Останнє бажання - Сапковський Анджей

За ним стрибнули близнюки.

— Не розбігатися! — вереснув Киврил, крутячи головою, гублячи відьми́на з поля зору. Вилаявся, відскочив убік, побачивши, що група повністю розпадається, у шаленому хороводі крутиться між прилавками.

Тавік був першим. Ще мить тому доганяв відьми́на, тепер раптом помітив, що той минає його з лівого боку, біжучи в протилежному напрямку. Задріботів ногами, щоб загальмувати, але відьми́н промчав повз нього, перш ніж він встиг здійняти меча. Тавік відчув сильний удар відразу ж над стегном. Обкрутився і констатував, що падає. Вже на колінах, здивований, глянув на своє стегно й почав кричати.

Близнюки, одночасно атакуючи чорну розмазану форму, що мчала на них, стукнулися раменами, на мить збившись з ритму. Цього вистарчило. Вир, розтятий по всій ширині грудей, зігнувся навпіл, з опущеною головою зробив ще кілька кроків і звалився на прилавок із овочами. Німир дістав у скроню, закрутився на місці і впав у канаву, тяжко, безвладно.

На ринку завирувало від тікаючих перекупнів, загуркотіли прилавки, перевертаючись, здійнялися курява і крик. Тавік ще раз спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки, впав.

— П'ятнадцятко, зліва! — ревнув Ногорн, біжучи півколом, щоб опинитися у відьми́на за спиною.

П'ятнадцятка швидко обернувся. Не досить швидко. Дістав раз, вздовж живота, витримав, зібрався до удару, тоді дістав вдруге, у бік шиї, відразу ж попід вухо. Напружений, зробив чотири непевні кроки і впав на візок, повний риби. Візок поїхав. П'ятнадцятка зсунувся на бруківку, покритий сріблястою лускою.

Киврил і Ногорн ударили одночасно, з двох боків, ельф замашистим ударом зверху, Ногорн із напівприсяду, низько, пласко. Обидва удари були відбиті, два металічні клацання злилися в одне. Киврил відскочив, спотикнувся, втримався на ногах, хапаючись за дерев'яну основу прилавку. Ногорн кинувся і затулив його мечем, який тримав вертикально. Відбив удар, такий сильний, що його аж відкинуло назад, мусив уклякнути. Зриваючись, склав параду , надто повільно. Дістав удар по обличчі, симетрично до старого шраму.

Киврил відбився спиною від прилавку, перестрибнув через падаючого Ногорна, заатакував з півоберту, обіруч, схибив, миттю відскочив. Удару не відчув, ноги підігнулися під ним щойно тоді, коли він після рефлективної паради намагався перейти від фінта до чергової атаки. Меч випав йому з руки, розтятої з внутрішнього боку, вище ліктя. Він впав на коліна, потрусив головою, хотів устати, не зумів. Опустив голову на коліна, так і завмер у червоній калюжі, серед порозкидуваної капусти, бубликів та риби.

На ринок вийшла Ренфрі.

Вона повільно ступала м'якими кошачими кроками, обминаючи візки й прилавки. Юрба, що гула у вуличках і під стінами будинків, як рій шершнів, притихла. Геральт стояв нерухомо, з мечем в опущеній руці. Дівчина наблизилася на десять кроків, зупинилася. Він побачив, що під каптаником у неї кольчуга, коротка, трохи нижче клубів.

— Ти вибрав, — сказала. — Певен, що правильно?

— Тут не буде другого Тридаму, — із зусиллям вимовив Геральт.

— І не було б. Стегобор посміявся з мене. Сказав, що я можу перерізати хоч весь Блавікен, ще й прилеглі села на додачу, а він і так з вежі не вийде. І нікого, з тобою включно, не впустить туди. Чого так дивишся? Так, я збрехала. Я все життя брехала, коли треба було, то чого робити виняток для тебе?

— Іди звідси, Ренфрі.

Вона засміялася.

— Ні, Геральте, — швидко і вправно видобула меча.

— Ренфрі.

— Ні, Геральте. Ти вибрав. Тепер моя черга.

Одним різким рухом зірвала спідницю, закрутила нею в повітрі, обгортаючи тканину довкола лівого передпліччя. Геральт позадкував, здійняв руку, складаючи пальці в Знак. Ренфрі засміялася знову, коротко, хрипко.

— Це ні до чого, біловолосий. Воно мене не бере. Тільки меч.

— Ренфрі, — повторив. — Йди звідси. Коли ми схрестимо мечі, я… вже.. Не зможу..

— Знаю, — відповіла. — Але я… Я теж не можу інакше. Просто не можу. Ми те, чим ми є. Ти і я.

Рушила на нього, легким колихливим кроком. У правій руці, випростаній, витягнутій убік, блищав меч, ліва волокла спідницю по землі. Геральт зробив два кроки назад.

Стрибнула, змахнула лівою рукою, спідниця здійнялася в повітря, вслід за нею, прикритий нею, у короткому ощадному ударі зблиснув меч. Геральт відстрибнув, тканина його навіть не торкнулася, а клинок Ренфрі сковзнув по косій параді. Він рефлекторно відбив серединою клинка, зв'язав обидва мечі коротким млинком, намагаючись вибити в неї зброю. Це було помилкою. Вона відбила його вістря і відразу, із зігнутих колін і розколисаних стегон ударила, цілячись в обличчя. Він закрутився у піруеті, уникаючи мигаючого в блискавичних ударах клинка, знову відстрибнув. Вона кинулася на нього, жбурнула спідницю просто йому в очі, вдарила пласко, зблизька, з півоберту. Він ухилився від удару, обертаючись відразу ж біля неї. Вона цю штучку знала. Обернулася разом з ним і зблизька, так, що він відчув її дихання, проїхала йому вістрям вздовж грудей. Біль рвонув ним, але не збив ритму. Він обернувся ще раз, в протилежному напрямку, відбив клинок, що летів до його скроні, зробив швидкий фінт і перейшов у наступ. Ренфрі відстрибнула, зібралася для удару зверху. Геральт, приклякнувши у випаді, блискавично вдарив її знизу, самим кінчиком меча, через відкрите стегно і промежину.

Вона не крикнула. Падаючи на коліна і вбік, випустила меч, схопилася обома долонями за протяте стегно. Поміж пальців ясною річкою полилася кров, на мудрований пояс, на лосині чоботи, на брудну бруківку. Юрба у тісних вуличках захвилювалася й закричала.

Геральт сховав меча.

— Не йди… — тихо застогнала, згортаючись у клубок. Він не відповів. Ренфрі застогнала знову, ще більше кулячись. Кров жвавими струмками наповняла щілини між камінням.

— Геральте… Обійми мене…

Він не відповів.

Відвернула голову і застигла зі щокою на бруківці. Стилет з дуже вузьким вістрям, досі схований під тілом, вислизнув із її мертвіючих пальців.

Через хвилину, що була як вічність, відьми́н підвів голову на звук стукаючої об брук патериці Стрегобора. Чародій поквапом наближався, оминаючи трупи.

— Ото бійня, — відсапнув. — Я бачив, Геральте, все се бачив у кристалі.

Підійшов ближче, схилився. У чорній ризі, що волочилася по землі, спершись на патерицю, виглядав вельми старим.

— Тяжко пійняти віри, — покрутив головою. — Жуланка, мертва зовсім.

Геральт не відповідав.

— Ну, Геральте, — чародій випростався. — Йди по візок. Заберемо її до вежі. Слід зробити розтин.

Глянув на відьми́на, не дочекавшись відповіді, схилився над тілом.

Хтось, кого відьми́н не знав, сягнув до руків'я меча і дуже швидко добув його.

— Тільки торкнися її, — промовив хтось, кого відьми́н не знав. — Тільки торкнися, і твоя голова злетить на брук.

— Що се ти Геральте, ошалів? Ти ранėний, у тебе шок! Розтин — се ж єдиний спосіб, щоб довідатися…

— Не торкайся до неї!

Стрегобор, побачивши піднятий клинок, відскочив, змахнув патерицею.

— Гаразд! — крикнув. — Як хочеш! Але ж ніколи не знатимеш! Ніколи не будеш певний! Ніколи, чуєш, відьми́не?

— Геть.

— Як хочеш, — чародій відвернувся, вдарив патерицею об брук. — Я у Ковір повертаюсь, ні на день не залишуся більше в сій дірі. Ходи зі мною, не зоставайся тут. Сії люди нічого не знають, бачили тільки, як ти вбиваєш. А ти страшно вбиваєш, Геральте. Ну, йдеш?

Геральт не відповів, навіть не глянув на нього. Сховав меча. Стергобор знизав плечима, відійшов шпарким кроком, ритмічно постукуючи патерицею.

З юрби полетів камінь, гримнув об брук. За ним ще один, пролітаючи над плечем Геральта. Відьми́н, випроставшись, підняв обидві долоні, зробив ними швидкий жест. Юрба зашуміла, каміння полетіло густіше, але Знак відштовхував його вбік — не влучало в ціль, затулену невидимим щитом.

— Досить! — ревнув Кальдемен. — Припиніть, курча мать!

Юрба загула, мов хвиля прибою, але каміння перестало летіти. Відьми́н стояв нерухомо. Війт наблизився до нього.

— Це — сказав, указуючи широким жестом на розкидані по майданчику нерухомі тіла, — вже все? Так виглядає менше зло, яке ти вибрав? Ти вже виконав усе, що вважав необхідним?

— Так, — відповів Геральт із зусиллям, не відразу.

— Твоя рана серйозна?

— Ні.

— Тоді забирайся звідси.

— Так, — відповів відьми́н. Стояв ще мить, уникаючи погляду війта. Потім відвернувся, повільно, дуже повільно.

— Геральте.

Відьми́н оглянувся.

— Ніколи не повертайся сюди, — сказав Кальдемейн. — Ніколи.

ГОЛОС РОЗУМУ 4

— Поговори зі мною, Йолю.

Мені потрібна ця розмова. Кажуть, мовчання — золото. Можливо. Не знаю, чи аж таке воно коштовне. Але має свою ціну. За нього треба платити.

Тобі простіше, так, не сперечайся. Ти мовчиш із власної волі, ти зробила мовчання жертвою для своєї богині. Я не вірю ні в Мелітеле, ні в існування інших богів, але ціную твій вибір, твою жертву, ціную і поважаю те, у що ти віриш. Бо твоя віра і відданість, ціна мовчання, яку ти платиш, робить тебе кращою, ціннішою істотою. Принаймні може тебе такою зробити. А моє безвір'я не може нічого. Безсиле воно.

Питаєш, у що ж я тоді вірю?

Вірю в меч.

Як бачиш, маю їх два. Кожний відьми́н носить два мечі. Недоброзичливці кажуть, що срібний — для потвор, а залізний — для людей. Звичайно ж, це неправда. Існують потвори, яких можна убити лише срібним лезом, але є й такі, для яких смертельне залізо. Ні, Йолю, не будь-яке залізо, а лише те, яке взяте з метеориту. Що таке метеорит? Це падаюча зірка. Ти, мабуть, не раз бачила зірку, що падає, — коротку смугу світла на нічному небі. На її вигляд ти, напевно, задумувала якесь бажання, а може, то була для тебе чергова причина вірити в богів. Для мене метеорит — не більше, ніж кавалок металу, який, падаючи, вгрузає в землю. Металу, з якого можна зробити меч.

Так, звичайно, можна взяти до рук мій меч. Бачиш, який легкий? Навіть ти можеш підняти його без зусилля. Ні! Не торкайся до вістря. Воно гостріше, ніж бритва. Так має бути.

О, так, я часто тренуюся. Кожну вільну хвилину. Не можу втратити вправності. Сюди, в найдальший закамарок храмового парку, я теж прийшов порухатися, випекти з м'язів те огидне, підступне заніміння, яке хапає мене, той холод, який розтікається в мені.