Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Не маю наміру слухати, як якась шарлатанка ображає мого сеньйора і його дружину! Не подарую такої зневаги! Тут віднині правитиме орден Білої Троянди, кінець вашим лігвам темряви і забобонів! А я, лицар Білої Троянди…

— Послухай-но, шмаркачу, — перебив Геральт, паскудно усміхаючись. — Вгамуй свій пащекуватий язичок. Ти говориш із жінкою, якій належиться повага. Особливо від лицаря Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, останнім часом достатньо заплатити до каси капітулу тисячу новиградських корун, тож орден наповнився синками кравців і лихварів, але ж якісь манери мусили у вас лишитися. Чи я помиляюся?

Тальє зблід і сягнув рукою до боку.

— Пане Фальвіку — промовив Геральт, не перестаючи усміхатися. — Якщо він добуде меча, я його відберу і надаю віскрякові по дупі. А потім вивалю ним двері.

Тальє тремтячими руками витягнув з-за пояса сталеву рукавицю і з брязкотом жбурнув її на долівку просто відьми́нові під ноги.

— Зневагу ордену я змию твоєю кров'ю, одмініннику! — верескнув молодий лицар. — На втоптаній землі! Виходь на подвір'я!

— Щось у тебе впало, синку, — спокійно мовила Неннеке. — Отож підніми, будь ласкавий. Тут святиня, не годиться тут смітити. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо може статися лихо. Ти знаєш, що переказати Еревардові. Зрештою, я сама напишу йому листа, бо ви, панове, не є, як на мене, посланцями достойними, віри гідними. Геть звідси. Сподіваюся, вихід знайдете самі?

Фальвік уклонився, скрегочучи обладунком і тримаючи осатанілого Тальє залізним хватом. Потім глянув відьми́нові в очі. Той не посміхнувся. Фальвік закинув кармазиновий плащ собі на плече.

— То був не останній наш візит, велебна Неннеке, — кинув лицар. — Ми ще повернемося.

— Власне цього я й боялася, — холодно відказала жриця. — Неприємно було вас бачити.

МЕНШЕ ЗЛО

I

Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий кіт, що спав на вигрітому сонцем стосі дров, здригнувся, підняв округлу голову, поклав вуха по собі, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігілі, який на порозі хатини робив усе можливе, щоб ще більше вишмарувати вишмарувану сорочечку, розкричався, втупивши засльозені очі у вершника, що проїжджав повз нього.

Відьми́н їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, який зайняв усю вуличку. За ним, витягаючи шию, щохвилі сильно напинаючи посторонки, трюхикав нав'ючений віслючок, прив'язаний до луки сідла. Окрім звичайних в'юків, вухань тягнув на хребті чималий пакунок, загорнутий в дерку. Сіро-білий ослячий бік покривали чорні пасмуги засохлої крові.

Віз нарешті звернув у бічну вуличку, що вела до гамазеїв та пристані, з якої віяло бризом, смолою і волячою сечею. Геральт рушив швидше. Не зреагував на здушений крик перекупки овочами, втупленої в костисту і пазуристу лапу, що виступала з-під дерки і дригалася в такт віслючому трюханню. Не оглянувся на все більшу юрбу схвильованих людей, які ув'язалися за ним.

Перед домом війта, як звичайно, було повнісінько возів. Геральт зістрибнув із сідла, поправив меч на спині, перекинув уздечку через дерев'яну конов'язь. Юрба, що його супроводжувала, утворила півколо навкруг осла.

Крики війта було чути вже перед входом:

— Не можна, кажу! Не можна, дідьки б вас дерли! По-людськи не розумієш, лахудро?

Геральт увійшов. Перед війтом, малим і огрядним, почервонілим з люті, стояв селянин, тримаючи за шию гуску, яка виривалася.

— Чого… Заради всіх богів! Ти, Геральте? Очам своїм не вірю! — І знову, звертаючись до селянина: — Забирай це звідси, дурню! Оглух?

— Казали, — белькотів селянин, косуючи на гуску, — годиться щось дати вельможному, май інакше…

— Хто казав? — вереснув війт. — Хто? Я що, хабарі беру? Не дозволю, кажу! Пріч, кажу! Здоров, Геральте!

— Здоров, Кальдемейне.

Війт, потискаючи відьми́нові долоню, другою рукою лупнув його по плечу.

— Тебе тут, Геральте, зо два роки не було. Що? Ніде ти місця не зігрієш. Звідки ти цього разу? А, псу його під хвіст, яка там різниця, звідки. Гей, хто-небудь, принесіть-но пива! Сідай, Геральте, сідай. Шарварок у нас, бо ярмарковий день завтра. Що там у тебе, кажи?

— Потім. Спершу вийдімо.

Юрба надворі була вже, мабуть, вдвічі більшою, але вільний простір довкола осла не зменшився. Геральт відкинув дерку. Юрба охнула й відступила. Кальдемейн роззявив рота.

— Заради всіх богів, Геральте! Що воно таке?

— Шишимора. Не належиться за неї якась винагорода, пане війте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павуче, обтягнуте зсохлою чорною шкурою тіло, на шклисте око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

— Де… Звідки воно…

— На греблі, чотири милі перед містечком. На млаці . Кальдемейне, там, думаю, гинули люди. Діти.

— Таки так. Але ніхто… Хто б здогадався… Гей, людиська, додому, до роботи! Що вам тут, видовисько? Закрий його, Геральте. Мухи злітаються.

У кімнаті війт, не кажучи ні слова, вхопив горнець пива і одним духом вицмулив до дна. Тяжко зітхнув, шморгнув носом.

— Нагорода не належиться, — промовив понуро. — Ніхто й на думці не мав, що там щось таке сидить, на солених багнах. Дійсно, кількоро люда пропало в тій околиці, але… Мало хто по тій греблі й лазив. А ти як там опинився? Чого головним шляхом не їхав?

— Я б, Кальдемейне, на головних шляхах багато не заробив.

— Я й забув, — війт стримав відрижку, надимаючи щоки. — А така ж то була спокійна околиця. Навіть бісенята рідко коли дзюрили бабам у молоко. І маєш, під самим боком таке паскудство. Випадає тобі подякувати. Бо заплатити — не заплачу. Ні лімітів, ні фондів нема.

— Не пощастило. Придалася б мені якась сума, щоб перезимувати, — відьми́н ковтнув з горнця, обтер рота від піни. — До Іспадену вибираюся, але не знаю, чи встигну, заким сніги дорогу засиплють. Можу застрягнути в якомусь містечку вздовж Лютонського тракту.

— А в Блавікені довго пробудеш?

— Недовго. Нíколи пробувáти — зима надходить.

— А де зупинишся? Може, в мене? Вільна кімната на горищі є, то нащо мають тебе обдирати ті злодії-корчмарі? Поговоримо, розкажеш, що на світі чувати.

— Охоче. А що на це твоя Лібуша ? Я так помітив, що вона за мною не пропадає.

— В моєму домі баби слова не мають. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

— Це ти про те, що я кинув виделкою в щура?

— Ні. Це я про те, що ти влучив, хоч було темно.

— Я думав вас розважити.

— Ми й розважилися. Але при Лібуші так не роби. Слухай, а ота… як там її, Кики…

— Шишимора.

— Вона тобі нащось потрібна?

— Нащо б це? Коли нагорода за неї не належиться, то можеш наказати вкинути її до гноївки.

— Добра думка. Гей там! Карелька, Борг, Носикамінь! Чи є хтось?

Ввійшов міський стражник з галябардою на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям об одвірок.

— Носикаменю, — промовив Кальдемейн. — Візьми когось до помочі, забери з-перед хати осла з отим свинством, загорнутим у дерку, виведи за хліви і втопи у гноївці. Зрозумів?

— Слухаюсь. Але… Пане війте…

— Чого?

— Може, нім топити те огидство…

— Ну?

— Показати його Майстрові Іріонові. Ану ж йому нащось придасться?

Кальдемейн ляснув себе долонею по лобі.

— А ти, Носикаменю, не в тім'я битий. Слухай, Геральте, може, тутешній чарівник щось тобі відважить за те падло. Рибалки зносять йому різних дивацьких риб, восьминогів, клабатрів чи кергуленів , не один уже на цьому заробив. Ходімо, прогуляємося до вежі.

— То ви вже й чародія зафасували? Постійно чи тимчасово?

— Постійно. Майстер Іріон. Вже рік мешкає у Блавікені. Вельможний маг, Геральте, з самого вигляду побачиш.

— Ой, сумніваюся, щоб вельможний маг заплатив за шишимору, — скривився Геральт. — Наскільки знаю, вона на жодні еліксири не годиться. Мабуть, ваш Іріон тільки вилає мене. Ми, відьми́ни, не вельми любимося з чародіями.

— Я ніколи не чув, щоб Майстер Іріон когось налаяв. Не обіцятиму, що заплатить, але спробувати не завадить. На багнах може бути більше таких шишимор — і що тоді? Нехай чародій огляне потвору і, як треба, чари якісь на багна напустить, абощо.

Відьми́н якусь хвилю подумав.

— Очко тобі, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

— Ходімо. Носикаменю, віджени дітиськ і бери клаповухого за посторонок. Де моя шапка?

II

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків, увінчана зубцями, імпозантно височіла над облупленими дахами будинків і запалими стріхами хат.

— Бачу, відновив, — зауважив Геральт. — Чарами чи вас до роботи загнав?

— Переважно чарами.

— Який він, той ваш Іріон?

— Нічого собі. Людям допомагає. Але самітник, відлюдок. Майже не виходить з вежі.

На дверях, оздоблених розеткою, інкрустованою світлим деревом, висіла велика калаталка у формі пласкої витрішкуватої риб'ячої голови, яка тримала мосяжне кільце в зубатій пащі. Кальдемейн, як видно, обізнаний із дією механізму, наблизився, кашлянув і продекламував.

— Вітає війт тут Кальдемейн зі справою до Майстра Іріона. А ще вітає з ним відьми́н, із Ривії Геральт, у справі теж.

Якийсь час не відбувалося нічого, потім риб'яча голова ворухнула зубатою щелепою, дихнула хвилькою пари.

— Майстер Іріон нікого не приймає. Ідіть собі, добрії люде.

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, глянув на Геральта. Відьми́н знизав плечима. Носикамінь, зосереджений і поважний, колупався в носі.

— Майстер Іріон не приймає, — металічно повторила калаталка. — Ідіть собі, добрії…

— Я не добра людина, — голосно обірвав Геральт. — Я відьми́н. А те, що на ослі, — то шишимора, я її вбив неподалік містечка. Кожен чародій-резидент зобов'язаний дбати про безпеку в околиці. Майстер Іріон не мусить ушановувати мене розмовою, якщо така його воля. Але шишимору оглянути повинен і зробити висновки теж. Носикаменю, відтороч шишимору і скинь її сюди, під самі двері.

— Геральте, — тихцем сказав війт. — Ти від'їдеш, а я тут утраплю…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикаменю, вийми палець з носа і зроби, як я казав.

— Стійте, — промовила калаталка зовсім іншим голосом. — Геральте, се справді ти?

Геральт тихо вилаявся.

— Вже мені терпець уривається. Справді я. І що з того, що справді я?

— Ближче до дверей підійди, — промовила калаталка, випускаючи хмаринку пари.