Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Та я й сам, у зв’язку з ві… відомою ва… ва… вам спра… справою, зби… збираюсь пі… пі… піти в кім… кімнату роз… ду… думів, як каже голова Крюшо.
"От тобі й маєш! Я вже не пан де Бонфон", – сумно подумав чиновник, і обличчя його набрало такого виразу, який буває у судді, коли йому набридає нудна промова адвоката.
Голови обох ворогуючих родин пішли разом. Ні ті, ні ті не думали більше про виявлену того ранку зраду Гранде щодо виноградарів краю; вони марно намагалися дізнатись, що хто думає про справжні наміри добряги в цій новій справі.
– Ви зайдете з нами до пані д’Орсонваль? – запитав де Грассен нотаря.
– Ми прийдемо пізніше, пізніше, – відповів голова. – Якщо дядечко дозволить, я обіцяв мадмуазель де Грібокур завітати до неї увечері, і ми спочатку підемо туди.
– Отже, до побачення, панове, – сказала пані де Грассен.
І коли де Грассени відійшли від Крюшо на кілька кроків, Адольф звернувся до батька:
– Вони спіймали облизня, чи не так?
– Помовч, сину, – шикнула мати. – Вони ще можуть нас почути. До того ж слова твої поганого тону, від них так і тхне студентським жаргоном.
– Ну от, маєте, дядечку! – вигукнув чиновник, побачивши, що де Грассени далеко. – Гранде почав розмову зі мною, як із поважним паном де Бонфоном, а закінчив як із сіреньким Крюшо.
– Я помітив, що це тобі не до вподоби; але вітер повернув у бік де Грассенів. Та й дурний же ти з усім твоїм розумом!.. Нехай собі покладаються на оте "побачимо" дядечка Гранде; тримайся спокійно, мій хлопче; все одно Ежені буде твоєю дружиною.
За кілька хвилин новина про великодушні наміри Гранде облетіла три доми відразу, і невдовзі в усьому місті тільки й мови було, що про цю братню самовідданість. Кожен вибачав Гранде продаж вина, яким той порушив клятву виноградарів; усі захоплювались його почуттям честі, вихваляли його великодушність, на яку досі не вважали його здатним. Така вже французька вдача – захоплюватись, гніватися, розпалюватись ради хвилинного метеору, ради трісок злободенності, підхоплених течією. Невже колективні істоти – народи – теж позбавлені пам’яті?
Замкнувши двері, дядечко Гранде покликав Нанон.
– Не спускай собаки і не лягай спати, нам треба буде попрацювати разом. Об одинадцятій Корнуайє буде коло воріт з фруафонським візком. Прислухайся, коли він під’їде, і скажи, щоб не стукав, – хай заходить тихенько. Поліцейські правила забороняють по ночах шуміти. Та й сусідам не треба знати, що я кудись їду.
Сказавши це, Гранде знову пішов у свою лабораторію, і Нанон чула, як він там вовтузився, порався, ходив туди й сюди, хоч і обережно. Певне, він не хотів розбудити дружину й дочку, а особливо – привернути увагу небожа, якого він починав уже проклинати за те, що той палить свічку в кімнаті.
Серед ночі Ежені, думки якої були зайняті кузеном, здалося, що вона почула стогін, і для неї вже не було сумніву, що Шарль умирає; адже вона лишила його таким блідим, у такому розпачі! Може, він заподіяв собі смерть? Ежені миттю загорнулася в накидку, схожу на шубку з відлогою, і хотіла вийти. Спочатку яскраве світло, яке пробивалося крізь щілини дверей, налякало її: здалося – пожежа; та скоро вона заспокоїлася, почувши важку ходу Нанон і її голос, що зливався з іржанням кількох коней.
"А що, як батько відвозить кудись кузена?" – подумала вона, прочиняючи двері обережно, без рипу, але так, щоб видно було, що діється в коридорі.
Раптом її очі зустрілися з очима батька, і його погляд, хоч і неясний та невидющий, зледенив її жахом. Гранде і Нанон несли на плечах грубу жердину, до неї канатом було прив’язане барильце, подібне до тих, які дядечко Гранде майстрував у себе в кухні, розважаючись у хвилини дозвілля.
– Пречиста Діво! Яке ж воно важке, пане! – промовила стиха Нанон.
– Шкода, що це тільки мідяки! – відповів добряга. – Обережно, не зачепи свічника.
Їх освітлювала єдина свічка, що стояла між двох балясин поручнів.
– Корнуайє,– сказав Гранде, звертаючись до свого сторожа in partibus[20],– пістолети захопив?
– Ні, пане. І чого там боятися за ваші мідяки?
– Справді,– погодився дядечко Гранде.
– До того ж ми поїдемо швидко, – додав сторож, – ваші фермери вибрали найкращих коней.
– Гаразд, гаразд. Ти їм нічого не казав, куди я їду?
– Я й сам не знаю.
– Ну й добре. Віз міцний?
– Oro! Три тисячі фунтів витримає. А скільки вони заважать, ці ваші поганенькі барильця?
– Ну, – сказала Нанон, – про це мене спитайте! Буде сто вісімдесят без малого.
– Помовч, Нанон! Скажеш хазяйці, що я поїхав на село. До обіду вернуся. Поганяй, Корнуайє, треба бути в Анжері до дев’ятої.
Віз рушив. Нанон взяла ворота на засув, спустила собаку, лягла, потираючи оніміле плече, і ніхто по сусідству й не здогадався про від’їзд Гранде, про мету його подорожі. Він діяв цілком таємно. Ніхто ніколи не бачив і гроша в цьому домі, повному золота. Довідавшись уранці з розмови в порту, що внаслідок численних воєнних замовлень у Нанті ціна на золото подвоїлась і що в Анжер наїхали спекулянти, які скуповують його, старий виноградар, узявши на час коней у своїх фермерів, поїхав туди, щоб продати своє золото і на одержані банкноти придбати ренту, ще й заробивши на різниці біржових курсів.
– Батько поїхав, – сказала Ежені, яка все чула зі сходів.
Тиша знову запанувала в домі, і віддалений гуркіт коліс, поступово затихаючи, вже не порушував сну сомюрців. У цю мить Ежені, ще не вловивши вухом, серцем почула стогін, який долинув крізь перегородки з кузенової кімнати. Смужка світла, тонка, як лезо шаблі, пробиваючися крізь щілину в дверях, перетинала балясини старих сходів.
– Він страждає,– казала вона, ступаючи через дві сходинки.
Знову почувши стогін, вона вибігла на площадку, що перед його кімнатою. Двері були прочинені, вона їх штовхнула. Шарль спав, звісивши голову зі старого крісла; рука, впустивши перо, майже торкалася підлоги. Він нерівно дихав, бо лежав у незручній позі; це злякало Ежені, і вона швидко ввійшла.
"Він, мабуть, дуже стомився", – подумала дівчина, розглядаючи з десяток запечатаних листів. Вона прочитала адреси: "Пп. Фаррі, Брейльману і К каретним майстрам", "Панові Бюїссону, кравцеві" і т.ін.
"Він, певне, влаштував усі свої справи, щоб мати змогу незабаром виїхати з Франції", – подумала дівчина.
Погляд її спинився на двох розгорнутих листах. Слова, якими починався один з них: "Люба моя Аннето…" – приголомшили її. Серце в неї забилося, ноги приросли до підлоги.
"Його люба Аннета! Він любить, він люблений! Марні надії… Що ж він їй пише?"
Ці думки промайнули у неї в голові і в серці. Їй увижалися ці слова скрізь, навіть на плитках підлоги, накреслені вогненними літерами.
"Уже зректися його! Ні, я не читатиму цього листа. Треба йти… А коли б я його все-таки прочитала?.."
Вона подивилася на крісло, підняла кузенові голову і поклала на спинку крісла, а він піддався, як дитина, котра й у сні пізнає матір і, не прокидаючись, приймає її піклування та поцілунки. Як мати, Ежені підняла звислу руку і, як мати, ніжно поцілувала його в волосся. "Люба Аннето!" Якийсь демон кричав їй у вуха ці слова.
– Знаю, що роблю, може, й погано, але я прочитаю цього листа, – промовила вона.
Ежені відвернулася, її благородна чесність повставала. Уперше в житті добро і зло зіткнулися в її серці. Досі їй не доводилося червоніти за свої вчинки. Пристрасть, цікавість захопили її. З кожним реченням серце її переповнювалося хвилюванням і ще солодшими стали для неї втіхи першого кохання.
"Люба моя Аннето, ніщо не повинне було нас розлучити, коли б не лихо, яке звалилося на мене і якого не могла передбачити наймудріша людина. Мій батько вкоротив собі віку, його й моє багатство загинуло цілком. Я – сирота, в тому віці, коли за своїм вихованням міг би вважатися дитиною, а все ж я маю піднятися мужньо з безодні, в якій опинився. Я щойно присвятив частину ночі своїм підрахункам. Якщо я збираюся поїхати з Франції чесною людиною, – а в цьому нема сумніву, – у мене не лишається й ста франків, щоб спробувати щастя в Ост-Індії[21] чи Америці. Так, бідна моя Анно, я поїду шукати долі у найзгубнішому кліматі. Кажуть, під тим небом це справа надійна й швидка. А лишатися у Парижі мені не можна. Ні душа моя, ні характер не витримають зневаги, холоду й презирства, які чекають розорену людину, сина банкрута! Боже мій! Два мільйони боргу!.. Та мене б убили на дуелі в перший же тиждень. І тому я не повернуся в Париж. Навіть твоє кохання, найніжніше й найвідданіше, яке будь-коли облагороджувало серце чоловіка, не в силі повернути мене туди. Леле! Кохана моя, мені не вистачає грошей навіть щоб поїхати туди, де ти, по останній поцілунок, той поцілунок, який надав би мені сили, необхідної для мого задуму…"
"Бідний Шарль, я добре зробила, що прочитала цього листа! У мене є золото, я віддам йому", – мовила Ежені сама до себе.
Вона втерла сльози і читала далі:
"Я ще й не думав про всі лиха, пов’язані зі злиднями. Якщо у мене й буде сто луїдорів на проїзд, то ні гроша нема на придбання товару. Та ні, не буде й ста, навіть і одного луїдора, я знатиму, скільки в мене зостанеться грошей, тільки коли розплачуся з боргами в Парижі. Якщо грошей не лишиться, я спокійнісінько поїду в Нант, наймуся простим матросом і почну так, як починали свого часу енергійні люди, котрі молодими не мали гроша за душею, а повернулися з Індії заможними. З сьогоднішнього ранку я спокійно дивлюся на своє майбутнє. Для мене воно жахливіше, ніж для будь-кого іншого: мати голубила й обожнювала мене, я розпещений ніжністю свого батька, я на порозі світського життя зустрів твоє кохання, Анно! Я знаю тільки квіти життя – таке щастя не могло бути тривалим. І все ж, люба моя Аннето, у мене більше мужності, ніж можна було б сподіватися від безтурботного хлопця, заколисаного сімейними радощами, звиклого до пестощів найчарівнішої в Парижі жінки, від хлопця, якому все усміхалося вдома, бажання якого були законом для батька… О мій батько! Аннето, він помер! І от я, обмірковуючи своє становище, обміркував і твоє. Я дуже постарів за ці двадцять чотири години. Люба Анно, якби ти заради того, щоб зберегти мене біля себе в Парижі, пожертвувала всією своєю розкішшю, туалетами, ложею в Опері, то все одно ми не дістали б суми, потрібної на витрати мого дозвільного життя; та я й не зміг би прийняти таких жертв.