були його друзі, мати помилилася — вони не були поганими друзями. "Певне, не буває поганих чи хороших друзів, — подумалося йому. — Певне, бувають просто друзі — ті, хто лишаться з тобою, якщо тебе скривдили, хто складе тобі компанію й позбавить самотності. Мабуть, за них варто боятися, сподіватися, жити. Певне, за них можна й померти, якщо буде така потреба. Не буває хороших друзів. Не буває поганих друзів. Є лише люди, з якими хочеться бути разом, з якими потрібно бути разом — люди, що збудували домівки в твоєму серці".

— Окей, — сказав Едді трішки хрипким голосом. — Окей, Великий Білле, це було б круто.

Білл урочисто схилився над ліжком і написав своє ім'я на бугристому гіпсі, під яким загоювалась Еддіна рука. Літери в нього вийшли великими й переплетеними. У Річі підпис вийшов розгонистим. Бенів почерк був вузьким, на противагу тому, що він — товстим, і літери хилилися назад. Здавалося, дмухнеш, і вони перекинуться. У Майка Хенлона підпис вийшов великим та незграбним, бо він був шульгою, і йому було важко притулитися. Він розписався над ліктем і обвів ім'я колом. Коли над ним схилилася Беверлі, Едді почув легкий запах квіткового парфуму. Вона розписалася округлим палмерівським письмом[680]. Останнім був Стен: своє ім'я він вивів на зап'ястку Едді — дрібними, щільно стиснутими літерами.

А тоді вони всі відступили назад, немов усвідомивши, що зробили. На вулиці знову забурмотів грім. На мить дерев'яне оздоблення палати поплямувала миготлива блискавиця.

— Це все? — спитав Едді.

Білл кивнув.

— Й-й-якщо зм-можеш, п-п-приходь д-до мене післяз-з-завтра, коли п-п-повечеряєш, о-окей?

Едді кивнув, і тему закрили.

Далі розмова точилася мляво й безладно. Вони трохи поговорили на тему, від якої того липня гуділо все Деррі — про суд над Річардом Макліном: його посадили за те, що він до смерті забив дрючком власного пасерба Дорсі, і йому ж приписували вбивство старшого брата Дорсі, Едді Коркорана, який зник того літа. Лише два дні по тому Маклін розколеться на лаві підсудних і зі сльозами зізнається в злочині, та Невдахи зійшлись на тому, що, певне, до зникнення Едді він не мав жодного стосунку. Хлопчик або втік… або його схопило Воно.

Вони пішли приблизно за чверть до сьомої, а дощ так і не пішов. Небо супилося й після того, як прийшла та пішла мама Едді (її нажахали підписи на синовій пов'язці, і навіть дужче настрахало його рішення виписатись із лікарні вже наступного дня, адже сама вона думала, що йому потрібен щонайменше тиждень непорушного спокою, аби, користуючись її словами, "всілися кісточки").

Урешті-решт грозові хмари розійшлися й попливли геть. На Деррі й крапля дощу не впала. Та вологість лишилася, і тієї ночі люди спали на ґанках, на газонах, у гамаках та на задніх дворах.

Дощ пішов наступного дня, невдовзі після того, як Беверлі побачила жахіття, що трапилося з Патріком Гокстеттером.

Розділ 17

Ще одне зникнення: смерть Патріка Гокстеттера

1

Скінчивши оповідь, непевною рукою Едді наливає собі ще випити. Він дивиться на Беверлі й каже:

— Ти бачила Його, чи не так? Бачила, як Воно схопило Патріка Гокстеттера. Наступного дня після того, як ви розписалися на моїй пов'язці.

Решта нашорошує вуха.

Беверлі відкидає назад волосся — воно здіймається рудою хвилею. Її обличчя виглядає неприродно блідим. Тремкими пальцями вона дістає з пачки останню цигарку й чиркає "Біком". Вона не може зловити вогонь кінчиком цигарки. За кілька секунд Білл бере її за руку — делікатно, проте міцно — й направляє її. Беверлі вдячно зиркає на нього й випускає хмару блакитно-сірого диму.

— Ага. Бачила, — каже вона й здригається.

— Він був н-несповна р-р-розуму, — мовить Білл і думає: "Сам факт, що того літа Генрі дозволив такому пришелепку, як Патрік Гокстеттер, тинятися разом з ними, уже про щось говорить, чи не так? Або Генрі втратив трохи привабливості й харизми, або його власне божевілля так розрослося, що й Гокстеттер здавався йому нормальним. Та й те, й інше зводиться до одного — до того, що Генрі… як це назвати? "Розпадом особистості"? Так воно зветься? Так, з огляду на те, що з ним трапилося й де він зараз, гадаю, це саме воно".

"І є ще дещо на підкріплення цієї гадки", — думає Білл, та пригадати цього повністю він поки не може. На початку серпня, коли вже от-от мала скінчитися літня школа, завдяки якій їм вдавалося уникати Генрі, вони з Річі та Беверлі ходили до автобази братів Трекерів — хіба тоді до них не підходив Віктор Кріс? Переляканий Віктор Кріс? Так, було таке. Тоді все невблаганно котилося до завершення, і наразі Білл гадає, що це відчуло все місто, а краще за всіх — Невдахи та Генрі з його посіпаками. Та це трапиться дещо згодом.

— Точно-точно. Патрік Гокстеттер був несповна розуму, — каже Беверлі безживним голосом. — У класі жодна дівчинка не хотіла сідати перед ним. Сідаєш, берешся розв'язувати задачі, писати твір або складати оповідання, аж раптом чуєш, як він торкається тебе… легко, як пір'ячко, проте сама рука гаряча й спітніла. М'ясиста.

Бона сковтує, і її горло тихо клацає. Інші серйозно, замислено спостерігають за нею.

— Відчуваєш її на тілі, на грудях. Не те, щоб котрась із нас мала тоді нормальні груди. Та, здається, Патріку було начхати. Ти відчуєш той… той дотик, відсмикнешся, а коли розвернешся, Патрік сидітиме й шкіритиметься, розтягнувши в посмішці свої великі, немов би гумові губи. І в нього був пенал…

— З мухами, — зненацька каже Річі. — Точняк. Він ляскав їх зеленою лінійкою та складав до пеналу. Пригадую навіть, як він виглядав: червоний такий, з хвилястою відсувною кришкою.

Едді киває.

— Відсмикнешся, а він вишкіриться, ще й міг відкрити пенал і показати дохлих мух, — продовжує Беверлі. — Та найгіршим, найстрашнішим було те, як він посміхався й мовчав. Місіс Даглас усе знала. Ґрета Бові їй нашептала, і, гадаю, якось Саллі Мюллер також щось сказала. Проте… думаю, місіс Даглас його теж боялася.

Бен сидить, балансуючи на задніх ніжках стільця й заклавши руки за голову. Вона досі не може повірити, яким він став струнким.

— Упевнений, ти не помиляєшся, — каже він.

— Ш-ш-шо б-було д-д-далі, Беверлі? — питає Білл.

Вона знову сковтує, намагаючись приборкати страхітливу силу жахіття, що бачила того дня в Пустовищі, — тоді вона була з роликами, які висіли в неї на плечі, а одне коліно обплела щипуча павутина болю, бо трохи раніше вона забила його на Сейнт-Кріспінс-лейн — на одній з тих коротких, засаджених деревами вулиць, які закінчувалися там, де земля круто обвалювалася (і досі обвалюється) в Пустовище. Вона пригадує (ох, ці спогади… вони повертаються, й одразу ж такими чіткими й потужними..), що тоді на ній були джинсові шорти, аж надто короткі шорти — вони закінчувалися на сантиметр-два від нижньої лиштви її трусиків. За той рік вона стала краще усвідомлювати власне тіло — точніше, за попередні шість місяців, коли воно почало вигинатися й робитися більш жіночним. Звичайно, однією з причин цього усвідомлення було дзеркало, та неголовною — найбільше це стало помітним завдяки її батьку. Останнім часом він став різкішим, частіше розпускав руки, роздаючи не тільки ляпаси, а й стусани. Здавалося, він не міг знайти собі місиві, як пійманий звір, і Беверлі було дедалі страшніше перебувати з ним в одному приміщенні, вона відчувала близькість нервового зриву. Скидалося на те, що коли вони знаходилися поряд, виникав дивний запах — запах, якого не чулося, коли в квартирі була сама Беверлі, якого не чулося там, коли вони були разом — не чулося до того літа. І коли померла мати, стало гірше. Якщо запах не був витвором її уяви, певне, він теж знав про нього, бо протягом спекотних літніх днів вона бачило його дедалі рідше — частково через його турніри з боулінгу, частково тому, що він допомагав ремонтувати автівки своєму товаришеві Джо Теммерлі… та вона підозрює, що частково й через запах, який здіймався між ними, хотіли вони того, чи ні — вони не могли з ним нічого вдіяти так само, як не могли перестати пітніти в липні.

Знову втручається образ сотень, тисяч птахів, що сідають на дахи будинків, телефонні дроти й телевізійні антени.

— І отруйний плющ, — каже вона вголос.

— Ш-ш-шо? — перепитує Білл.

— Щось, наче отруйний плющ, — повільно промовляє вона, не зводячи з них погляду. — Та не зовсім.