Воно - Кінг Стівен

Одного разу Майк оступився та впав на коліна. Потім настала черга Річі покотитися по землі, обдираючи гомілки та розриваючи штани. Налетів вітер і приніс за собою запах палаючого лісу. Дим ставав густішим, і Річі напівсвідомо помітив, що вони з Майком уже були не єдиними втікачами. Поруч із ними бігли тварини, які зачули дим, вогонь і смерть. Можливо, вони бігли від Нього. Від нового прибульця, чужого в цьому світі.

Річі почав кашляти. Він чув, що біля нього Майк теж закашлявся. Дим густішав, затуляючи від них зелені, сірі та червоні кольори того давнього дня. Майк знову впав, і Річі випустив його руку. Він намагався знову її вхопити, але не міг знайти.

— Майку! — Він кричав, панікував, кашляв. — Майку, де ти? Майку! МАЙКУ!

Але Майк зник. Майка ніде не було видно.

річі! річі! річі!

(!!ХРЯСЬ!!)

річі! річі! річі, ти

6

в порядку?

Його повіки затріпотіли та розчахнулися. Він побачив над собою Беверлі — вона схилилася над ним і витирала його рот хустинкою. Решта — Білл, Едді, Стен та Бен — стояли поряд із нею. Обличчя в них були серйозними та наляканими. Половина його обличчя пекельно боліла. Річі спробував заговорити до Беверлі, та спромігся лише слабо крекнути. Він намагався прочистити горло й мало не зблював. У нього було таке відчуття, наче його горло та всенькі легені були встелені димом.

— Беверлі, ти дала мені ляпаса? — нарешті видушив він із себе.

— Це все, що спало мені на думку, — сказала вона.

— Хрясь, — промимрив Річі.

— Мені здалося, що справи геть кепські, от і все, — мовила вона й розридалася.

Річі незграбно поплескав її по спині, а Білл поклав їй руку на потилицю. Вона одразу ж потяглася до його долоні, взяла її, стиснула.

Річі спромігся сісти. Світ захитався перед його очима. Коли хитавиця припинилася, він побачив, що Майк зіперся об дерево, що росло неподалік. Обличчя в нього було зачмеленим, а шкіра — попільно-сірою.

— Мене знудило? — запитав Річі в Бев.

Заплакана дівчинка кивнула.

— Тебе не забройзкало, кройхітко? — хрипко поцікавився він голосом ірландського копа.

Бев засміялася крізь сльози й похитала головою.

— Я перевернула тебе на бік. Злякалася… з-з-злякалас-ся, ш-ш-чо ти за-за-захлин-нешс-ся.

Вона знову розревілася.

— Не ч-ч-чесно, — сказав Білл, не відпускаючи її руку. — 3-з-заїкання — т-то м-моя ф-ф-фішка.

— Непогано, Великий Білле, — мовив Річі.

Він спробував підвестися, та впав на зад. Світ і досі гойдався. Він закашлявся й відвернувся, здогадавшись, що знову зблює, лише за мить до того, як це сталося. Він виригав місивом із зеленої піни та густої, тягучої слини. Він замружився та проквакав:

— Може, хтось хоче перекусити?

— От лайно! — зойкнув зогиджений Бен і зареготав.

— Як на мене, більше схоже на ригаки, — сказав Річі, хоча, насправді, очей він так і не розплющив. — Лайно зазвичай вилізає з іншого боку. Принаймні, в мене. За тебе, Скирте, я не ручаюся.

Коли він нарешті розкрив очі, то за двадцять ярдів побачив хатку-клуб. Вікно та люк були розчинені. З обох пройм і досі йшов дим, хоча й не такий густий.

Цього разу Річі таки зіп'явся на ноги. На мить йому здалося, що він або зомліє, або зблює, або зробить і те, й інше.

— От шиза, — пробурмотів він, спостерігаючи за тим, як гойдається й вигинається світ перед його очима. Коли це минулося, він пошкандибав до Майка. Очі в Майка й досі були червоними, як у кроля, і побачивши, що знизу його штани теж потемніли від вологи, Річі подумав, що, певне, Майк теж простругався.

— Непогано, як на білого чувака, — прохрипів Майк і легенько стукнув його в плече кулаком.

Річі не знав, що сказати, чого майже ніколи не бувало.

До них підійшов Білл. Інші також підтяглися.

— Це ти нас витягнув? — запитав Річі.

— М-ми з Б-беном. В-ви к-к-кричали. Об-бидва к-к-кричали. П-п-проте…

Він озирнувся на Бена.

— Білле, певне, то через дим, — сказав той.

Та в голосі здорованя впевненості геть не було.

— Ти хочеш сказати те, про що я думаю? — просто спитав Річі.

Білл знизав плечима.

— І п-п-про ш-ш-о ж ти д-думаєш, Р-річі?

Та відповів Майк:

— Спершу нас там не було, чи не так? Ви кинулися до хатки, бо почули наші крики, та спершу нас там не було.

— Там було дуже надимлено, — сказав Бен. — Ваші крики самі по собі були доволі лячними. Та те, як ви кричали… це звучало так, наче… ну…

— Крики з-здавалися д-дуже далекими, — сказав Білл.

Страшенно затинаючись, він розповів їм, що, коли вони з Беном спустилися вниз, вони не побачили ані Річі, ані Майка. Вони панічно металися по задимленій хатці, злякавшись, що, коли не встигнуть, їхні друзі помруть від отруєння димом. Урешті Білл намацав чиюсь руку. То був Річі. Він "д-д-добряче смикнув", і Річі вилетів з пітьми. Він був на три чверті непритомним. Коли Білл розвернувся, він побачив, що Бен волочить Майка, схопивши його ведмежою хваткою. Обидва кашляли. Бен викинув Майка назовні.

Бен слухав і кивав.

— Я просто ходив і тицяв рукою в дим, розумієте? Усе, що я робив, — це раз-по-раз виставляв руку невідомо куди, немов хотів із кимось поручкатися. І, Майку, ти вхопився за неї. Добре, що вхопився. Я вже думав, що ти зник.

— Чуваки, з ваших слів, наша хатка аж надто велика, — сказав Річі. — От розказуєте ви, що ходили по ній і таке інше. Але ж вона в нас лише п'ять на п'ять футів.

На кілька секунд запала тиша. Усі вони дивилися на Білла, який стояв, насупившись од задуми.

— В-в-вона й с-сп-справді була більшою, — урешті промовив він. — Ч-ч-чи не т-так, Бене?

Бен знизав плечима.

— Саме так і здавалося. Та це, певне, від диму.

— Ні, не від диму, — відмовив Річі. — Пам'ятаю, що якраз перед тим, як це трапилося, — перед тим, як ми вийшли, я подумав, що там місця, як у залі для танців з кіно. Ну, як у тих мюзиклах. "Сім наречених для сімох братів", чи як там. Майк стояв біля протилежної стіни, і я його майже не бачив.

— Перш ніж ви вийшли? — перепитала Беверлі.

— Ну… я маю на увазі, що… типу…

Вона схопила його за руку.

— Це сталося, так? Це справді сталося! У вас було видіння — просто як у Беновій книзі! — Її обличчя світилося. — Це справді трапилося?

Річі оглянув себе, а тоді Майка. Плисові Майкові штани були роздерті на одному коліні, а його власні джинси світили двома дірками. Він поглянув крізь них і побачив свої роздерті коліна.

— Якщо то було видіння, манав я їх бачити, — промовив він. — Не знаю, що скаже наш Кінґфіш, та коли я залазив до хатки, дірок на колінах у мене не було. Йсусе невмирущий, це ж нові джинси. Ох мені вдома зроблять…

— Що сталося? — одночасно спитали Бен з Едді.

Річі з Майком перезирнулися.

— Бевві, маєш труїлку? — спитав Тозіер.

У неї було дві цигарки, замотані в обривок серветки. Річі взяв одну, вставив до рота, проте, коли вона підкурила йому, він так закашлявся, що одразу ж повернув її Беверлі.

— Не можу. Вибач.

— То було минуле, — сказав Майк.

— Та хер там, — перервав його Річі. — То було не просто минуле. То була доісторика.

— Ага, точно. Ми опинилися в Пустовищі, однак Кендаскіґ шурувала зі швидкістю миля на годину. І в ній було глибоко. Вона була такою скаженою, що просто срака. І в ній плавала риба. Здається, лососі.

— Б-б-батько к-казав, ш-ш-шо риба в К-кендаскіґ уже д-д-давно не в-водиться. Ч-ч-через н-н-нечистоти з к-каналізації.

— Ага, це було давно, ще й як, — сказав Річі. Він невпевнено роззирнувся. — Гадаю, десь із мільйон років тому.

Його слова зустріла могильна тиша. Урешті мовчанку порушила Беверлі.

— То що сталося?

Річі відчував, як у горлі заплигали слова, та довелося виганяти їх силоміць. Його мало не знудило ще раз.

— Ми побачили, як прийшло Воно, — сказав він нарешті. — Я так гадаю.

— Господи, — пробурмотів Стен. — Господи Боже.

Різко зашипіло й хекнуло — Едді скористався інгалятором.

— Воно спустилося з неба, — сказав Майк. — Я б ніколи не хотів бачити бодай щось подібне. Воно палало так яскраво, що дивитися було просто неможливо. З нього вилітали електричні розряди. Гриміло. Той шум… — він похитав головою та глипнув на Річі. — Ревіло так, наче настав Кінець Світу. А коли воно врізалося в землю, почалася пожежа. То було наприкінці.

— Воно прилетіло на космічному кораблі? — запитав Бен.

— Так, — відказав Річі.

— Ні, — відмовив Майк.

Вони перезирнулися.

— Ну, певне, так, — сказав Майк.

— Hi, себто, не зореліт, одначе…

Вони знову замовкли. Решта невдах спантеличено дивилися на них.

— Розказуй ти, — сказав Річі Майкові. — Гадаю, ми говоримо про одне й те ж, та вони не доганяють.

Майк кашлянув у руку й поглянув на інших мало не вибачливими очима.

— Я просто не знаю, як вам про це розказати.

— С-с-спробуй, — відрізав Білл.

— Воно спустилося з неба, — повторив Майк, — та не на зорельоті. Але й не на метеориті. Це було схоже радше на… ну… на щось типу Ковчегу Завіту з Біблії — усередині мав сидіти дух Господа… однак на Землю спустився не Бог. Просто дивишся, як Воно летить, відчуваєш Його, і вже знаєш, що Воно прагне зла, що Воно — утілення зла.

Він поглянув на друзів.

Річі кивнув.

— Воно прилетіло з… ззовні. Таке в мене було відчуття. Ззовні.

— Ззовні чого, Річі? — запитав Едді.

— Ззовні всього, — відказав той. — А коли Воно спустилося… Воно зробило в землі найбільшу діру, яку я коли-небудь бачив. Воно перетворило той великий схил на бублик. Приземлилося Воно там, де зараз розташовано центр Деррі, — він зиркнув на решту. — Доганяєте?

Беверлі впустила наполовину докурену цигарку й розчавила її.

— Воно завжди було тут, ще з доісторичних часів, — сказав Майк. — Ще відтоді, коли на Землі навіть людей не було. А якщо десь і були, то, певне, лише в Африці — гойдалися на деревах або сиділи в печерах. Кратера там зараз немає, і, певне, льодовиковий період причесав долину, змінив ландшафт і засипав ту яму… та Воно було там ще тоді — може, спало й чекало, поки розтане лід і з'являться люди.

— Ось тому Воно й користується водостоками та каналізацією, — додав Річі. — Певне, для Нього то звичайні шляхи. Як наші шосе.

— Ви бачили, як Воно виглядає? — зненацька спитав Стен Юріс дещо хрипким голосом.

Вони похитали головами.

— А ми можемо Його здолати? — спитав Едді. — Можемо здолати таку потвору?

Ніхто йому не відповів.

Розділ 16

Едді та його кепський перелом

1

Під кінець оповіді Річі всі вони сидять та кивають.