Останнє бажання - Сапковський Анджей

Посеред ночі помітив у долині блиск вогню, почув шалене виття і співи, а також щось, що могло бути лише криком катованої жінки. Вирушив туди, ледь почало світати, але знайшов тільки витоптану поляну та обвуглені кості у ще теплому попелі. Щось сиділо в кроні величезного дуба, верещало і сичало. Міг то бути лісовик, а міг і звичайний лісовий кіт. Відьми́н не зупинився, щоб перевірити.

IV

В обід, коли він поїв Рибку при джерелі, кобила пронизливо заіржала, позадкувала, щирячи жовті зуби і гризучи мундштук. Геральт звично заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, сформоване виступаючими з моху шапочками червонуватих грибів.

— Рибко, ти стаєш справжньою істеричкою, — сказав. — Та ж це звичайне відьомське коло. Нащо ці сцени?

Кобила пирхнула, повертаючи до нього голову. Відьми́н потер чоло, поморщився, задумався. Потім одним стрибком опинився в сідлі, повернув коня, квапно рушаючи назад, по власних слідах.

— "Всяка живність мене любить", — прошепотів. — Даруй, конику. Схоже, ти маєш більше розуму, ніж я.

V

Кобила щулила вуха, пирскала, гребла підковами землю, не хотіла йти. Геральт не заспокоював її Знаком — зістрибнув із кульбаки, перекинув віжку через кінську голову. На спині не мав уже свого старого меча у піхвах із ящірчиної шкіри — його місце зайняла тепер блискуча гарна зброя з хрестоподібною гардою і тонким, добре збалансованим руків'ям, закінченим сферичним ефесом з білого металу.

Цього разу брама перед ним не розчинилася. Була відкрита, як він її й залишив, від'їжджаючи.

Почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розпізнати мови, до якої вони належали. Це й не було потрібним — відьми́н знав, відчував і розумів саму природу, суть цього співу, тихого, проникливого, що розливався по жилах хвилею млосного, паралізуючого страху.

Спів раптом урвався і тоді він її побачив.

Притислася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обнімаючи зарослий мохом камінь дрібними рученятами, такими білими, що аж прозорими. З-під гриви поплутаного чорного волосся блищали втуплені в нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.

Геральт повільно наблизився м'яким еластичним кроком, йдучи півколом з боку муру, біля куща блакитних троянд. Створіння, приклеєне до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом непередаваного смутку, повне чару, через який пісня все ще лунала, хоч маленькі бліді вустонька були затиснуті і не видобувався з-за них навіть найслабший звук.

Відьми́н зупинився на відстані десятьох кроків. Меч, повільно видобутий з чорних емалевих піхов, розжарився і зблиснув над його головою.

— Це срібло, — сказав. — Цей клинок срібний.

Бліде личко не здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.

— Ти так схожа на русалку, — спокійно продовжував відьми́н, — що кожного могла б обманути. Тим паче, що ти дійсно рідкісна пташка, чорнявко. Але коні ніколи не помиляються. Розпізнають таких, як ти, інстинктивно і безпомилково. Хто ти? Думаю, що мула чи альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.

Кутики блідих вуст здригнулися і ледь піднялися.

— Тебе привабив Нівеллен у своїй теперішній подобі, правда? Сни, про які він згадував, ти насилала. Здогадуюся, що то були за сни, і співчуваю йому.

Істота не ворухнулося.

— Птахів ти любиш, — вів далі відьми́н. — Але це не заважає тобі перегризати горлянки людям, незалежно від їх статі, так? Ото справді, ти й Нівеллен! Гарна була б з вас пара, страховисько і вампіриця, володарі лісового замку. Ви б миттю підкорили собі всю околицю. Ти, вічно спрагла крові, і він, твій оборонець, убивця за наказом, сліпе знаряддя. Але спершу він мусив стати справжньою потворю, а не людиною в потворній машкарі.

Великі чорні очі звузилися.

— Що з ним, чорнявко? Ти співала, отже, пила кров. Удалася до крайнього засобу, себто, тобі не вдалося запанувати над його розумом. Добре кажу?

Чорнява голівка кивнула, легесенько, майже непомітно, а кутики вуст піднялися ще дужче. Маленьке личко викривилося, наче у примари.

— Тепер думаєш, що ти господиня замку?

Кивок, цього разу виразніший.

— Ти мула?

Повільний, заперечливий рух голови. Сичання, яке почулося, могло походити лише з блідих, жахливо усміхнутих вуст, хоча відьми́н не помітив, щоб вони ворухнулись.

— Альп?

Заперечення.

Відьми́н відступив, сильніше стис руків'я меча.

— Отож, ти…

Кутики вуст почали підніматися вище, все вище, губи розтулилися…

— Брукса! — скрикнув відьми́н, кидаючись до фонтану. З-за блідих губ зблиснули білі гострі ікла. Вампіриця зірвалася, вигнула спину, мов леопард, і вереснула.

Хвиля звуку вдарила у відьми́на, як таран, забиваючи дух, чавлячи ребра, прошиваючи вуха й мозок колючками болю. Падаючи назад, він ще встиг схрестити зап'ястя обох рук у Знак Геліотропа. Чари значною мірою пом'якшили удар спиною об мур, але й так йому потемніло в очах, а решта повітря зі стогоном вирвалася з легень.

На спині дельфіна, в кам'яному колі висохлого фонтану, на місці, де ще мить тому сиділа витончена дівчина у білій сукні, розпластав блискучу тушу величезний чорний кажан, роззявляючи довгу вузьку пащу, переповнену рядами голчастої білизни́. Перетинчасті крила розправилися, безшумно залопотіли і створіння ринуло на відьми́на, як болт, вистрелений з арбалету. Геральт, відчуваючи в роті металічний присмак крові, викрикнув заклинання, простягаючи перед собою руку з пальцями, складеними у Знак Квен. Кажан, шиплячи, різко повернув, регочучи знявся в повітря і відразу ж кинувся вниз, у вертикальне піке, цілячись просто в карк відьми́ну. Геральт відскочив убік, схибивши. Кажан плавно, граціозно, підігнувши одне крило, обернувся, облетів круг нього і знову перейшов у атаку, роззявляючи безоку зубасту пащу. Геральт чекав, витягнувши у бік потвори меч, який тримав обіруч. В останню мить стрибнув, — не вбік, а вперед, вдаряючи навідліг, аж повітря засвистіло. Почув, як кігті тварюки розривають йому щоку, а оксамитно вологе крило ляскає по карку. Обернувся на місці, переніс тягар тіла на праву ногу і різким змахом ударив назад, знову промахуючись через фантастичну звинність створіння.

Кажан змахнув крилами, здійнявся, помчав у бік фонтану. В мить, коли криві пазурі скреготнули об камінь цембровиння, огидна заслинена паща вже розмазувалася, метаморфувала, зникала, хоча бліді вустонька, що з'являлися на його місці, далі не приховували убивчих ікол.

Брукса пронизливо заверещала, модулюючи голос у макабричний спів, витріщила на відьми́на переповнені люттю очі й знову заверещала.

Удар хвилі був таким потужним, що пробив Знак. В очах Геральта завирували чорні й червоні кола, у скронях і тім'ї заломотало. Крізь біль, що свердлив йому вуха, почув голоси — ридання і стогін, звуки флейти і гобоя. Впав на одне коліно, струснув головою.

Чорний кажан безшелесно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасті щелепи. Геральт, хоч приголомшений хвилею вереску, зреагував інстинктивно. Схопився з землі, блискавично пристосовуючи темп рухів до швидкості польоту потвори, зробив три кроки вперед, відскік і півоберт, а після цього швидкий, як думка, обіручний удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув вереск, але цього разу був то вереск болю, спричиненого дотиком срібла.

Брукса, виючи, метаморфувала на спині дельфіна. На білій сукні, трохи вище лівого перса, видно було червону пляму під порізом, не довшим мізинця. Відьми́н скрипнув зубами — удар, що мав розтяти бестію навпіл, виявився лише подряпиною.

— Кричи, вампірице, — воркнув, обтираючи кров зі щоки. — Викричись. Трать сили. А тоді я зітну тобі гарненьку голівку!

"Ти. Ослабнеш перший. Чарівник. Уб'ю".

Вуста брукси не рухалися, але відьми́н виразно почув слова, вони звучали в його мозку, вибухаючи, глухо вдаряючи, з відлунням, наче з-під води.

— Побачимо, — процідив, похилившись і йдучи в бік фонтану.

"Уб'ю. Уб'ю. Уб'ю".

— Побачимо.

— Вереєно!

Нівеллен, зі звішеною головою, вчепившись за одвірок, вибрався з дверей палацика. Непевним кроком пішов у бік фонтану, якось незгідно махаючи лапами. Кризу каптана заплямувала кров.

— Вереєно! — крикнув знову.

Брукса шарпнула головою в його бік. Геральт, підіймаючи меч для удару, стрибнув до неї, але реакція вампіриці була куди швидшою. Різкий вереск — і чергова хвиля збили відьми́на з ніг. Ринув навзнак, проїхав по жорстві алейки. Брукса вигнулася, напружилася для стрибка, ікла в її роті зблиснули, як розбійницькі ножі. Нівеллен, по-ведмежому розчепіривши руки, спробував її вхопити, але вона вереснула йому просто в пащу, відкидаючи на кілька сажнів назад, на дерев'яне риштування під муром, що зламалося з пронизливим тріском, засипаючи його скиртою деревиння.

Геральт уже був на ногах, біг довкола подвір'я, намагаючись відвернути увагу брукси від Нівеллена. Вампіриця, маючи білою сукнею, мчала просто на нього, легко, наче метелик, майже не торкаючись землі. Вже не верещала і не намагалася перевтілюватися. Відьми́н знав, що вона утомлена. Але знав, що, навіть утомившись, далі є смертельно небезпечною. За спиною Геральта Нівеллен гуркотів дошками, ревів.

Геральт відстрибнув уліво, оточив себе коротким дезорієнтаційним млинком меча. Брукса перла до нього — чорно-біла, розвіяна, страшна. Він її недооцінив — вереснула на бігу. Він не встиг скласти Знаку, полетів назад, лупнув плечима об стіну, біль у хребті запроменів аж до кінчиків пальців, паралізував рамена, підтяв коліна. Впав навколішки. Брукса, співучо виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно! — ревнув Нівеллен.

Вона відвернулася. І тоді Нівеллен з розмаху вбив їй поміж грудей зламаний гострий кінець триметрового кілка. Не крикнула, тільки зітхнула. Почувши це зітхання, відьми́н здригнувся.

Стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, тримав жердину обіруч, затиснувши її кінець під пахвою. Брукса, як білий метелик на шпильці, зависла на другому кінці кілка, теж затискаючи на ньому обидві долоні.

Вампіриця розпачливо зітхнула і раптом сильно наперла на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білій сукні розквітає червона пляма, а з неї, в гейзері крові, огидно і сороміцько вилазить зламане вістря. Нівеллен скрикнув, зробив крок назад, потім другий, потім швидко почав відступати, але не випускав кілка, волочачи за собою пробиту бруксу.