Воно - Кінг Стівен

Він не розчавив мою особистість. Гадаю… він дав мені основу для порівняння, допоміг зрозуміти, що з болем можна жити, що можна жити, незважаючи на біль".

Едді з останніх сил повернув голову праворуч і побачив великі чорні шини "фаєрстоуна", сліпучі хромові ковпаки й пульсуючі блакитні вогники. Тоді він почув голос містера Нелла, його густу ірландську говірку, гротесково ірландську говірку — вона більше скидалася на Річів Голос Ірландського Копа, аніж на голос справжнього містера Нелла… однак, мабуть, то було через відстань:

— Святий Бойже, це мойлий Каспбройк!

На цих словах Едді відплив до чорноти.

4

І, за одним винятком, лишався там ще досить довго.

Коли вони їхали у швидкій, Едді на хвилину прийшов до тями. Він побачив, що навпроти сидить містер Нелл, хиляє з коричневої пляшечки та читає книгу в м'якій обкладинці. На обкладинці був напис "Суд — це я"[674] й дівчина з найбільшими грудьми, які він коли-небудь бачив. Його погляд облишив містера Нелла й змістився на водія. Той озирнувся та вишкірився до Едді широчезною, зловісною посмішкою; його шкіра була блідою від фарби й талькової пудри, а очі блищали, як новісінькі четвертаки. Пеннівайз.

— Містере Нелле, — прохрипів Едді.

Той відірвався від книги й усміхнувся.

— Йок почуваєсся, мойлий?

— …водій… водій…

— Ага, будем на мійсці, і ойком не зморгнеш, — сказав містер Нелл і дав йому коричневу пляшечку. — Потягни ковтойк. Стане ліпше.

Едді сьорбнув, і смакувало воно, як рідкий вогонь. Він закашлявся — заболіла рука. Він знову зиркнув уперед і побачив водія. Звичайнісінький мужик, стрижка "під їжака". Зовсім не клоун.

Він знову відрубився.

Значно пізніше він розплющив очі у відділенні невідкладної меддопомоги. Медсестра саме витирала вологим рушником кров, бруд, шмарклі й гравій з його обличчя. Пекло, та однаково відчуття були просто чудові. Він чув, як за дверима сурмила й трубила його мати, і він спробував сказати медсестрі, щоб її не впускали, та не міг видавити з себе жодного слова.

—... і якщо він при смерті, я хочу це знати! — волала вона. — Чуєте мене?! Я в праві це знати, і я в праві його побачити! Я ж вас засуджу! Я знаю гарних юристів, і то чимало! Деякі з них — мої кращі друзі!

— Не говори, — сказала йому медсестра.

Вона була молодою, і Едді відчував, як до руки притислися її груди. Йому сяйнула божевільна думка, що то Беверлі Марш, а тоді він знову втратив свідомість.

Коли він прийшов до тями, його мати була вже в палаті, і її розмова з доктором Гендором розтягнулася на відеоролик протяжністю в милю. Соня Каспбрак була кремезною жінкою. Її ноги, обтягнуті компресійними панчохами[675], здавалися дивовижно гладенькими стовбурами. Бліде обличчя матері Едді поплямував палаючий рум'янець.

— Ма, — ледве проказав Едді, — ... усе добре. Я в порядку…

— Яке там "в порядку", яке там "в порядку", — простогнала місіс Каспбрак.

Вона заломила руки. Едді почув, як затріщали, заскреготали щиколотки. Побачивши, в якому вона стані, як їй боліла його недавня витівка, хлопчик відчув, що йому знов не стає повітря. Йому хотілося сказати, аби вона так не переймалася, бо ще серце вхопить, та не міг. У горлі було надто сухо.

— Ти не в порядку, з тобою стався серйозний нещасний випадок, дуже серйозний нещасний випадок, але ти одужаєш, Едді, обіцяю, одужаєш, навіть якщо доведеться обдзвонити всіх лікарів на світі, ох, Едді… Еддічку… твоя бідолашна руця…

Вона вмилася слізьми, по-слонячому шморгаючи носом. Едді помітив, що медсестра, яка витирала йому лице, дивиться на неї. Прихильності в тому погляді не було.

— Соню… прошу, Соню… Соню?.. — белькотів доктор Гендор під час материної арії.

Він був худим, млявим чоловічком з вусами, які не хотіли рости як слід, і на додачу були криво підстрижені, тому лівий кінчик був довшим од правого. Вигляд він мав знервований. Едді згадав, що вранці розказував містер Кін, і йому стало шкода бідолашного лікаря.

Нарешті, зібравшись із силами, Pacс Гендор сказав:

— Соню, якщо не можеш тримати себе в руках, тобі доведеться вийти.

Вона крутнулася до нього, і він відсахнувся.

— Ще чого! Що це за мова?! Тут мій син, у нього агонія! Мій син лежить тут на ложі болю!

Та всі вони змовкли, коли почувся голос Едді:

— Ма, краще вийди. Якщо вони робитимуть щось таке, від чого я кричатиму, а таке точно буде, тобі краще вийти.

Вона обернулася до нього — на обличчі читалися подив та… біль. Від того болю його груди невблаганно стиснулися.

— Нікуди я не піду! — крикнула вона. — Едді, що за жахливі речі ти кажеш?! Ти мариш! Ти не тямиш, що мовиш, — це єдине пояснення!

— Я не знаю, що там за пояснення, та мені байдуже, — сказала медсестра. — Знаю лише, що ми тут марно стовбичимо, а мали б вправляти руку вашому синові.

— То ви хочете сказати, що… — заговорила Соня, і голос її здіймався до того високого, трубного тону, який з'являвся тоді, коли вона найдужче обурювалась.

— Соню, будь ласка, — мовив доктор Гендор. — Давай не будемо влаштовувати тут сварку. Краще допоможемо Едді.

Місіс Каспбрак відступила назад, та її розлючений погляд — погляд медведиці, чиє дитинча в небезпеці, — обіцяв медсестрі, що все так просто не минеться. Можливо, і позов буде. А тоді її очі затуманилися, загасивши лють або, принаймні, сховавши її. Вона взяла його здорову руку й так міцно стисла, що Едді замружився.

— Болить, я знаю, та ти скоро видужаєш, — протуркотіла вона. — Скоро видужаєш, обіцяю.

— Вірю, ма, — просипів Едді. — Можна мені інгалятора?

— Звісно ж, — сказала Соня Каспбрак й переможно поглянула на медсестру, наче Едді щойно спростував дурнуваті звинувачення в якомусь злочині. — У мого сина астма. Досить серйозна, та він чудово з нею справляється. Чудово справляється.

— Молодець, — сказала медсестра безбарвним голосом.

Мама потримала інгалятор, щоб він вдихнув. Наступної миті доктор Гендор уже обмацував його зламану руку. Лікар був якомога обережнішим, та все одно боліло страшенно. Едді хотів закричати, та зціпив зуби. Він боявся, що, як закричить, мати теж зарепетує. На передпліччі великими прозорими краплями виступив піт.

— Ви робите йому боляче, — жебоніла місіс Каспбрак. — Я ж бачу! У цьому немає жодної потреби! Припиніть! Вам не треба його кривдити! Він дуже тендітний, він не витримає такого болю!

Едді помітив, як розлючений погляд медсестри зустрівся з утомленими, стурбованими очами доктора Гендора. Йому здалося, що він побачив там мовчазний обмін фразами:

— Лікарю, виставте цю жінку за двері.

— Не можу. Не смію, — сказали його опущені очі.

Усередині болю чаїлася кришталева ясність (однак насправді Едді не хотів би переживати таке прозріння надто часто — ціна була зависокою), і завдяки тій мовчазній розмові Едді прийняв усе, що розказав йому містер Кін. Його інгалятор "ГідрОкс" був наповнений лише присмаченою водою. Астма сиділа не в його грудях, а в голові. Так чи інакше, а йому доведеться змиритися з правдою.

Едді поглянув на матір, і завдяки болю він побачив її дуже виразно: кожну квіточку на сукні від "Лейн Браянт",[676] плями від поту під пахвами, де почали протікати підкладки, подряпини на її взутті. Він усвідомив, якими маленькими були її очі, що ховалися в складках плоті, і йому сяйнула страшна думка — ці очі були мало не хижацькими, мало не такими ж, як у прокаженого, який виліз із підвалу дому на Нейболт-стрит, 29. "Я вже йду, усе гаразд… не біжи, Едді, бо не втечеш…"

Доктор Гендор обережно взявся за місце перелому й стиснув. Вибухнув біль.

Едді відключився.

5

Йому дали випити якоїсь рідини, і доктор Гендор вправив кістки. Едді чув, як лікар пояснював матері, що то лише "зелений" перелом, і це не страшніше від будь-якого дитячого перелому.

— Це коли діти падають з дерев і щось ламають, — сказав він, і Едді почув розлючену відповідь матері:

— Мій хлопчик не лазить по деревах! А тепер кажіть усю правду! Наскільки це серйозно?

Медсестра дала йому пігулку. Плечем він знову відчув її груди, і був вдячний за їхню втішну пружність. Навіть затуманеними очима він бачив, що вона злиться, і Едді здалося, що він сказав: "Вона зовсім не прокажений, будь ласка, не думайте так, адже їсть вона мене лише тому, що любить", та, певне, і звуку не промовив, бо вираз обличчя дівчини не змінився.

У нього лишився примарний спогад про те, як його везуть в інвалідному візку, а десь позаду затихає материн голос: "Які ще години відвідування? Як ви смієте говорити мені про години відвідування?! Це ж мій син!"

Голос згасав удалині. Едді зрадів, що він затихав, зрадів власній сонливості. Біль зник, а разом із ним і ясність думок. Йому не хотілося думати. Йому хотілося плисти за течією. Едді відчував, що правиця стала важкою, як гиря. Він загадався, чи не наклали вже гіпс. Здавалося, він не помітив, так це чи ні. Краєм вуха він чув притлумлені звуки радіоприймачів, що грали в інших палатах, бачив невиразні постаті пацієнтів, які тинялися широкими коридорами — у лікарняних піжамах вони здавалися привидами. А ще було спекотно… дуже, дуже спекотно. Коли його вкотили до кімнати, він побачив, як сідало сонце — воно скидалося на гнівний помаранчевий пухир із кров'ю. "Наче велетенський клоунський ґудзик", — недоладно подумалося йому.

— Ну ж бо, Едді, ходити ти можеш, — почувся голос.

Едді виявив, що це справді так. Він ліг на ліжко, застелене хрустким, прохолодним простирадлом, і його накрили свіжим покривалом. Голос повідомив, що вночі болітиме, та застеріг, аби він нікого не кликав, поки не стане зовсім погано. Едді спитав, чи можна йому води. У склянці була соломинка з гнучкою гармошкою посередині. Вода виявилася холодною та смачною. Він випив цілий стакан.

Вночі боліло, сильно боліло. Він лежав з розплющеними очима і тримав у лівиці кнопку виклику, та не натискав її. На вулиці скаженіла гроза, і спалахував блакитно-білий вогонь блискавиці; Едді відвертався від вікна — він боявся побачити там потворне, усміхнене обличчя з вишкіром, викарбуваним на небі електричним розрядом.

Урешті він заснув, і йому наснився сон. Йому привиділося, що до лікарні завітали його друзі: Білл, Бен, Річі, Стен, Майк та Бев — вони приїхали на своїх велосипедах, тільки Річі з Біллом прикотилися на Сілвері. Він здивувався, коли побачив, що Беверлі вдягла сукню, — вона була чарівного зеленого кольору, як Карибське море на світлинах в "Нешенал джеоґрефік".