Воно - Кінг Стівен
Біля дверей до аптеки на Центр-стрит висіло оголошення, і Едді читав його щоразу, як туди заходив. Воно було написане звинувачувальними чорними літерами, та ще й такими величезними, що Едді міг закластися — Річі Тозіер їх і без окулярів прочитає: "КРАДІЖКА — НЕ "ПРИКОЛ", НЕ "ВІДРИВ", НЕ "ВЄСЄЛУХА"! КРАДІЖКА — ЦЕ ЗЛОЧИН, І КРАДІЇВ БУДЕ ПОКАРАНО!"
Едді за все життя не вкрав жодної речі, однак від того оголошення в нього завжди прокидалася провина — у нього з'являлося враження, наче містер Кін знає про Едді щось таке, про що він сам не здогадувався. Та наступної миті аптекар спантеличив його ще дужче:
— Як щодо морозива з газованкою?
— Ну-у-у…
— Не переймайся, я пригощаю. У таку пору я часто йду у свій офіс і сам випиваю стаканчик. Якщо не треба слідкувати за вагою, це непоганий запас вуглеводів, а жиру в жодного з нас я не бачу. Дружина каже, що я худий, як нитка. Твоєму товаришу Генскому, ось кому було б варто зайнятися фігурою. З яким тобі смаком, Едді?
— Ну, мама сказала, щоб я вертався додому одразу ж, як…
— Дивлюся на тебе й бачу шоколадного гурмана. Шоколад підійде? — очі в містера Кіна зблиснули, та то було сухе сяйво — так сонце виграє на камінчиках слюди в пустелі. Принаймні, так подумалося Едді, запеклому прихильнику Макса Бренда, Арчі Джосейлена та інших авторів вестернів.
— Звісно, — здався хлопчик.
Едді занепокоїло те, як містер Кін підсунув свої золоті окуляри. Те, як він здавався знервованим і намагався приховати вдоволеність. Йому не хотілося йти з ним до офісу. Вони ж не про газованку говоритимуть. Та про що.6 не пішла мова, Едді здогадувався, що нічого хорошого не почує.
"Може, він хоче сказати мені, що в мене рак чи ще щось, — гарячково думав він. — Той самий дитячий рак. Лейкемія. Трясця!"
"Та не дуркуй", — відповів він сам собі, намагаючись подумки говорити мовою Заїкуватого Білла. Заїкуватий Білл замінив у його житті Джока Махоуні, його головного кумира — актора, який грав Вершника Прерій[667] у серіалі, який щонеділі крутили вранці по телевізору. Незважаючи на проблеми з мовленням, здавалося, Білл завжди був на коні. "Та Господи, цей дідуган — фармацевт, а не лікар". Та нервозність нікуди не ділася.
Містер Кін підняв поличку прилавка й поманив Едді кістлявим пальцем. Хлопчик неохоче рушив до нього.
Рубі, дівчина-касир, сиділа біля касового апарата й читала "Срібний екран".
— Рубі, зробиш нам два морозива з газованкою? — гукнув до неї містер Кін. — Одне шоколадне, одне кавове.
— Атож, — озвалася Рубі.
Вона заклала сторінку сріблястою обгорткою від жувальної гумки та підвелася.
— Занесеш до конторки.
— Атож.
— Ходімо, синку, я не кусаюся, — і містер Кін підморгнув — Едді це остаточно добило.
Він ніколи не потрапляв за аптечний прилавок, тож одразу зацікавлено оглянув усі ті пляшечки, слоїки та пігулки. Якби Едді був сам, він би точно затримався, щоб роздивитися товкач зі ступкою, ваги з гирьками, скляні кулі з капсулками та інші скарби містера Кіна. Та аптекар підштовхнув його до офісу й щільно зачинив за собою двері. Коли вони заклацнулися, Едді відчув, як легені загрозливо стиснулися, і спробував опанувати себе. Разом з материними ліками в пакеті лежав новий інгалятор, і щойно він вибереться на вулицю, одразу пшикне собі до рота й зітхне з полегкістю.
У кутку на столі стояв слоїк з лакричними цукерками. Містер Кін запропонував їх Едді.
— Ні, дякую, — увічливо відказав той.
Аптекар сів за стіл і взяв одну лакричну соломинку. Тоді він відкрив шухляду й дістав з неї якусь річ. Він поставив її біля високої банки з цукерками, і Едді почув, як у голові завила сирена. То був інгалятор. Містер Кін відкинувся на спинку, мало не торкаючись головою календаря на стіні. На календарі було зображення пігулок та напис "СКВИББ".[668] І…
…і в ту жаску мить, як містер Кін відкрив рота, аби щось сказати, Едді згадав, що трапилося у взуттєвій крамниці, коли він був зовсім малим, — згадав, як верещала мати, коли він засунув ногу в рентгенівський апарат. У ту жаску мить Едді подумав, що містер Кін скаже: "Едді, дев'ять лікарів із десяти сходяться на тому, що ліки від астми спричиняються рак — точнісінько як ті рентгенівські апарати, які раніше були у взуттєвих крамницях. Скоріш за все, ти маєш пухлину. Я подумав, що в тебе є право це знати".
Та те, що містер Кін сказав насправді, було таким химерним, що Едді й не знав, як відповісти, — він міг лише сидіти проти аптекаря на дерев'яному стільці, наче недоумок.
— Досить, затягнулося.
Едді відкрив рота, а тоді закрив.
— Скільки тобі років, Едді? Одинадцять, так?
— Так, сер, — кволо проказав хлопчик.
Тим часом дихати дійсно ставало дедалі важче. Поки що він не свистів, наче чайник (це Річі придумав: "Хто-небудь, вимкніть його! Він уже кипить!"), та це могло статися будь-якої миті. Він тужливо поглянув на інгалятор, і, оскільки йому подумалося, що від нього чекають ще чогось, сказав:
— У листопаді буде дванадцять.
Містер Кін кивнув, а тоді нахилився вперед, поклав руки на стіл і сплів пальці, наче аптекар з телевізійної реклами. Окуляри в позолоченій оправі виблискували в потужному світлі від флуоресцентних ламп.
— Едді, ти знаєш, що таке плацебо?
— Це такі штуки, з яких у корів беруть молоко, так? — висловив свій найкращий здогад знервований хлопчик.
Містер Кін засміявся й відкинувся назад.
— Ні, — сказав він.
Едді почервонів до самих кінчиків своєї стрижки "майданчиком". Тепер він уже чув, що до дихання почав закрадатися свист.
— Плацебо — це…
Його перебив різкий подвійний стук у двері. Не чекаючи на запрошення, до офісу зайшла Рубі — і в руках вона тримала по старомодному стакану з газованкою та морозивом.
— Гадаю, твоє шоколадне, — мовила вона до Едді й усміхнулася йому.
Едді ледве спромігся посміхнутись у відповідь, адже його зацікавленість у газованці з морозивом сягнула найнижчої відмітки за всеньке життя. Хлопець боявся, і той страх був водночас туманним і конкретним — він почувався так само, коли сидів у самих трусах на оглядовому столі доктора Гендора та чекав на повернення лікаря. Едді знав, що його мати була в приймальні, розплившись мало не на весь диван, і чітко проти очей, наче хористка в церкві, тримала книгу — скоріш за все, "Силу позитивного мислення" Нормана Вінсента Піка або "Народну медицину Вермонту" доктора Джарвіса. Голий та беззахисний, він почувався наче між двох вогнів.
Рубі пішла до дверей. Едді відсьорбнув газованки, та смаку майже не відчув.
Містер Кін дочекався, коли касирка зачинила двері та знову всміхнувся тією посмішкою а-ля сонце-й-слюда.
— Розслабся, Едді. Я тебе не покусаю і кривдити також не збираюся.
Едді кивнув, бо містер Кін був дорослим, а дорослим потрібно вірити, що б вони не казали (цього його навчила мати), проте однаково подумав: "Та чув я вже це лайно". Приблизно те саме говорив і лікар, коли відкрив слоїк зі спиртом, з якого полинув лячний алкогольний запах та защипав його носа. То був запах уколів, а це був смердючий запах брехні, та все зводилося до одного: коли тобі кажуть, що лише трішки кольне, майже не відчуєш, це означає, що болітиме пекельно.
Він іще раз потягнув соломинкою трохи газованки, та вирішив її більше не чіпати — горло стискалося, і, аби просто дихати, йому був потрібен увесь простір, що там лишався. Він поглянув на інгалятор, що стояв посеред столу, вкритого промокальним папером. Хотів попросити його, та не наважувався. У голові сяйнула химерна думка: можливо, містер Кін знав, що Едді захоче попросити інгалятора, та не знайде на це сил; можливо, містер Кін
(мучить)
дражнить його. От тільки думка була геть тупою, чи не так? Дорослий чоловік (тим паче, дорослий розповсюджувач ліків) не дражнитиме малого хлопця таким чином, хіба ні? Звісно, що ні. Про таке й загадуватися не варто, адже обмірковування такої гадки могло призвести до невідворотної й страшної переоцінки всього світу, яким його бачив Едді.
Та ось він, ось він, зовсім близько й водночас далеко, наче вода перед очима спраглого, помираючого в пустелі бідолахи — перед носом, а не дотягнешся. Ось він, стоїть на столі, трохи нижче від усміхнених слюдяних очей.
Понад усе Едді хотілося опинитися в Пустовищі, разом з друзями. Було страшно згадувати про монстра, про якесь жахливе чудовисько, що наїлося під містом, в якому воно народилося й зросло, а для пересування користувалося каналізацією та водостоками, — так, то були лячні думки, і ще страшніше було загадуватися про те, що вони збиралися викликати його на бій, що дійсно збиралися з ним битися… одначе в певному розумінні тут йому було ще гірше. Як битися з дорослим, який каже, що не болітиме, а ти знаєш, що він бреше? Як битися з дорослим, який питає про дивні речі й видає таємничі зловісні фрази на кшталт "досить, затягнулося"?
І тоді мимохідь, у вигляді простої побічної думки, до Едді прийшло одне з найбільших відкриттів його дитинства. "Справжні чудовиська — це дорослі", — подумав він. Нічого такого: ця гадка не оголосила про свою появу сурмами й дзвонами, не сяйнула прозрінням. Вона з'явилася й зникла, майже затьмарена сильнішою, нахабнішою думкою: "Дайте мені мого інгалятора й випустіть звідси!"
— Розслабся, — повторив містер Кін. — Едді, ти завжди заціплений, напружений, — за великим рахунком, твої негаразди коріняться саме тут. Ось візьмемо за приклад твою астму. Дивися.
Аптекар висунув шухляду в столі, пошарудів, а тоді дістав повітряну кульку. Загнавши у вузькі груди якомога більше повітря (краватка загойдалася, наче каное на хвилі), він хекнув раз і надув її. "АПТЕКА НА ЦЕНТР-СТРИТ. ЛІКИ, ДРІБНИЧКИ ТА ЗАСОБИ ДЛЯ ДОГЛЯДУ ЗА СТОМОЮ[669]", — було написано на кульці. Містер Кін затиснув пальцями її гумову горловину та виставив кульку перед собою.
— Уявімо на хвилинку, що це легеня, — мовив він. — Твоя легеня. Звісно, слід було б надути дві кульки, та оскільки після розпродажу, який ми проводили одразу після Різдва, лишилася лише…
— Містере Кіне, можна мені взяти інгалятора?
У голові хлопця вже починало гупати. Він відчував, як закривалася трахея. Тиск підвищився, на лобі виступив піт. Його стакан шоколадного морозива з газованкою стояв на краю столу, і вишенька повільно тонула в грузьких збитих вершках.
— За хвилину, — відказав містер Кін. — Не відволікайся, Едді.