Останнє бажання - Сапковський Анджей

Правда ж, це значна різниця?

— Значення цієї різниці для мене незбагненне.

— То слухай уважніше, коли я до тебе звертаюся. Різниця, мій любий, полягає в тому, що купованому платять за розсудом того, який купує, а той, що робить послугу, сам визначає її ціну. Ясно?

— Більш-менш. Отож припустімо, що я вибираю форму платної послуги. Але, мабуть, я повинен знати, в чому ця послуга полягає?

— Ні, не повинен. Наказ, і справді, мусить бути конкретним та недвозначним. Платна послуга — інша річ. Мене цікавить ефект. Більше нічого. Якими засобами ти його забезпечиш, — це твоя справа.

Геральт, піднявши голову, зустрів чорний проникливий погляд Мишовура. Друїд зі Скелліге, не спускаючи погляду з відьми́на, наче знічев'я кришив окрайчик хліба, ронячи крихти.

Геральт глянув униз. Перед ним, на дубовій дошці стола, крихти, зернята каші та червонаві клаптики шкаралупи омара швидко, наче мурашки, ворушилися. Утворювали руни. Руни — на мить — злучилися в слово. В питання.

Мишовур чекав, не зводячи з нього погляду. Геральт ледь помітно кивнув головою. Друїд опустив повіки, з кам'яним обличчям змів крихти зі столу.

— Шляхетні панове! — проголосив герольд. — Паветта із Цинтри!

Гості замовкли, повернувши голову в бік сходів.

Першими йшли каштелян та світловолосий паж у кармазиновому каптанику, а за ними повільно, опустивши голову, спускалася королівна. Волосся її було такої ж барви, як у матері, попелясто-сірим, але вона заплела його у дві товсті коси, що спадали нижче пояса. Паветта не носила ніяких прикрас, окрім діадемки з майстерно вирізьбленою геммою і пояска з дрібненьких золотих ланок, що стискав на стегнах довгу срібно-блакитну сукню.

Супроводжувана пажем, герольдом, каштеляном та Віссегердом, королівна зайняла вільне місце між Дрогодаром і Айстом Турзеахом. Галантний остров'янин відразу ж подбав про її кубок і потішив бесідою. Геральт не помітив, щоб вона відповідала більше, ніж одним словом. Постійно опускала очі, прикриваючи їх довгими віями, весь час, навіть під час галасливих тостів на її честь, що здіймалися в різних місцях при столі. Без сумніву, її врода справила враження на бенкетарів, — Крах ан Крайте перестав репетувати і мовчки витріщався на Паветту, забувши навіть про кухоль пива. Виндайм із Аттре також їв королівну очима, мінячись різними відтінками шкарлату, наче б усього кілька піщинок у клепсидрі відділяло його від покладин. Кудкудак і брати зі Стрепту теж вивчали дрібне дівоче личко, підозріло зосередившись.

— Ага, — тихо промовила Каланте, очевидно, тішачись із справленого враження. — І що скажеш, Геральте? Без фальшивої скромності, дівчина вдалася в матір. Аж трохи жаль її для того рудого неотеси, Краха. Покладаю всі свої надії на те, що із пуцьвірінка виросте хтось класу Айста Турзеаха. Адже це та сама кров. Ти мене слухаєш, Геральте? Цинтра мусить укласти союз із Скелліге, цього вимагають державні інтереси. Моя донька повинна одружитися з відповідним чоловіком, бо вона — моя донька. Саме цей ефект ти повинен забезпечити.

— Я повинен його забезпечити? Чи ж для цього недостатньо твоєї волі, королево?

— Все може скластися так, що недостатньо.

— А що ж може бути сильнішим від твоєї волі?

— Приречення.

— Ага. Отож я, жалюгідний відьми́н, маю протистояти приреченню, сильнішому від королівської волі. Відьми́н, що воює проти приречення. Ото іронія!

— Яка ж тут іронія?

— Байдуже. Королево, схоже, що послуга, якої ти жадаєш, межує з неможливістю.

— Коли б вона межувала з можливістю, — процідила Каланте, не розтуляючи усміхнутих вуст, — то я б і сама впоралася, не потребуючи славетного Геральта із Ривії. Перестань філософствувати. Залагодити можна все, це лише питання ціни. Холера ясна, у твоєму відьми́нському ціннику повинна фігурувати ціна за те, що межує з неможливістю. Здогадуюся, що немала. Ти забезпечиш ефект, про який я казала, а я дам тобі те, чого забажаєш.

— Як ти сказала, королево?

— Дам те, чого забажаєш. Я не люблю, коли мене змушують повторювати. Відьми́не, чи ти перед кожною пропонованою тобі роботою намагаєшся віднадити замовника так само старанно, як мене? Час минає. Відповідай, так чи ні?

— Так.

— Це вже краще. Краще, Геральте. Твої відповіді вже значно ближчі до ідеалу, все більше схожі на ті, яких я очікую, задаючи питання. А тепер непомітно витягни ліву руку й помацай за спинкою мого трону.

Геральт запхнув руку під золото-блакитне драпування. Майже відразу ж натрапив на меч, пласко прикріплений до оббитої курдибаном спинки. На меч, який дуже добре знав.

— Королево, — тихо промовив він, — навіть поминувши те, що я раніше казав про убивання людей, ти, звісно, усвідомлюєш, що проти приречення самого меча недостатньо?

— Усвідомлюю, — Каланте відвернула голову. — Потрібен ще відьми́н, який триматиме руків'я. Сам бачиш, я й про це подбала.

— Королево…

— Ні слова більше, Геральте. Ми надто вже довго змовляємося. На нас дивляться, Айст починає лютувати. Порозмовляй трохи з каштеляном. Щось з'їж, випий. Але не надто багато. Я хочу, щоб твоя рука була певною.

Він підкорився. Королева підхопила розмову, яку вели Айст, Віссегерд та Мишовур при безмовній і млявій співучасті Паветти. Дрогодар відклав лютню і надолужував згаяне при стравах. Гаксо не був балакучим. Воєвода з іменем, яке складно запам'ятати, котрий, видно, щось там почув про справи й проблеми Геральта, ґречно запитав, як жеребляться кобили. Геральт відповів, що значно краще, аніж огирі. Не був певен, чи жарт удався. Воєвода більше ні про що не питав.

Очі Мишовура все ще намагалися зустрітися з очима відьми́на, але крихти на столі більше не рухалися.

Крах ан Крайте встиг вельми заприязнитися з братами із Стрепту. Третій, наймолодший, уже не годився ні на що після спроби витримати темп пиятики, накинутий Драйгом Бон Дху. Натомість скальд вийшов із цього випробування без видимих ушкоджень.

Молодші й не надто впливові комеси, зібрані кінець столу, підохотившись, фальшиво затягнули пісню про рогатого козлика і мстиву, позбавлену почуття гумору бабусю.

Кучерявий служка та капітан сторожі в золото-блакитних кольорах Цинтри побігли до Віссегерда. Мажордом, зморщившись, вислухав рапорт, підвівся, став за троном і, низько схилившись, тихо щось сказав королеві. Каланте швидко зиркнула на Геральта, відповіла коротко, однослівно. Віссегерд схилився ще нижче, зашепотів, королева суворо глянула на нього, мовчки вдарила відкритою долонею по спинці трону. Мажордом уклонився, передав наказ капітанові сторожі. Геральт не розчув, що то був за наказ. Однак помітив, що Мишовур неспокійно ворухнувся і глянув на Паветту, — королівна сиділа непорушно, опустивши голову.

У тронному залі зазвучали тяжкі, відлунюючі металом кроки, перебиваючи гамір при столі. Всі підняли голови й обернулися.

Постать, що наближалася, була закована в панцир із залізної бляхи та витравленої у воску шкіри. Опуклий, гранчастий нагрудник, покритий чорною і блакитною емаллю, заходив на сегментований фартух та короткі захисні щитки на стегнах. Панцирні наплічники наїжачилися гострими сталевими шпичаками, а забороло, закрите частими ґратами, витягнутими у формі собачої морди, теж було обсаджене голками, наче шкарлупа каштана.

Хрустячи і скрегочучи, дивний гість наблизився до столу й нерухомо став навпроти трону.

— Достойна королево і шановні панове, — промовив прибулець з-за сітки шолома, штивно уклонившись. — Даруйте, що вношу замішання у врочисту учту. Я Йожак із Ерленвальду.

— Вітаємо тебе, Йожаку із Ерленвальду, — повільно відповіла Каланте. — Займи місце за столом. Ми в Цинтрі раді кожному гостю.

— Дякую, королево, — Йожак із Ерленвальду вклонився ще раз, торкнувся грудей рукою в залізній рукавиці. — Але я не в гостину прибуваю до Цинтри, моя справа пильна і зволікання не терпить. Як дозволить королева Каланте, викладу все відразу, часу вашого не тратячи намарне.

— Йожаку із Ерленвальду, — різко відповіла королева. — Похвальна турбота про наш час не виправдовує браку поваги. А таким є звертання до мене через залізне решето. Отож, зніми шолом. Ми якось витримаємо ті затрати часу, які для цього потрібні.

— Моє обличчя, королево, мусить поки що залишатися закритим. Якщо ти дозволиш.

Гуртом зібраних прокотився гнівний шум, напівшепіт, доповнений де-не-де процідженою крізь зуби лайкою. Мишовур, схиливши голову, безшумно зворухнув губами. Відьми́н відчув, як закляття на секунду наелектризувало повітря, гойднуло його медальйон. Каланте дивилася на Йожака, мружачи очі й постукуючи пальцями по спинці трону.

— Дозволяю, — промовила врешті. — Хочу вірити, що причина, яка тобою керує, достатньо серйозна. Отож кажи, що тебе сюди привело, Йожаку без обличчя.

— Дяка за дозвіл, — відповів прибулець. — Однак я, болісно вражений звинуваченням у браку поваги, поясню, що йдеться про лицарську обітницю. Мені не можна відкривати обличчя до того, як виб'є північ.

Королева недбалим жестом руки підтвердила, що приймає пояснення. Йожак ступив уперед, хрустячи шпичастим панциром.

— Літ із п'ятнадцять тому, — проголосив він, — твій, пані Каланте, муж, король Роегнер, заблукав на ловах у Ерленвальді. Кружляючи по бездоріжжі, впав з коня до яру і звихнув ногу. Лежав на дні узвозу і кликав допомоги, а відповідало йому лишень сичання змій та виття усе ближчих вовкулаків. Загинув би, річ певна, якби не прийшли йому з допомогою.

— Я знаю, що так і було, — підтвердила королева. — Якщо ж і ти це знаєш, то здогадуюся, що саме ти тоді прийшов із допомогою.

— Так. Лише завдяки мені він повернувся тоді живим і здоровим до замку. До тебе, пані.

— Отож, я маю перед тобою борг удячності, Йожаку із Ерленвальду. Цієї вдячності не зменшує те, що Роегнер, владар мого серця і ложа, вже відійшов із цього світу. Я б радо запитала, як маю сплатити цей борг, боюся однак, що таке питання образить шляхетного лицаря, який складає лицарські обітниці й керується лицарськими звичаями. Адже з цього питання випливало б, що допомога, уділена королю, була не безкорисливою.

— Ти добре знаєш, королево, що вона і не була безкорисливою. Знаєш також те, що я саме прийшов по винагороду, яку пообіцяв мені король за порятунок його життя.

— Ах, так? — Каланте усміхнулася, але в її очах зблиснули зелені вогники.