Українська література » Зарубіжна література » Останнє бажання - Сапковський Анджей

Останнє бажання - Сапковський Анджей

Читаємо онлайн Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Шестеро мужви і дівчи́на, одягнені в чорну шкіру, оббиту сріблом, на новіградський лад. Я їх бачив на рогатці. Вони зупинилися в тебе чи "Під тунцем"?

Корчмар зморщив опукле чоло, витираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут вони, війте, — сказав урешті. — Казали, що на ярмарок приїхали, а всі при мечах, навіть і дівчи́на. Чорно вдягнені, як ви й казали.

— Айно, — війт кивнув головою. — Де вони тепер? Тут я їх не бачу.

— У меншому ванькирі . Золотом платили.

— Сам піду, — сказав Геральт. — Нічого робити з цього офіційну справу, принаймні зараз, при них усіх. Приведу її сюди.

— Може й добре. Але вважай, мені тут авантюри не треба.

— Уважатиму.

Моряцька пісенька, судячи зі зростаючої густини непристойних слів, наближалася до величного фіналу. Геральт відхилив закриваючу вхід до ванькиру завісу, зашкарублу й липку від бруду.

Біля стола у ванькирі сиділо шестеро чоловіків. Тієї, на яку він сподівався, серед них не було.

— Чого тобі? — вереснув той, що побачив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, який біг через ліву брову, основу носа та праву щоку.

— Я хочу побачитися з Жуланкою.

З-за столу встали дві однаковісінькі постаті, з однаковісінькими нерухомими обличчями, світлим розчухраним волоссям по плечі, в однаковісінькому обтислому одязі з чорної шкіри, блискучому від срібних оздоб. Однаковісінькими рухами близнюки підняли з лави однаковісінькі мечі.

— Ша, Вире. На місце, Німире, — сказав пошрамований, спершись ліктями об стіл. — Як ти казав, браччику, з ким хочеш бачитися? Хто то така Жуланка?

— Ти добре знаєш, хто мені потрібен.

— То шо за один? — спитав напівголий богатир, навхрест оперезаний ременями, зі шпичастими щитками на передпліччях. — Ти його знаєш, Ногорне?

— Нє, — відповів пошрамований.

— Альбінос якийсь, — захихотів худорлявий чорноволосий мужчина, що сидів біля Ногорна. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі та гостроконечні вуха дозволяли здогадатися, що це напівельф. — Альбінос, мутант, примха природи. І як це таким дозволяють заходити до шинку між порядних людей!

— Я десь його видів, — сказав кремезний засмаглий тип із волоссям, заплетеним у косу, міряючи Геральта лютим поглядом прищулених очей.

— Де б не видів, усе одно, Тавіку, — відповів Ногорн. — Слухай, браччику. Киврил тебе шойно страшно образив. Може, визвеш його? Такий нудний вечір.

— Ні, — спокійно відповів відьми́н.

— А мене, як виллю тобі на голову ту риб'ячу юшку, визвеш? — зареготав голий до пояса.

— Тихо, П'ятнадцятко, — промовив Ногорн. — Як нє, то нє. Наразі. Ну, браччику, кажи, що маєш сказати, і забирайся. Маєш нагоду забратися сам. Інакше тебе корчемна служба забере.

— Тобі я нічого не маю сказати. Хочу побачитися з Жуланкою. З Ренфрі.

— Чули-сьте, хлопці? — Ногорн оглянув приятелів. — Він хоче побачитися з Ренфрі. А нащо ж, браччику, чи мож' дізнатися?

— Не мож'.

Ногорн підняв голову і глипнув на близнюків, вони ж зробили крок уперед, брязкаючи срібними застібками високих чобіт.

— Знаю, — сказав раптом той з косою — Вже знаю, де-м його видів.

— Шо ти там бурмочеш, Тавіку?

— Перед домом війта. Привіз якусь мару продавати, таке, шо півпавук, півкрокодиль. Людиска казали, шо то відьмак.

— Шо таке відьмак? — спитав голий. — П'ятнадцятко, га? Кивриле?

— Найманий чарівник, — сказав напівельф. — Штукар за жменю срібняків. Я ж казав, примха природи. Образа людських і божих законів. Палити таких слід!

— Ми чарівників не любим, — скреготнув Тавік, не відводячи від Геральта прищулених очей. — Здає-сі мені, Кивриле, що будем мати в тій дірі більше роботи, ніж думали-сьмо. Їх тутка більше, ніж один, а відомо, шо вони тримают-сі разом.

— Свій до свого по своє, — злобно усміхнувся метис. — І як вас земля носить! Хто вас плодить, виродки?

— Більше поблажливості, будь ласкав, — спокійно відповів Геральт. — Твоя матуся, як бачу, гуляла самотою в лісі досить часто для того, щоб у тебе були причини задуматися над власним походженням.

— Можливо, — відповів напівельф, не перестаючи усміхатися. — Але я принаймні знав свою матір. Ти, як відьми́н, не можеш сказати цього про себе.

Геральт ледь зблід і стиснув губи. Ногорн, який це помітив, гучно зареготав.

— Но, браччику, такої образи дарувати не мож'. То, шо маєш за плечима, виглядає на меч. То як? Вийдете обидва з Киврилом надвір? Вечір такий нудний.

Відьми́н не зреагував.

— Боягуз зателепаний, — пирснув Тавік.

— Шо він там казав про Киврилову маму? — монотонно продовжував Ногорни, сперши підборіддя на сплетених долонях. — Шось страшного, я так то зрозумів. Гуляща була чи ше шось. Гей, П'ятнадцятко, чи то годиться слухати, як котрийсь заброда ображає маму колєги? Мама, туди її матір, то ж святе!

П'ятнадцятка охоче встав, відіп'яв меча, кинув на стіл. Вип'яв груди, поправив наїжачені срібними цвяхами щитки на передпліччях, сплюнув і ступив на крок уперед.

— Як тобі шось незрозуміло, — промовив Ногорн, — то П'ятнадцятка якраз визиває тебе до битки на п'ястуках. Я казав, шо тебе звідси заберут і винесут. Зробіть місце.

П'ятнадцятка наблизився, здійнявши кулаки. Геральт поклав долоню на руків'я меча.

— Вважай, — сказав. — Ще крок, а будеш шукати свою руку на підлозі.

Ногорн і Тавік зірвалися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки однаковісінькими жестами видобули свої. П'ятнадцятка позадкував. Лише Киврил не ворухнувся.

— Що ви тут виробляєте, курча мать? На хвилинку не можна самих лишити?

Геральт дуже повільно обернувся і глянув ув очі барви морської води.

Вона майже не поступалася йому зростом. Волосся кольору соломи було нерівно стяте трохи нижче вух. Стояла, обпершись однією рукою об двері, в обтислому оксамитовому каптанику, стягнутому мудрованим поясом. Її спідниця була косою, асиметричною, — з лівої сторони сягала литки, з правої відкривала міцне стегно над халявою високого чобітка з лосиної шкіри. При лівому боці мала меч, при правому — стилет із великим рубіном на ефесі.

— Ви що, поніміли?

— То відьмак, — бовкнув Ногорн.

— Ну то й що?

— Хтів з тобою розмовляти.

— Ну то й що?

— То чарівник! — гиркнув П'ятнадцятка.

— Ми чарівників не любим, — пробурчав Тавік.

— Спокійно, хлопці, — сказала дівчина. — Якщо хоче зі мною порозмовляти, то це не злочин. Ви забавляйтеся далі. Тільки без авантюр. Завтра базарний день, чей, не хочете, щоб ваші вибрики розігнали ярмарок? Найважливішу подію в житті цього милого містечка.

Серед тиші, яка запанувала, почулося тихе, неприємне хихотіння. Киврил, все ще недбало розсівшись на лаві, сміявся.

— А бодай тебе, Ренфрі! — насилу вимовив напівельф. — Найважливішу… подію!

— Заткнися, Кивриле. Негайно.

Киврил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. В голосі Ренфрі зазвучало щось дуже дивне. Таке, від чого на думку спадали червоний відблиск пожежі на клинках, завивання вирізуваних, іржання коней і запах крові. Решті, видно, спало на думку те саме, бо зблід навіть засмаглий Тавік.

— Ну, біловолосий, — перервала тишу Ренфрі. — Вийдемо до більшої кімнати, приєднаємось до війта, з яким ти прийшов. Він, напевно, теж хоче зі мною порозмовляти.

Кальдемейн, що чекав біля прилавку, на їх вигляд перервав тиху розмову з корчмарем, випростався, сплів руки на грудях.

— Слухайте, пані, — твердо промовив, не гаючи часу на обмін ввічливими привітаннями. — Я знаю від оцього-от відьми́на з Ривії, чого ви прибули до Блавікена. Начебто ви ображені на нашого чародія.

— Може. І що? — тихо спитала Ренфрі, теж не надто гречним тоном.

— А те, що для таких образ є суди гродські чи каштелянські. Хто образу в нас на Лукомор'ї залізом хоче мстити, того звичайним збійцею вважають. А ще те, що або завтра вранці виберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною ровтою, або ж вас всаджу до ями, пре… Як воно зветься, Геральте?

— Превентивно.

— Ото-то. Ясно, вацьпанно?

Ренфрі сягнула до саковки при поясі, видобула кілька раз складений пергамент.

— Прочитайте це, пане війте, якщо тямите грамоту. І більше мене вацьпанною не називайте.

Кальдемейн взяв пергамент, довго читав, потім без слова подав його Геральтові.

— "До моїх комесів, васалів і підданих вільного роду, — вголос прочитав відьми́н. — Всім і вся ознайомляю, яко же Ренфрі, князівна крейденська, в нашій службі позостаєт і милість нашу маєт, то гнів на себе стягне, хто б їй перешкаджав. Одуен, король…"

— "Перешкоджав" пишеться інакше. Але печатка виглядає на справжню.

— Бо вона справжня, — сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент. — Її поставив Одуен, наш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як це пишеться, наслідок може бути для вас сумним. Ви мене, пане війте, до ями не всадите. І вацьпанною не називатимете. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоча б на п'ядь, — Кальдемейн виглядав так, наче хотів сплюнути, — всаджу тебе до льоху з тим пергаментом разом. Клянуся на всіх богів, вацьпанно. Ходімо, Геральте.

— З тобою, відьми́не, — Ренфрі торкнулася Геральтового рамена, — ще на слово.

— Не запізнися на вечерю, — кинув війт через плече, — а то Лібуша лютуватиме.

— Не запізнюся.

Геральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном з вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився в синьо-зелені очі дівчини.

— Я чула про тебе, — сказала. — Ти Геральт із Ривії, біловолосий відьми́н. Стрегобор твій друг?

— Ні.

— Це спрощує справу.

— Не надто. Я не маю наміру спокійно спостерігати.

Очі Ренфрі звузилися.

— Стрегобор завтра помре, — сказала вона тихо, відгортаючи з чола нерівно обстрижене волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.

— Якщо, точніше, перш ніж Стрегобор помре, помре ще кілька осіб. Я не бачу іншої можливості.

— Кілька, відьми́не, — це скромно сказано.

— Щоб мене налякати, треба чогось більшого, ніж слова, Жуланко.

— Не називай мене Жуланкою. Я цього не люблю. Річ у тім, що я бачу інші можливості. Варто б їх обговорити, але що ж, Лібуша чекає. Вона хоч гарна, ця Лібуша?

— Це все, що ти хотіла мені сказати?

— Ні. Але тепер уже йди. Лібуша чекає.

IV

У його кімнатці на горищі хтось був. Геральт здогадався про це ще раніше, аніж наблизився до дверей, зауваживши ледь відчутну вібрацію медальйону. Задмухнув каганець, яким присвічував собі на сходах.

Відгуки про книгу Останнє бажання - Сапковський Анджей (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: