Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Отже, сьогодні ми розлучаємося назавжди".
"Він розлучається з нею, свята Богородице! О щастя!"
Ежені мало не крикнула з радості. Шарль поворушився, і вона похолола з переляку: та, на щастя, він не прокинувся. Вона читала далі:
"Коли я повернуся? Не знаю. Клімат Ост-Індії швидко старить європейця, особливо європейця, який працює. Загляньмо на десять років уперед. Через десять років твоїй дочці буде вісімнадцять, вона стане для тебе подругою і наглядачем. Світ буде жорстоким до тебе, а дочка, можливо, ще жорстокішою. Ми вже бачили приклади такого світського осуду і невдячності молодих дівчат; скористаймося ж з цього. Збережи в глибині серця спогад про ці чотири роки щастя, як збережу його я, і, якщо зможеш, збережи вірність своєму бідному другові. Вимагати цього я не смію, тому що, бачиш, люба Аннето, я мушу пристосуватися до свого становища, дивитися на життя тверезо, брати його таким, як воно є. Отже, мені треба думати про одруження, це одна з необхідностей мого нового життя; і, признаюсь тобі, я зустрів тут, у Сомюрі, у свого дядька, кузину, – її манери, обличчя, розум і серце сподобалися б тобі,– крім того, вона, здається, має…"
"Він, мабуть, дуже стомився, що не скінчив писати", – подумала Ежені, бачачи, що лист обривається посеред фрази.
Вона його виправдувала! Та чи могла невинна дівчина помітити холодність, якою був пройнятий цей лист? Для дівчат, що дістали релігійне виховання, недосвідчених і чистих, усе сповнюється коханням, щойно вони пізнають його зачарований світ. Вони йдуть, оточені небесним світлом, що його випромінює їхня власна душа, осяваючи коханого; вони освітлюють його вогнями власного почуття і наділяють своїми прекрасними думками. Жінка помиляється майже завжди через віру в добро і правду. Для Ежені слова "Люба моя Аннето, кохана моя" бриніли в душі, як найпрекрасніша мова кохання, вони тішили серце, як у дитинстві тішили слух божественні звуки "Venite, adoremus"[22], повторені органом. А сльози, котрі ще не висохли на очах у Шарля, були для Ежені свідченням тих благородних почуттів, які неминуче спокушають молоду дівчину. Чи могла ж вона знати, що, коли Шарль так любив свого батька і так щиро його оплакував, то причиною цієї ніжності була не стільки доброта його серця, скільки батькова доброта? Пан і пані Гійом Гранде завжди задовольняли всі синові примхи, він мав усі втіхи багатства і тому не знав тих жахливих розрахунків, у яких так чи інакше винні більшість дітей у Парижі,– адже тут, серед столичних спокус, у них виникають бажання і плани, виконання яких весь час відкладається через те, що батьки ще живі. Так батькова щедрість посіяла в синовому серці любов, справжню, без задньої думки. А проте Шарль був дитям Парижа, призвичаєним паризьким життям, та й самою Аннетою, все розраховувати, – вже старик під личиною юнака. Він дістав страшне виховання в такому світі, де за один вечір у думках і на ділі здійснюється значно більше злочинів, ніж їх карає правосуддя; де дотепи вбивають найвеличніші ідеї; де зважають тільки на тих, хто має правильні погляди, а мати правильні погляди там означає ні в що не вірити – ні в почуття, ні в людей, ні навіть у події, бо там створюються уявні події. Щоб мати "правильні погляди", там треба щоранку зважувати гаманець друга, вміти дипломатично поставити себе понад усе те, що відбувається; наперед нічим не захоплюватись – ні творами мистецтва, ні благородними вчинками, в усьому за рушійну силу вважати особисту зацікавленість. Після любовних утіх великосвітська дама, прекрасна Аннета, примушувала Шарля "дивитися на все тверезо"; вона говорила з ним про його майбутнє, голублячи пахучою рукою його волосся, поправляючи його кучері, вона переконувала його, що в житті треба бути розважливим; під її впливом він ставав зніженим і практичним. Подвійне розбещення, але розбещення вишукане і тонке.
"Ви простак, Шарлю, – казала вона. – Як важко мені буде навчити вас світських звичаїв. Ви були не досить ввічливі з паном де Люпо. Я добре знаю, що це людина не гідна поваги, але почекайте, поки він втратить вплив, тоді зневажатимете його скільки завгодно. Знаєте, що нам казала пані Кампан? "Діти мої, поки людина у складі міністерства, схиляйтеся перед нею; коли ж вона впаде, помагайте тягти її на смітник. Маючи владу – вона мов той Бог; без влади – вона нижча за Марата, кинутого на смітник[23], бо вона ще жива, а Марат був уже мертвий. Життя – це послідовність різних комбінацій, їх треба вивчити, стежити за ними, щоб завжди бути у вигідному становищі".
Шарль був надто модний, надто розбещений своїми батьками, надто голублений світом, щоб мати сильні почуття. Золоте зерно, що заронила в його серце мати, розтягло на нитку розпутне паризьке життя; він недбало користався ним, і золото поступово стиралося в житейській суєті. Але Шарлеві минав тоді тільки двадцять перший рік. У цьому віці здається, що свіжість життя невіддільна від душевної чистоти. Здається, ніби голос, погляд, юне обличчя – в повній гармонії з почуттями. І найсуворіший суддя, найнедовірливіший адвокат, найвимогливіший лихвар відмовляється вірити, що серце вже постаріло, а розрахунки порочні, якщо очі юнака блищать вологим блиском, а на лобі немає зморщок. Шарль ще не мав нагоди показати на ділі правила паризької моралі, він був прекрасний своєю недосвідченістю. Та незалежно від нього самого егоїзм був уже прищеплений йому. В серці його вже гніздилися зародки тих меркантильних вигод, які становлять основу політичної економії парижан, і вони мали незабаром розквітнути, як тільки б він перетворився з бездіяльного глядача на дійову особу в драмі реального життя. Майже всі дівчата піддаються ніжним обіцянкам принадної зовнішності; та якби Ежені й була така спостережлива і обережна, як часом бувають провінційні дівчата, чи могла б вона не довіряти кузенові, коли його манери, слова й дії ще були у згоді з прагненнями серця? Випадково вона стала свідком останніх звірень справжньої чутливості цього молодого серця і могла почути, так би мовити, останній подих сумління. Вона відклала цього листа, сповненого кохання, і ніжно задивилася на сонного кузена; незаймані ілюзії життя для неї ще осявали це обличчя – і вона поклялася собі любити його вічно. Потім вона перевела очі на другий лист, не надаючи великої ваги цій другій нескромності. І почала читати його, тільки щоб мати нові докази душевного благородства, що ними вона, як і всі жінки, нагородила свого обранця.
"Любий Альфонсе, коли ти читатимеш цього листа, у мене вже не буде друзів; але, признаюся тобі, сумніваючись у світських людях, звиклих зловживати цим словом, я ні на мить не сумнівався у твоїй дружбі. І тому я покладаюся на тебе і доручаю тобі влаштувати мої справи, щоб мати користь із усього, чим я володію. Треба, щоб ти знав про моє становище. Я втратив усе і збираюся податися в Ост-Індію. Я написав усім, кому щось винен, і тут додаю список цих осіб, точний настільки, наскільки я міг скласти його по пам’яті. Продай мою бібліотеку, меблі, екіпажі, коней тощо, цього, сподіваюся, вистачить, щоб сплатити мої борги. Собі я лишу тільки нічого не варті дрібнички, які мені знадобляться, щоб почати торгівлю. Любий Альфонсе, я пришлю тобі звідси доручення на цей продаж, на випадок заперечень. Перешли мені всю мою зброю. Брітона зостав собі. Ніхто не оцінить цю чарівну тварину, і я волію краще подарувати його тобі, замість традиційного персня, що його вмирущий заповідає душоприказникові. У майстерні "Фаррі, Брейльман і К °" на моє замовлення зробили дуже зручну дорожню карету, але мені її не привезли: добийся, щоб вони лишили її в себе, не вимагаючи відшкодування; якщо відмовляться, уникни всього, що могло б у нинішніх моїх обставинах заплямувати мою честь. Я винен англійцеві шість луїдорів, програних у карти, неодмінно віддай їх йому…"
– Любий кузене! – промовила Ежені, недочитавши листа. Прихопивши одну з запалених свічок, вона крадькома пішла до своєї кімнати.
З приємним хвилюванням вона відкрила шухляду старовинного дубового комоду, одного з найпрекрасніших виробів так званої доби Відродження, на якому ще видні-лася напівстерта славетна королівська саламандра. Ежені вийняла звідти великий гаманець червоного оксамиту з золотими китицями, облямований потертою канителлю, – річ, успадковану від бабки. Потім вона з великою гордістю зважила цей гаманець на руці і з насолодою почала перераховувати свої скромні заощадження. Спершу відклала двадцять новісіньких португальських червінців, карбованих ще за короля Іоанна V, 1725 року, – за них в обмін на сучасні гроші дали б п’ять лісабонських червінців або сто шістдесят вісім франків шістдесят сантимів за кожний, – так казав їй батько. Справжня їхня ціна – сто вісімдесят франків, беручи до уваги рідкісність і красу цих монет, що сяяли, наче сонце.
Далі п’ять генуезьких золотих по сто ліврів, – теж рідкісні монети, вартістю по вісімдесят сім франків, та любитель дав би за них і по сто. Їх подарував дівчині старий пан де Бертельєр.
Далі три старовинні іспанські золоті пістолі часів Філіппа V, карбовані 1729 року, – подарунки пані Жантійє, яка, даючи їх, щоразу казала те саме: "Ця гарненька канарочка, це жовтеньке маляточко коштує дев’яносто вісім ліврів! Бережи його, моя дитино, це буде краса і гордість твого скарбу!"
Далі сто голландських дукатів, карбованих 1756 року, вартістю близько тринадцяти франків кожний – ними дядечко Гранде найбільше дорожив – золота в кожній монеті було по двадцять три з десятою карата.
І нарешті рідкісні монети, схожі на медалі, дуже дорого оцінювані знавцями: три рупії із знаком Терезів і п’ять рупій із знаком Діви, чистого золота, по двадцять чотири карати кожна, розкішні гроші Великого Могола; кожна монета коштувала тридцять сім франків сорок сантимів, але знавець охоче заплатив би по п’ятдесят франків. Останнім Ежені взяла сорокафранковий наполеондор, який вона одержала позавчора, і недбало кинула у червоний гаманець.
Одне слово, її скарб складався з новісіньких монет, справжніх витворів мистецтва, про які дядечко Гранде час від часу запитував, щоб іще раз поглянути на них і пояснити дочці до найменших подробиць їхні переваги, як-от: красу бордюра, чистоту поля, чіткість букв, краї яких ще не були стерті.
