Воно - Кінг Стівен

Я хочу тобі допомогти. Комусь же треба це зробити, урешті-решт. Коли Рассу Гендору бракує мужності, доведеться мені. Твої легені — як ця кулька, укрита м'язовою оболонкою, а м'язи працюють, наче руки коваля, який надуває міхи, розумієш? У здорової людини ці м'язи допомагають легеням розширятися й стискатися без перешкод. Проте якщо власник таких легень завжди заціплений і напружений, м'язи в грудях починають працювати супроти легень, а не разом із ними. Ось поглянь!

Містер Кін обхопив кульку вузлуватими, кістлявими та вкритими печінковими плямами руками й стиснув її. Знизу та зверху його кулака напнулися дві гумові півкулі. Едді замружився в очікуванні хлопка. Водночас він відчув, як зупинилося його дихання. Він нахилився над столом і схопив з промокашки інгалятора. Плече зачепило важкий стакан з напоєм. Склянка полетіла зі столу, наче бомба, і вибухнула на підлозі.

Едді майже нічого не почув — хлопчик зірвав ковпачок, заштовхнув сопло до рота й натиснув на спуск. Мало не захлинаючись, він втягував повітря в легені, а в голові (як завше в такі миті) переляканими щурами ганяли думки на кшталт: "Будь ласочка матусю я задихаюся не можу ДИХАТИ о Господи любий о Йсусе добрий ласкавий не можу ДИХАТИ будь ласочка я не хочу вмирати не хочу вмирати прошу молю…"

А тоді завись із інгалятора осіла на розбухлих стінках його горла і він знову зміг дихати.

— Вибачте, — пробелькотів він, мало не плачучи. — Вибачте за стакан… Я все приберу, заплачу… тільки не кажіть мамі, добре? Містере Кіне, мені дуже шкода, та я не міг дихати…

Знову пролунав подвійний стук у двері, вигулькнула голова Рубі.

— Чи все у вас га…

— Усе чудово, — відрубав містер Кін. — Залиш нас.

— Ну ві-і-ібачте! — Рубі закотила очі й прикрила двері.

Дихання Едді вже починало свистіти знову. Він ще раз стрелив інгалятором у горло й продовжив торохкотіти вибачення. Хлопчик замовк, лише коли побачив, що містер Кін йому посміхається тією самою сухою посмішкою. Руки він склав на грудях. Кулька лежала на столі. В Едді з'явилася одна думка. Він спробував її придушити, та не зміг: Едді здалося, що сцена з нападом астми смакувала містеру Кіну краще од його кавового напою.

— Не переймайся, — сказав аптекар. — Рубі потім усе прибере. І, правду кажучи, я навіть радий, що ти розбив склянку. Бо якщо не розкажеш матері про нашу невеличку бесіду, я теж не говоритиму їй, що ти щось розбив.

— Та звісно, що обіцяю, — миттєво погодився Едді.

— От і добре, — мовив містер Кін. — Значить, ми порозумілися. Зараз тобі вже значно краще, так?

Едді кивнув.

— А чому?

— Чому? Ну-у… бо я прийняв ліки.

Він поглянув на аптекаря так, як дивився в школі на місіс Кейсі, давши відповідь, у якій був не зовсім впевнений.

— Та насправді жодних ліків ти не приймав, — відказав містер Кін. — Ти прийняв ппацебо. Плацебо, Едді, — це щось, що виглядає, як ліки, на смак, як ліки, проте саме по собі ніяка не панацея. Плацебо не є ліками тому, що в ньому не міститься активних складових. А якщо й ліки, то дуже особливого типу. Ліки для голови, — посміхнувся старий. — Розумієш, що я кажу? Ліки для голови.

Ще б пак, Едді чудового його зрозумів — містер Кін щойно сказав, що він божевільний. Однак занімілими губами він промовив дещо інше:

— Ні, я вас не доганяю.

— Дай-но розкажу тобі невеличку історію, — сказав аптекар. — У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році в Університеті Де Поля провели низку медичних експериментів на пацієнтах з виразкою шлунку. Сотні хворих дали пігулки. Усім їм сказали, що то ліки від виразки, та насправді п'ятдесяти з них дали плацебо… Насправді то були "Ем енд Емс", вкриті однаковою рожевою глазур'ю, — містер Кін по-дивному, пискляво захихотів так, наче розписував розіграш, а не експеримент. — З тої сотні піддослідних дев'яносто три сказали, що відчули суттєве полегшення, і вісімдесяти трьом дійсно стало краще. То що думаєш, Едді? До яких висновків підштовхує тебе цей експеримент?

— Не знаю, — кволо проказав хлопчик.

Містер Кін серйозно постукав пальцем по голові.

— Більшість хвороб зароджуються тут — ось що думаю я. У медичній справі я вже бозна-скільки років і знав про плацебо задовго до експерименту в Університеті Де Поля. Зазвичай плацебо дають літнім людям. Старий або старенька йде до лікаря з упевненістю, що має хворе серце, рак, діабет абощо. Та в більшості випадків жодної пакості в них нема. Їм погано, бо вони старі, ото й усе. А лікарям що робити? Сказати, що вони схожі на годинник зі спрацьованим заводом? Ха! Не думаю. Лікарям надто сильно подобається їхня платня.

Під кінець вираз обличчя містера Кіна став чимось середнім між посмішкою й зневажливою гримасою.

Едді просто сидів і хотів, щоб це скінчилось, скінчилось, скінчилось. "Жодних ліків ти не приймав", — бряцало в його голові.

— Лікарі їм цього не кажуть, і я теж. Зайвий клопіт. Інколи зайде стара гвардія, а в рецепті чорним по білому сказано: "Плацебо" або ж "25 крапель Блакитних Небес" — так любив говорити старий док Пірсонс.

Містер Кін гиготнув і сьорбнув кавової газованки.

— І що, хіба щось не так? — спитав він у Едді, а оскільки хлопчик сидів, як камінь, аптекар сам відповів на власне питання. — Та ж ні! Зовсім ні!

— Принаймні… зазвичай.

— Плацебо для літніх людей — справжній порятунок. А ще є й інші випадки: хворі на рак, із запущеними серцевими хворобами, зі страшнючими болячками, в яких ми поки що не розібралися, і серед них є діти, такі, як ти, Едді! Якщо в цих випадках від плацебо настає покращення, я не бачу в цьому нічого поганого. А ти, Едді? Бачиш тут щось погане?

— Ні, сер, — сказав Едді й опустив очі додолу, на розляпані по підлозі шоколадне морозиво, газованку та збиті вершки, поцятковані скляними скалками. Посеред усього цього лежала мараскинова вишня — лежала докірливо, наче згусток крові на місці злочину. Від погляду на це місиво в нього знову стиснулися легені.

— Тоді ми, наче Майк і Айк! Знайшов однодумця — знайшов клондайк![670] П'ять років тому у Вернона Мейтленда знайшли рак стравоходу — болючий, страшний різновид раку — і коли лікарі перебрали геть усі ліки, що могли зарадити його болю, я завітав до його палати з пляшечкою цукрових пігулок. Розумієш, він був мені справжнім другом. І я сказав: "Верне, ось це — особливе, експериментальне знеболювальне. Лікар не знає, що я щось приніс, тож, заради всього святого, будь з ними обережним і не ляпай язиком. Можуть і не подіяти, та, гадаю, біль зніме як рукою. Приймай лише по одній на добу, і лише в тих випадках, коли болітиме нестерпно". Він дякував мені, а в очах сльози стояли. Сльози, Едді! І вони спрацювали! Так! То був лише цукор, та він прикінчив мало не весь Вернів біль… тому що біль ось тут.

Містер Кін мало не урочисто постукав пальцем по голові.

— І мої ліки теж так діють, — сказав Едді.

— Я знаю, — кивнув містер Кін і самовдоволено посміхнувся типовою посмішкою всіх дорослих, від якої просто скаженієш. — Вони діють на твої груди, бо діють на голову. "ГідрОкс", Едді — це лише вода із засипкою камфори, щоб скидалося на ліки.

— Ні, — сказав Едді.

Його дихання знову почало свистіти.

Містер Кін надпив трохи газованки, зачерпнув трохи морозива, і поки Едді вдихав з інгалятора, ретельно витер хустинкою підборіддя.

— Я б хотів уже піти, — сказав Едді.

— Дай мені договорити, будь ласка.

— Ні! Я хочу піти, ви отримали свої гроші, і я хочу піти!

— Дай мені договорити, — сказав містер Кін таким суворим тоном, що Едді сів назад.

У дорослих є влада й сила, й інколи так їх ненавидиш, так ненавидиш…

— Частина проблеми в тому, що Pacс Гендор, твій лікар, — людина слабка. А ще твоя мати впевнена, що ти хворий, — це ще одна частина. І ти, Едді, якраз посередині.

— Я не божевільний, — прошепотів чи радше прохрипів Едді.

Крісло містера Кіна скрипнуло, наче якийсь гігантський цвіркун.

— Що?

— Я не божевільний, кажу! — закричав Едді й одразу ж залився зрадливим рум'янцем.

Містер Кін посміхнувся. "Думай, що хочеш, — говорила та посмішка. — Ти думай, що хочеш, та я однаково лишуся при своїй думці".

— Едді, я лише хочу сказати, що ти хворий, та не тілом. На астму хворіють не твої легені, а голова.

— Ага, хочете сказати, що я здурів.

Схрестивши руки, містер Кін нахилився вперед і подивився на нього майже впритул.

— Я не знаю, — стиха сказав він. — А що, правда?

— Це все брехня! — заволав Едді.

Він сам здивувався, як таке вирвалося з його впалих грудей. Він думав про Білла й про те, як би він зреагував на такі дивовижні звинувачення. Плювати на затинання, Білл би знав, що сказати. Білл би знайшов у собі мужність.

— Одна велика брехня! Є в мене астма, є!

— Так, Едді, — сказав містер Кін; його суха посмішка стала химерною посмішкою скелета. — Проте хто тебе заразив?

У голові Едді гупало, вирували безладні думки. Ох, йому було кепсько, так кепсько…

— Чотири роки тому, у п'ятдесят четвертому, доктор Гендор почав виписувати тобі "ГідрОкс" — цікавий збіг, тоді ж провели експеримент у Де Полі. Назва розшифровується як "водень і кисень" — це елементи, з яких складається вода. Я тоді махнув на це рукою, проте більше я тебе не дуритиму. Твої ліки від астми діють радше на мозок, аніж на тіло. І астма твоя — це наслідок нервового стиснення діафрагми, а керує нею твій мозок… або мати. Ти не хворий.

Запала лячна тиша.

Едді сидів на стільці, а в голові вирувало. На мить він припустився думки, що містер Кін каже правду, та що далі? Він вирішив, що не справиться з наслідками. Однак нащо містеру Кіну брехати? Це ж не забавки!

Аптекар просто сидів і посміхався яскравою, сухою, бездушною, пустельною посмішкою.

"Є в мене астма, є, — думав Едді. — Того дня, коли Генрі Баверз зацідив мені кулаком у ніс, коли ми з Біллом намагалися збудувати загату в Пустовищі, я мало не помер. І що, тепер мені треба повірити в те, що це все мій мозок… що я це просто придумав?"

"Та для чого йому брехати?" (Лише за багато років по тому, у бібліотеці, Едді поставив собі ще страшніше питання: "Нащо він розказав мені правду?")

Звідкись іздалеку пролунав голос містера Кіна:

— Я спостерігав за тобою, Едді. І я вирішив тобі все розповісти, бо ти вже досить дорослий, аби зрозуміти мої слова, а ще тому, як я помітив, що в тебе нарешті з'явилися друзі.