Останнє бажання - Сапковський Анджей

Ще крок — і обперся плечима об стіну палацика. Кінець жердини, яку він тримав під пахвою, скреготнув об мур.

Брукса повільно, наче пестливо, просунула дрібні долоньки вздовж жердини, витягнула руки на повну довжину, сильно вхопилася за кілок і повільно натиснула на нього знову. Очі мала широко розплющені, голову відкинуту назад. Її зітхання ставали частішими, ритмічними, переходячи у хрипіння.

Геральт встав, але, заворожений картиною, далі не міг здобутися на жодну дію. Почув слова. що глухо лунали всередині черепа, немов під склепінням холодного і мокрого льоху.

"Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю."

Чергове страшне, розірване, втоплене в крові зітхання. Брукса рвонулася, далі просунулася вздовж жердини, витягнула руки. Нівеллен розпачливо закричав, не випускаючи кілка, намагався відсунути вампірицю якнайдалі від себе. Марно. Вона ще сильніше просунулася вперед, ухопила його за голову. Він завив ще страшніше, зашамотів кошлатою головою. Брукса знову просунулася вздовж жердини, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла зблиснули, осліпляючи білизнóю.

Геральт стрибнув. Стрибнув як механізм, як уповільнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який тепер слід було зробити, був його природою, був завченим, неуникним, автоматичним і смертельно певним. Три швидкі кроки. Третій, як сотні таких кроків раніше, закінчується сильним, рішучим ступанням на ліву ногу. Поворот тулуба, різкий замашний удар. Побачив її очі. Ніщо ніколи не могло змінитися. Почув голос. Ніщо. Крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Ніщо не могло. Вдарив.

Вдарив упевнено, як сотні разів раніше, серединою клинка, і відразу ж, продовжуючи ритм руху, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, під кінець півоберту вже вільний, рухався за ним, виблискуючи, тягнучи за собою віяльце червоних крапель. Гайворонськи чорне волосся розвіювалося хвилями, пливло у повітрі, пливло, пливло, пливло.

Голова впала на жорству.

Потвор усе менше.

А я? Хто я такий?

Хто кричить? Птахи?

Жінка в кожушку і блакитній сукні.

Рожа з Назаїру?

Як тихо.

Як порожньо. Яка порожнеча.

В мені.

Нівеллен, згорнувшись у клубок, судомно здригаючись і тремтячи, лежав під муром палацика в кропиві, обхопивши голову руками.

— Встань, — сказав відьми́н.

Молодий, вродливий, атлетично складений чоловік з блідою церою, який лежав під муром, підняв голову, розглянувся довкола. Погляд мав непевний. Протер очі пальцями. Глянув на свої долоні. Обмацав обличчя. Тихо зойкнув, запхнув палець до рота, довго водив ним по яснах. Знову вхопився за обличчя і знову зойкнув, торкнувшись чотирьох кривавих і опухлих смуг на щоці. Схлипнув, потім засміявся.

— Геральте! Як же це? Геральте!

— Встань, Нівеллене. Встань і ходи. У в'юках ліки, вони нам обом потрібні.

— Я вже не маю… Не маю? Геральте? Як же це?

Відьми́н допоміг йому встати, намагаючись не дивитися на дрібні, білі, аж прозорі рученята, затиснуті на жердині, встромленій між маленькими грудьми, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен знову зойкнув.

— Вереєна…

— Не дивися. Ходімо.

Вони пішли через подвір'я, повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен вільною рукою весь час обмацував собі обличчя.

— Неймовірно, Геральте. Через стільки років? Як же це можливо?

— У кожній байці є зерно правди, — тихо промовив відьми́н. — Кохання і кров. Обоє мають величезну силу. Маги і вчені століттями ламають собі голову над цим, але так нічого і не встановили, окрім того, що…

— Що, Геральте?

— Кохання мусить бути справжнім.

ГОЛОС РОЗУМУ 3

— Я — Фальвік, граф Моен. А cе — лицар Тальє з Домдалю.

Геральт недбало вклонився, розглядаючи лицарів. Обоє були в обладунках і кармазинових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це трохи здивувало відьми́на — він знав, що в околицях храму не було жодної командорії ордену.

Неннеке, усміхнувшись, як видавалося, вільно й безтурботно, помітила його подив.

— Ці шляхетні панове, — знехотя промовила, зручніше вмощуючись у своєму кріслі, більше схожому на трон, — перебувають на службі герцога Ереварда, милостивого володаря тутешніх земель.

— Князя, — з притиском уточнив Тальє, молодший з лицарів, свердлячи жрицю ворожим поглядом ясно-блакитних очей. — Князя Ереварда.

— Не заглиблюймося в ономастичні деталі, — Неннеке ущипливо посміхнулася. — В мої часи князями називали тільки тих, у чиїх жилах текла королівська кров, однак тепер, здається, це вже не має великого значення. Повернімося ж до з'ясування і представлення мети відвідин лицарями Білої Троянди моєї скромної святині. Мусиш знати, Геральте, що капітул намагається отримати в Ереварда землі для ордену, тому багато лицарів Троянди вступило на службу до князя. А немало тутешніх, як ото наш гість Тальє, склали обітниці і прийняли червоний плащ, який йому так личить.

— Це робить мені честь, — відьми́н схилився знову, так само недбало, як минулого разу.

— Сумніваюся, — холодно відповіла жриця. — Вони не приїхали сюди робити тобі честь. Якраз навпаки. Прибули з вимогою, щоб ти звідси якнайшвидше забирався. Якщо говорити коротко і ясно — прибули тебе вигнати. Вважаєш це честю? Я — ні. Я таке маю за образу.

— Здається, шляхетні лицарі турбувалися марно. — Геральт стенув плечима. — Я не маю наміру жити тут постійно. Заберуся звідси сам, без додаткових стимулів і нагадувань, і то зовсім скоро.

— Негайно, — буркнув Тальє. — Ані хвилини не затримуючись. Князь наказує…

— На території цього храму наказую я, — перебила Неннеке владним холодним тоном. — Зазвичай я намагаюся не видавати наказів, які б надмірно суперечили політиці Ереварда. Допоки ця політика залишається логічною і зрозумілою. В даному конкретному випадку вона ірраціональна, а отже я не ставитимуся до неї серйозніше, ніж вона цього заслуговує. Геральт з Ривії — мій гість, панове. Його перебування в моїй святині мені приємне. Тому Геральт з Ривії зостанеться у моїй святині на час, який вважатиме слушним.

— Ти маєш нахабство противитися князеві, жінко? — крикнув Тальє і перекинув плащ на плече, демонструючи всю пишноту нагрудника, прикрашеного гравіюванням і облямованого латунню. — Насмілюєшся ставити під сумнів авторитет влади?

— Тихше, — мовила Неннеке і примружила очі. — Вважай, що кажеш і кому кажеш.

— Знаю, кому кажу! — лицар зробив крок уперед. Старший товариш, Фальвік, міцно схопив його за лікоть, стиснув, аж заскреготіла латна рукавиця. Тальє люто шарпнувся. — Кажу ж слова, які є волею князя, володаря цих земель! Знай, жінко, що на подвір'ї дванадцять наших вояків…

Неннеке сягнула до мішечка, що висів на поясі, вийняла з нього невеликий порцеляновий горщичок.

— Далебі, не знаю — спокійно промовила жриця — що станеться, якщо я розіб'ю цю баночку в тебе під ногами, Тальє. Може, в тебе луснуть легені. Може, поростеш шерстю. А може, все відразу, хто ж знає? Хіба що ласкава Мелітеле.

— Не смій погрожувати мені своїми чарами, жрице! Наші вояки…

— Ваші вояки, якщо тільки котрийсь із них торкнеться жриці Мелітеле, висітимуть на акаціях уздовж дороги до міста, і то ще до того, як сонце зайде за обрій. Вони дуже добре це знають. І ти знаєш, Тальє, тож перестань поводитися як хам. Я приймала тебе при пологах, засраний шмаркачу, і шкода мені твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе, як слід поводитися!

— Добре вже, добре — утрутився відьми́н, добряче втомлений усім, що відбувалося. — Виглядає на те, що моя скромна особа виростає до приводу поважного конфлікту, а я не бачу причини для цього. Пане Фальвіку, ви виглядаєте більш урівноваженим, ніж ваш колега, якого, як бачу, розпирає молодечий запал. Послухайте, пане Фальвіку: даю слово, що покину ці місця, не гаючись, за кілька днів. Також даю слово, що не мав і не маю наміру тут працювати і приймати замовлення. Я перебуваю тут не як відьми́н, а як приватна особа.

Граф Фальвік поглянув Геральтові в очі і той одразу зрозумів свою помилку. В погляді лицаря Білої Троянди читалася чиста, незрушна і нічим не скаламучена ненависть. Відмин зрозумів і впевнився в тому, що виганяє його не герцог Еревард, а власне Фальвік та йому подібні.

Лицар обернувся до Неннеке, шанобливо уклонився і почав говорити. Спокійно і чемно. Логічно. Але Геральт бачив, що Фальвік бреше, як собака.

— Велебна Неннеке, прошу ласкаво мені дарувати, однак князь Еревард, мій сеньйор, не бажає і не має наміру терпіти у своїх володіннях присутності відьми́на Геральта з Ривії. Байдуже, чи Геральт із Ривії полює на потвор, чи є трактований як приватна особа. Князь добре знає, що Геральт із Ривії не буває приватною особою. Відьми́н притягує нещастя, мов магніт — залізні ошкурки. Чародії непокояться й пишуть петиції, друїди відверто погрожують…

— Не бачу анінайменшої причини, аби Геральт із Ривії потерпав через свавілля тутешніх чародіїв та друїдів, — перебила жриця. — Відколи це Еревард переймається думкою тих чи інших?

— Годі сперечатися, — звів голову Фальвік. — Чи ж не мовлю я досить ясно, велебна Неннеке? Що ж, скажу тоді так ясно, що ясніше не буває: ні князь Еревард, ані капітул ордену не бажають ані дня більше терпіти в Елландері відьми́на Геральта з Ривії, знаного як Різник із Блавікену.

— Тут не Елландер! — жриця зірвалася з крісла. — Тут святиня Мелітеле! А я, Неннеке, верховна жриця Мелітеле, не бажаю більше ані хвилини терпіти на території святині вас, шляхетні панове!

— Пане Фальвіку — тихо озвався відьми́н. — Послухайте голосу розуму. Я не хочу неприємностей, та й вам, гадаю, вони не особливо потрібні. Покину ці місця не пізніше ніж за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені й так пора в дорогу. Три дні, пане графе. Не прошу ні дня більше.

— І добре робиш, що не просиш, — заявила жриця, перш ніж Фальвік устиг відреагувати. — Чули, хлопці? Відьми́н залишиться тут ще на три дні, бо так йому забаглося. А я, жриця Великої Мелітеле, упродовж згаданих трьох днів прийматиму його в себе, бо так забаглося мені. Перекажіть це Еревардові. Ні, не йому. Перекажіть його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що якщо для неї й далі важливе неперервне надходження афродизіаків з моєї аптеки, то хай заспокоїть свого герцога. Хай стримає його вдачу й примхи, які стають все більше подібними на ознаки втрати розуму.

— Годі! — крикнув Тальє, запіявши півнем.