Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Шестеро мужви і дівчи́на, одягнені в чорну шкіру, оббиту сріблом, на новіградський лад. Я їх бачив на рогатці. Вони зупинилися в тебе чи "Під тунцем"?

Корчмар зморщив опукле чоло, витираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут вони, війте, — сказав урешті. — Казали, що на ярмарок приїхали, а всі при мечах, навіть і дівчи́на. Чорно вдягнені, як ви й казали.

— Айно, — війт кивнув головою. — Де вони тепер? Тут я їх не бачу.

— У меншому ванькирі . Золотом платили.

— Сам піду, — сказав Геральт. — Нічого робити з цього офіційну справу, принаймні зараз, при них усіх. Приведу її сюди.

— Може й добре. Але вважай, мені тут авантюри не треба.

— Уважатиму.

Моряцька пісенька, судячи зі зростаючої густини непристойних слів, наближалася до величного фіналу. Геральт відхилив закриваючу вхід до ванькиру завісу, зашкарублу й липку від бруду.

Біля стола у ванькирі сиділо шестеро чоловіків. Тієї, на яку він сподівався, серед них не було.

— Чого тобі? — вереснув той, що побачив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, який біг через ліву брову, основу носа та праву щоку.

— Я хочу побачитися з Жуланкою.

З-за столу встали дві однаковісінькі постаті, з однаковісінькими нерухомими обличчями, світлим розчухраним волоссям по плечі, в однаковісінькому обтислому одязі з чорної шкіри, блискучому від срібних оздоб. Однаковісінькими рухами близнюки підняли з лави однаковісінькі мечі.

— Ша, Вире. На місце, Німире, — сказав пошрамований, спершись ліктями об стіл. — Як ти казав, браччику, з ким хочеш бачитися? Хто то така Жуланка?

— Ти добре знаєш, хто мені потрібен.

— То шо за один? — спитав напівголий богатир, навхрест оперезаний ременями, зі шпичастими щитками на передпліччях. — Ти його знаєш, Ногорне?

— Нє, — відповів пошрамований.

— Альбінос якийсь, — захихотів худорлявий чорноволосий мужчина, що сидів біля Ногорна. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі та гостроконечні вуха дозволяли здогадатися, що це напівельф. — Альбінос, мутант, примха природи. І як це таким дозволяють заходити до шинку між порядних людей!

— Я десь його видів, — сказав кремезний засмаглий тип із волоссям, заплетеним у косу, міряючи Геральта лютим поглядом прищулених очей.

— Де б не видів, усе одно, Тавіку, — відповів Ногорн. — Слухай, браччику. Киврил тебе шойно страшно образив. Може, визвеш його? Такий нудний вечір.

— Ні, — спокійно відповів відьми́н.

— А мене, як виллю тобі на голову ту риб'ячу юшку, визвеш? — зареготав голий до пояса.

— Тихо, П'ятнадцятко, — промовив Ногорн. — Як нє, то нє. Наразі. Ну, браччику, кажи, що маєш сказати, і забирайся. Маєш нагоду забратися сам. Інакше тебе корчемна служба забере.

— Тобі я нічого не маю сказати. Хочу побачитися з Жуланкою. З Ренфрі.

— Чули-сьте, хлопці? — Ногорн оглянув приятелів. — Він хоче побачитися з Ренфрі. А нащо ж, браччику, чи мож' дізнатися?

— Не мож'.

Ногорн підняв голову і глипнув на близнюків, вони ж зробили крок уперед, брязкаючи срібними застібками високих чобіт.

— Знаю, — сказав раптом той з косою — Вже знаю, де-м його видів.

— Шо ти там бурмочеш, Тавіку?

— Перед домом війта. Привіз якусь мару продавати, таке, шо півпавук, півкрокодиль. Людиска казали, шо то відьмак.

— Шо таке відьмак? — спитав голий. — П'ятнадцятко, га? Кивриле?

— Найманий чарівник, — сказав напівельф. — Штукар за жменю срібняків. Я ж казав, примха природи. Образа людських і божих законів. Палити таких слід!

— Ми чарівників не любим, — скреготнув Тавік, не відводячи від Геральта прищулених очей. — Здає-сі мені, Кивриле, що будем мати в тій дірі більше роботи, ніж думали-сьмо. Їх тутка більше, ніж один, а відомо, шо вони тримают-сі разом.

— Свій до свого по своє, — злобно усміхнувся метис. — І як вас земля носить! Хто вас плодить, виродки?

— Більше поблажливості, будь ласкав, — спокійно відповів Геральт. — Твоя матуся, як бачу, гуляла самотою в лісі досить часто для того, щоб у тебе були причини задуматися над власним походженням.

— Можливо, — відповів напівельф, не перестаючи усміхатися. — Але я принаймні знав свою матір. Ти, як відьми́н, не можеш сказати цього про себе.

Геральт ледь зблід і стиснув губи. Ногорн, який це помітив, гучно зареготав.

— Но, браччику, такої образи дарувати не мож'. То, шо маєш за плечима, виглядає на меч. То як? Вийдете обидва з Киврилом надвір? Вечір такий нудний.

Відьми́н не зреагував.

— Боягуз зателепаний, — пирснув Тавік.

— Шо він там казав про Киврилову маму? — монотонно продовжував Ногорни, сперши підборіддя на сплетених долонях. — Шось страшного, я так то зрозумів. Гуляща була чи ше шось. Гей, П'ятнадцятко, чи то годиться слухати, як котрийсь заброда ображає маму колєги? Мама, туди її матір, то ж святе!

П'ятнадцятка охоче встав, відіп'яв меча, кинув на стіл. Вип'яв груди, поправив наїжачені срібними цвяхами щитки на передпліччях, сплюнув і ступив на крок уперед.

— Як тобі шось незрозуміло, — промовив Ногорн, — то П'ятнадцятка якраз визиває тебе до битки на п'ястуках. Я казав, шо тебе звідси заберут і винесут. Зробіть місце.

П'ятнадцятка наблизився, здійнявши кулаки. Геральт поклав долоню на руків'я меча.

— Вважай, — сказав. — Ще крок, а будеш шукати свою руку на підлозі.

Ногорн і Тавік зірвалися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки однаковісінькими жестами видобули свої. П'ятнадцятка позадкував. Лише Киврил не ворухнувся.

— Що ви тут виробляєте, курча мать? На хвилинку не можна самих лишити?

Геральт дуже повільно обернувся і глянув ув очі барви морської води.

Вона майже не поступалася йому зростом. Волосся кольору соломи було нерівно стяте трохи нижче вух. Стояла, обпершись однією рукою об двері, в обтислому оксамитовому каптанику, стягнутому мудрованим поясом. Її спідниця була косою, асиметричною, — з лівої сторони сягала литки, з правої відкривала міцне стегно над халявою високого чобітка з лосиної шкіри. При лівому боці мала меч, при правому — стилет із великим рубіном на ефесі.

— Ви що, поніміли?

— То відьмак, — бовкнув Ногорн.

— Ну то й що?

— Хтів з тобою розмовляти.

— Ну то й що?

— То чарівник! — гиркнув П'ятнадцятка.

— Ми чарівників не любим, — пробурчав Тавік.

— Спокійно, хлопці, — сказала дівчина. — Якщо хоче зі мною порозмовляти, то це не злочин. Ви забавляйтеся далі. Тільки без авантюр. Завтра базарний день, чей, не хочете, щоб ваші вибрики розігнали ярмарок? Найважливішу подію в житті цього милого містечка.

Серед тиші, яка запанувала, почулося тихе, неприємне хихотіння. Киврил, все ще недбало розсівшись на лаві, сміявся.

— А бодай тебе, Ренфрі! — насилу вимовив напівельф. — Найважливішу… подію!

— Заткнися, Кивриле. Негайно.

Киврил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. В голосі Ренфрі зазвучало щось дуже дивне. Таке, від чого на думку спадали червоний відблиск пожежі на клинках, завивання вирізуваних, іржання коней і запах крові. Решті, видно, спало на думку те саме, бо зблід навіть засмаглий Тавік.

— Ну, біловолосий, — перервала тишу Ренфрі. — Вийдемо до більшої кімнати, приєднаємось до війта, з яким ти прийшов. Він, напевно, теж хоче зі мною порозмовляти.

Кальдемейн, що чекав біля прилавку, на їх вигляд перервав тиху розмову з корчмарем, випростався, сплів руки на грудях.

— Слухайте, пані, — твердо промовив, не гаючи часу на обмін ввічливими привітаннями. — Я знаю від оцього-от відьми́на з Ривії, чого ви прибули до Блавікена. Начебто ви ображені на нашого чародія.

— Може. І що? — тихо спитала Ренфрі, теж не надто гречним тоном.

— А те, що для таких образ є суди гродські чи каштелянські. Хто образу в нас на Лукомор'ї залізом хоче мстити, того звичайним збійцею вважають. А ще те, що або завтра вранці виберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною ровтою, або ж вас всаджу до ями, пре… Як воно зветься, Геральте?

— Превентивно.

— Ото-то. Ясно, вацьпанно?

Ренфрі сягнула до саковки при поясі, видобула кілька раз складений пергамент.

— Прочитайте це, пане війте, якщо тямите грамоту. І більше мене вацьпанною не називайте.

Кальдемейн взяв пергамент, довго читав, потім без слова подав його Геральтові.

— "До моїх комесів, васалів і підданих вільного роду, — вголос прочитав відьми́н. — Всім і вся ознайомляю, яко же Ренфрі, князівна крейденська, в нашій службі позостаєт і милість нашу маєт, то гнів на себе стягне, хто б їй перешкаджав. Одуен, король…"

— "Перешкоджав" пишеться інакше. Але печатка виглядає на справжню.

— Бо вона справжня, — сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент. — Її поставив Одуен, наш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як це пишеться, наслідок може бути для вас сумним. Ви мене, пане війте, до ями не всадите. І вацьпанною не називатимете. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоча б на п'ядь, — Кальдемейн виглядав так, наче хотів сплюнути, — всаджу тебе до льоху з тим пергаментом разом. Клянуся на всіх богів, вацьпанно. Ходімо, Геральте.

— З тобою, відьми́не, — Ренфрі торкнулася Геральтового рамена, — ще на слово.

— Не запізнися на вечерю, — кинув війт через плече, — а то Лібуша лютуватиме.

— Не запізнюся.

Геральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном з вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився в синьо-зелені очі дівчини.

— Я чула про тебе, — сказала. — Ти Геральт із Ривії, біловолосий відьми́н. Стрегобор твій друг?

— Ні.

— Це спрощує справу.

— Не надто. Я не маю наміру спокійно спостерігати.

Очі Ренфрі звузилися.

— Стрегобор завтра помре, — сказала вона тихо, відгортаючи з чола нерівно обстрижене волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.

— Якщо, точніше, перш ніж Стрегобор помре, помре ще кілька осіб. Я не бачу іншої можливості.

— Кілька, відьми́не, — це скромно сказано.

— Щоб мене налякати, треба чогось більшого, ніж слова, Жуланко.

— Не називай мене Жуланкою. Я цього не люблю. Річ у тім, що я бачу інші можливості. Варто б їх обговорити, але що ж, Лібуша чекає. Вона хоч гарна, ця Лібуша?

— Це все, що ти хотіла мені сказати?

— Ні. Але тепер уже йди. Лібуша чекає.

IV

У його кімнатці на горищі хтось був. Геральт здогадався про це ще раніше, аніж наблизився до дверей, зауваживши ледь відчутну вібрацію медальйону. Задмухнув каганець, яким присвічував собі на сходах.