Воно - Кінг Стівен

Соня відняла руки від вух, і вони просто повисли — тримати їх стало надто важко. Вони наче свинцем налилися.

— І схоже, ма… схоже, ти про це знала.

— Едді! — мало не завила вона.

— Адже, — говорив собі Едді, наче нічого не почув — він насупився, зосередившись на власних словах, — адже батьки мають розбиратися в ліках. Бігме, я користуюся інгалятором п'ять, а то й шість разів на день. І ти б цього не дозволила, якби це могло мені якось зашкодити. Бо такий твій обов'язок — берегти мене. Так, адже ти стільки разів це повторювала. Тож… мамо, ти знала про це? Знала, що в інгаляторі звичайнісінька вода?

Вона нічого не сказала. Губи в неї тремтіли. Їй здавалося, наче всеньке лице тремтить. Соня більше не плакала. Було надто страшно, аби плакати.

— Бо якщо знала, — сказав так само насуплений Едді, — якщо справді знала, мені хотілося б знати, чому. Дещо я можу й сам додумати, та не розумію, чому моя мама хоче, аби я думав, що вода — це ліки… або що астма живе тут, — він тицьнув себе в груди, — коли містер Кін каже, що вона лише тут, — він приклав пальця до голови.

Вона думала, що одразу все й пояснить. Пояснить тихо, логічно. Розкаже, як їй думалося, що він помре, коли йому було п'ять рочків, про те, що вона б збожеволіла з горя, адже втратила чоловіка лише за два роки до того. Про те, як вона зрозуміла, що дитину може захистити лише любов та пильність; розповіла б про те, що дитину потрібно доглядати, як сад, — що її потрібно полоти, угноювати, а іноді й проріджувати та обрізати зайве, як би при цьому не боліло. Вона б розказала, що іноді дитині (а особливо такій тендітній дитині, як Едді) краще думати, що вона хвора, аніж хворіти насправді. Вона б завершила промову істиною про нетямущих лікарів та чудодійну силу любові. Соня б сказала, що в нього є астма, вона це знає, і байдуже, що думають лікарі, байдуже, що вони йому виписують. Вона б сказала, що ліки робляться не тільки в ступках дурнуватих всюдисущих аптекарів. "Едді, — сказала б вона, — це ліки, бо ліками їх зробила материнська любов, і так і буде, якщо ти дозволиш мені, якщо тобі хочеться, аби я й надалі піклувалася про тебе. Такою силою Бог наділяє всіх турботливих матерів. Прошу тебе, Еддічку, серденько моє, благаю, повір".

Та насправді вона й слова не промовила. Страх був надто сильний.

— Та може бути, що нам і говорити про це не варто, — продовжував Едді. — Містер Кін міг просто пожартувати зі мною. Іноді дорослі… ну, люблять пожартувати з малечею. Бо діти повірять у що завгодно. Це зовсім не гарно, проте інколи дорослі поводяться саме так.

— Так, — одразу ж погодилася Соня Каспбрак. — Вони люблять такі жарти, і часто такі дорослі — люди і злі, і дурні… і… і…

— Тож я пильнуватиму, щоб не надурили Білла або ще когось із мої друзів, — сказав Едді, — а сам буду й надалі користуватися інгалятором. Так буде краще за все, правда?

Тільки тепер, коли вже було запізно, вона зрозуміла, як розумно — і як підступно — підловив її Едді. Це було схоже на шантаж, та хіба в неї був вибір? Їй закортіло спитати, як він міг так маніпулювати власною матір'ю. Вона відкрила рота… і знову стулила його. Скидалося на те, що в теперішньому стані він не змовчить.

Та вона знала одну річ. Так. Одну річ вона знала напевне: ноги її більше не буде в аптеці довгоносого містера Кіна.

— Ма? — обірвав її думки напрочуд сором'язливий голос.

Вона звела погляд і побачила, що перед нею знов Едді, лише її Едді, тож вона одразу ж підійшла до його ліжка.

— Ма, можна тебе обійняти?

Вона пригорнула його, та дуже обережно, щоб не зачепити його зламану руку (і щоб з перелому не відкололися кістяні скалки й не помчали його кровоносною системою до самого серця — яка ж мати захоче вбити свою дитину власного любов'ю?), і Едді обійняв її у відповідь.

7

Якби в Едді спитали, він би сказав, що його мама пішла саме вчасно. Під час розмови він відчував, як накопичувалося повітря в горлі та легенях — нерухоме й зіпсуте, як застояна отруйна вода.

Він почекав, поки за нею не заклацнулися двері, а тоді засипів, хапаючи ротом повітря. Кисле повітря ходило в горлі, штрикаючи його, наче гаряча кочерга. Едді сіпнувся за інгалятором. Заболіла хвора рука, та йому було байдуже. Він вприснув собі потужну дозу розчину. Хлопчик глибоко затягнувся камфорним смородом та подумав: "Та хай і пла-це-бо — байдуже, як його називати, коли воно діє".

Він відкинувся на подушки, заплющивши очі й уперше дихаючи вільно відтоді, як зайшла його мати. Едді боявся, дуже боявся. Те, що він їй наговорив, як поводився… то був він і водночас анітрохи не він. Щось у ньому запрацювало, запрацювало через нього, якась сила… і мати її теж відчула. Він це помітив по її очах і по тому, як тремтіли її губи. В нього не було відчуття, що ця сила зла, та її неймовірна сила лякала. Це було схоже на те, як у парку розваг ідеш до по-справжньому небезпечного атракціону й при цьому розумієш, що не виберешся звідти, поки все не скінчиться, і будь що буде.

"Дороги назад нема, — подумав Едді, відчуваючи гарячу, сверблячу вагу пов'язки на зламаній руці. — Ніхто не піде додому, поки не доберемося до самого кінця. Але це так страшно, Господи, я так боюсь"… І він знав, що просив матір не позбавляти його друзів з причини, яку б ніколи їй не відкрив: "Сам я цього не подужаю".

Потім він трохи поплакав, а тоді заснув бентежним сном. Йому снилася темрява, в якій безперестану стугоніли потужні мотори — то був звук дренажних насосів.

8

Коли того вечора до лікарні повернулися Білл та решта Невдах, небо знову спохмурніло. Едді зовсім не здивувався, коли побачив, як вони шеренгою заходять до палати. Він знав, що вони повернуться.

Весь день стояла спека (пізніше люди погодяться, що третій тиждень липня видався найгарячішим у винятково жаркому літі), і близько четвертої почали збиратися грозові хмари — фіолетово-чорні, велетенські, вагітні дощем, заряджені громовицями. Громадяни поспішали у своїх справах, раз-по-раз нервово зиркаючи на небо. Більшість сходилася на тому, що до вечора вперіщить і приб'є вологу задуху. Деррійські парки та гральні майданчики, на яких того літа й без того було не дуже людно, до шостої геть спорожніли. Дощ іще не розпочався, і нерухомі гойдалки просто висіли, не відкидаючи тіні в химерній, пласкій жовтизні. Густо пробасив грім. Цей гул, гавкіт собаки й тихе бурчання автомобілів на Головній вулиці були єдиними звуками, які долинали до Едді крізь вікно, поки не завітали Невдахи.

Білл зайшов першим, за ним — Річі. Слідом з'явилися Беверлі зі Стеном, далі в дверях вигулькнув Майк. Замикав процесію Бен. З вигляду йому було до біса незручно в білому гольфі.

Серйозні діти підійшли до ліжка. Навіть Річі не посміхався.

"їхні обличчя, — вражено подумав Едді. — Це труба, їхні обличчя!"

Він побачив у них те, що того ж дня бачила його мати, — дивне поєднання могутності й безсилля. Їхню шкіру залила жовта заграва, від чого обличчя стали примарними, далекими, розмитими.

"Ми на переході, — думав Едді. — Переходимо в щось нове — ми на межі. Та що лежить по той бік? Куди ми йдемо? Куди?"

— П-п-привіт, Ед-д-ді, — сказав Білл. — Й-й-ак справи?

— Нормально, Великий Білле, — відповів Едді й спробував посміхнутися.

— Гадаю, вчора в тебе був нічого так деньок, — мовив Майк.

За його голосом гримнуло. У палаті Едді не було ввімкнено ні горішньої, ні настільної лампи, і скалічене світло лише на мить вихопило їх із сутінок. Едді подумав про всеньке світло, яке розлилося в ту мить по Деррі, — про те, як воно стелилося довгими й незворушними пасмами через весь МакКаррон-парк, ліниво й розсіяно променіло крізь дірки на даху Мосту Поцілунків, від чого Кендаскіґ скидалася на чорне блискуче скло, що перетинало своїм широким пласким тілом усеньке Пустовище. Він подумав про гойдалки, які мертвотно позаклякали позаду Деррійської початкової школи, тим часом як грім дедалі гучнішав; він думав про це жовте світло й про нерухомість — здавалося, наче все місто заснуло… або вимерло.

— Так, — погодився він. — Визначний був день.

— М-м-мої старі п-післяз-завтра ввечері йдуть в к-к-кіно, — сказав Білл. — Н-на прем'єру. Тоді м-ми їх з-зробимо. С-ср-ср…

— Срібні кульки, — договорив за нього Річі.

— А я гадав…

— Так буде краще, — стиха мовив Бен. — Думаю, ми могли б і кулі зробити, однак самих думок замало. Якби ми були дорослими…

— Ага, якби ми були дорослими, світ осяяла б веселка, — сказала Беверлі. — Дорослі вміють майструвати все, що завгодно, так? Дорослі можуть робити все, що їм заманеться, і в них завжди все виходить, — вона засміялася нервовим, зазубленим сміхом. — Білл хоче, щоб у Нього стріляла я. Як тобі таке кіно, Едді? Зви мене просто Беверлі Оуклі[679].

— Про що ви торочите? — спитав Едді, та однаково він уже почав здогадуватися.

Бен узявся пояснювати. Вони переплавлять один з його срібних доларів на дві срібні кульки, трохи менші від кульок у підшипниках.

А тоді, якщо в будинку під номером 29 на Нейболт-стрит на них справді чигатиме перевертень, Беверлі прострелить Його голову Білловою "Вишенькою". Па-па, вовкулачка. І, якщо вони не помилялися щодо потвори з багатьма обличчями, — па-па, Воно.

Певне, обличчя Едді перемінилося, бо Річі засміявся й кивнув.

— Чудово тебе розумію, чуваче. Коли Білл заговорив про стрілянину з рогачки, а не батьківського пістоля, я подумав, що в нього останні звивини розпрямилися. Та сьогодні в обід… — він зупинився й кашлянув, бо хотів сказати "сьогодні в обід, після того як твоя мамка дала нам реактивного копняка", а це, вочевидь, було б не дуже добре. — В обід ми сходили на сміттєзвалище. Білл захопив свою "Вишеньку". Ось диви.

З задньої кишені він дістав розплюснуту бляшанку від консервованих ананасів "Дель Монте". Посередині була дірочка з зазубреними краями діаметром у два дюйми.

— Беверлі, камінець, двадцять футів. Як на мене, схоже на тридцять восьмий калібр. Базічелло це переконало. А коли Базічелло в чомусь упевнений, це вам не шо попало.

— Ціляти в бляшанки — одне, — сказала Беверлі. — Якби там було щось інше… щось живе… Білле, ти маєш стріляти. Ну серйозно.

— Н-ні, — відмовив Білл. — Ми в-в-всі с-спробували. Т-ти й сама б-бачила, що з ц-цього в-в-вийшло.

— А що вийшло? — запитав Едді.

Білл взявся розказувати, повільно, гальмуючи, а Беверлі стояла, стиснувши губи в білу лінію, й дивилася в вікно.